Тайфун пирхнув. Суддя й бровою не повів. Його доброзичливе кругле обличчя у світлі ліхтаря виглядало трохи зловісно.
— Чи ви маєте усе потрібне для ритуалу? — поцікавився Емануель, переводячи погляд з обличчя на обличчя, ніби хотів запам’ятати їх усіх.
— Осьо! — Тайфун турнув Мілена вперед.
— Тоді проше пана розпочинати, — усмішка судді Варті не сподобалась, проте її заспокоїла присутність наглядача.
Світляк виглядав настільки спокійним і відстороненим, наче й не з ним усе відбувалося. Він вийшов до люка і спинився над ним, дивлячись у небо.
Ад клацнув пальцями, стираючи свої пута.
— Варто, — гукнув Тайфун, — ти це знайшла. Твоя мітка. Будеш?
Дівчина заперечно похитала головою. Їй не хотілося вписувати себе в історію Гри. Ще буде шанс — коли прийде її черга...
— Окєй, тоді я, — маг підійшов упритул до Мілена, зміряв його важким поглядом — і за мить у руці майнуло лезо.
Світляк не видав ні звуку. Доріжка крові з його правиці задзебеніла вниз. Вона крапала на траву, листя і на мідний диск із двійкою.
Варті здалося, що хтось вимкнув усі звуки світу, крім ударів крапель об метал мітки. Вона невідривно слідкувала за тим, як кров світлого — така ж темна поночі, як і її власна — стікала вниз. Стікала, всотувалася в землю, затоплювала метал.
Варта розуміла, що це вже було. Колись давно. Металевий диск і кров. Тоді — спалах. Тоді — маятник...
— Доста! — потік спогадів перервав голос польського судді.
Варта двічі кліпнула.
— Прабабцю моя проклята... — пробурмотіла про себе Дикоросла.
На їхніх очах диск на землі спалахнув червоним вогнем, що піднімався вгору, ніби виноградна лоза. Відблиски бухкали іскрами, а тоді зникли водночас.
— На сьому маєте все, — радісно повідомив пан Емануель. — Проше пана засвідчити своє ім’я, — він повернувся до Тайфуна, — жеби ми мали коректні дані у разі, кеди щось сталось би.
— Тайфун я! Теодор Первак, — гордо повідомив маг. — Емеку, а що може статися, як ми вже все тут?
— Всяке, — по-змовницьки відказав суддя, нотуючи щось у своєму записнику. — На цьому Гратулюю вам доброї ночі. І безпечного шляху додому, — він кивнув по черзі до кожного з присутніх і розчинився в тінях між деревами.
— Це було просто, — Тайфун присів на землю біля люка, залитого кров’ю. — Спасибі, Варто.
— Нема за що, — відповіла вона.
— Ну, жертвище, руку дай, — Дикоросла наблизилась до Мілена, який відступив від люка на крок, але все ще не сказав жодного слова.
Він зиркнув у бік відьми і відступив ще.
— Не чіпай мене, темна, — видушив Мілен із себе, ніби ці слова тягнули лещатами.
— Не чіпати? — Дикоросла заливисто розсміялась. — Ахах, чули? Я отеє хотіла зцілити, аби його бідна світляцька душенька не стекла тут кров’ю і не гигикнулась у нас попід ногами, а воно мені — не чіпай! І як вам це?
— Хай робить, що хоче, — стенула плечима Варта. — Він нам уже не потрібен.
— Не потрібен, то правда. А я ледь не забув... — Тайфун важко підвівся і підійшов до Мілена. — Якщо ви вбили Софі, то, як думаєш, зрівняти рахунок буде чесно? Достатньо справедливо, по-вашому, по-світлячому?
Цілитель спохмурнів, проте погляду не відводив.
— Таю, не починай, — застогнав Ад. — Тобі від суду проблем тре?
— Суддя побував тут. І засвідчив, що ми зробили все за правилами, — Тайфун сяйнув широкою посмішкою. — Що відбувається поза Грою, його не гребе.
Він підступив до жертви ще на крок.
— Мені байдуже на те, що зі мною буде, — сухо відказав Мілен. — Але якщо ви погано чули ту частину правил, у якій ідеться про захист жертв від насильницької смерті, то я смію вам нагадати...
— Заткнися! — маг гаркнув так голосно, що це подіяло на всіх. — Як же це задовбало! Ця ваша зверхність. Постійне «смію зауважити», «смію нагадати», вічні стражденні посмішки — а дивитеся на нас, мовби самі божествами були! То ось ти, паршивцю, не янгол. Ти такий же, як ми. У твоїх венах тече кров, а не свята вода. І якщо тобі всю ту кров випустити, то...
— Дік, заспокійливе, — шепнула Варта.
Вона знала силу Тайфуна і тому вірила, що ще зможе спинити його. Утримати на грані, через яку він зараз перехилявся. Темрява закипала й захльоскувала.
Відьма коротко кивнула і без зайвих слів тицьнула подрузі в долоню крихітну пляшечку.
— Ад, підстрахуй, — кивнула Варта і повернулась до Тайфуна. — Гей, жевжику! Спинися.
— Га? Ти щось бовкнула? — озирнувся той.
Варта здригнулася: аура чаклуна горіла тим же вогнем, що й мітка перед тим. Вогняними язиками сила здіймалась угору і випалювала все довкола.
— Так, — Варта швидко підійшла до мага і сміливо схопила його за передпліччя. — Годі!
Вона хотіла рвучко розвернути друга обличчям до себе, проте такий бугай, як Тайфун, не піддався. Довелося увімкнути підсилення... Варта таки рвонула його назад, повалила на траву і здерла корок з пляшечки Дикорослої. Вона хлюпнула весь вміст в обличчя Тая.
Закляті трави здійнялися в повітря й осіли на волоссі, плечах і руках мага.
— Що ти... — Тайфун не договорив і чхнув.— Що за...
— Потім подякуєш, — Варта швидко відскочила вбік, щоб не зачепило і її.
Тайфун глибоко вдихнув.
— Падлюки... довкола одні падлюки...— шепнув він, а тоді підстрибнув на ноги і з розгону заїхав кулачищем просто в обличчя Мілена. — Це тобі за Софікоду!
— Таю! — Варта кинулась на нього разом з Адом.
Але маг різко відвернувся від світляка і пішов уперед сам. Його аура погасла, вогонь мітки теж зникав.
— Геть звідси! — гаркнув він. — Хто хоче їхати на колесах, а не пиляти пішки — за мною.
Варта зиркнула на закривавлене обличчя Мілена. Але світляк не виражав ні найменшого бажання йти з ними і стояв, ніби заціпенілий.
— Сам розбереться, — кисло кинула Дикоросла. — Пішли, Варто.
— Ні, — дівчина висмикнула руку із чіпких обіймів подруги. — Світляче, йди сюди, — наказала вона різко. — Вже.
Мілен стрепенувся і зиркнув на неї.
— Що тобі треба? — спитав він відсторонено, притискаючи долоню до обличчя.
— Щоби ти забрався звідси. Ворушися, — Варта клацнула пальцями. — Ти йдеш з нами. І я за тобою прослідкую, аж поки ми не підтвердимо, що Ерран та її охоронці вже вільні. Ясно?
— Я не зобов’язаний... — почав було світляк.
Варта зібрала весь свій спокій в тугий вузол усередині, взяла цілителя за поранену руку і потягла за собою.
— Мені байдуже, зобов’язаний ти чи ні, — кинула вона. — Але я пам’ятаю тебе, Міле. Я пам’ятаю, як ти приперся якось під Новий рік на гулянку до нас. Як хотів побитися з Таєм. Провокував усіх і твердив, що тобі нема чого жити, — вона стиснула руку світляка і потягнула його ще швидше. Гілки боляче ляскали по обличчю, по плечах, зачіпали волосся, але Варта відчувала навісну злість і йшла вперед. — Я пам’ятаю, — видихнула вона, — як тебе переламало тоді. І якщо твоїй світлості раптом стрельне в голову підставити нас і покінчити із собою зараз... чи нарватися ще на якусь підозрілу дурницю посеред нічного лісу, то моя справа не дозволити це тобі. Затямив? Затямив?! — Варта зрозуміла, що сіпнула надто сильно, бо Міленова рука, яка до того висіла безвольно, напружилась, і він висмикнув її.
— Боляче, навіжена! — крикнув світляк. — Боляче, втямила?
— Овва, воно розмовляє! — вклинилась Дикоросла.
— Добре. Значить голова ще варить, — Варта знизала плечима, втішена тим, що побачила нарешті хоч якийсь прояв емоцій від жертви. — Тепер сам підеш чи тобі підсрачника треба?
Мілен не відповів, але припустився крізь кущі зі швидкістю, якої дівчина від нього не очікувала. Тайфун і Ад з іншими темними чекали на них біля бусика. На щастя, заспокійливе відьми подіяло і голова більше не поривався нікого вбивати.
Щойно всі сіли в салон, як Варта схопилася за телефон: тут уже була мережа. Отож, якщо Златан писав їй чи дзвонив...
— І що-що? — Дикоросла покосилась на екран її мобільника теж. — Мама твоя, мабуть, уже не тямиться від хвилювання.