— У Празі колись був поділ по річці, — вів далі Златан. — З одного боку — світлячі, з іншого — наші. Але потім він нівелювався.
Варта відчувала кожен тріск гілок під своїми підошвами. Кожен шелест. Десь далеко стукотіли вагони поїзда, підбираючись до Підзамча.
— Я майже не жив там, бо їздив Європою. По роботі.
— Гарна робота, мабуть.
— Не те слово... Історія вдень, — чех знову змінив тему, ніби тиша давила й на нього. — Казка про Гру. Це насправді історія про демона. Чула цю версію?
— Не пригадую, — Варта примружилась, намагаючись роздивитися спину хлопця, проте на мить у неї запаморочилось у голові.
— Історія про демона твердить... — почав було Златан, але тоді затнувся, відгортаючи гілки попереду, — ...твердить, що наприкінці Гри щоразу, коли дванадцять міток залиті кров’ю, вивільняється пекельне створіння з колосальною силою. Отой спалах сили — це насправді його дар, а не якась давня магія, яка нас живить.
— Хах! А я думала, ти достатньо дорослий, щоб не вірити в демонів! — розсміялась дівчина, проте випадкова гілка боляче ляснула її по спині, і холод ночі став пронизливішим. — Скільки тобі, дванадцять?
— Якщо все буде гаразд, то 27 липня виповниться 27, — процідив маг напружено, мовби дуже не любив свій день народження.
— А якщо не буде? — вирішила зіронізувати Варта, проте супутник не відповів.
— Демон здійснює бажання, — додав Златан тихо. — Те одне бажання. Яким би воно не було.
— Ага-ага, а ще обдаровує марципанами всіх охочих...
— Демон прокляв мій рід, — чаклун раптом спинився, і дівчина ледь не вдарилась об його спину Стежка спускалась униз надто круто, а трава була слизькою від вечірньої роси.
— Демон прокляв мій рід, — повторив хлопець напружено.
— Златане, — Варта скористалась раптовою близькістю й поклала долоню йому на спину, — демонів не існує.
Дівчина відчувала, як швидко й гучно б’ється його серце. Саму її сковував холод. Златан не став заперечувати чи розповідати щось ще. Він зсутулився і ковзнув униз.
Варта зробила два кроки за ним, послизнулась на траві й впала.
— Здається, мені критично треба виспатися, тому нам краще шукати швидше, — видихнула вона, стріпуючи землю з рук.
— Саме цим і займаємось, — Златан допоміг їй підвестися, але тоді швидко відсторонився і пішов уперед.
Варта похитала головою. Запаморочення не минало. Вона зробила кілька кроків — стежка вела вниз і обривалась.
Низький паркан стирчав чорним хребтом попереду, ніби переламані рештки чудовиська або скелет демона. Але демонів не існує...
— Стій! — кинула дівчина чехові, проте слова прозвучали пошепки. — Стій же ж...
Вона наблизилась до паркана і роздивилась у темряві голки хрестів, котрі випиналися між травою. Запах трави й тиші, запах літньої ночі й запаморочення. Хрести стояли густо-густо, наче натицяні тут навмання. Запах холодного каменю сягнув чуття Варти, і вона здригнулася.
Златана поруч не було.
Старі гробівці оточували її мовчазними тінями. Перед очима стояли золоті зблиски й розхитувалися, ніби заколисували. Маятники беззвучно рухалися — праворуч-ліворуч, ліворуч-праворуч.
— Спокійно, — сказала дівчина сама до себе, хоча ноги поривалися затремтіти. — Я просто зайшла на цвинтар. Це старий цвинтар. Після розмов про демонів і прокляття мені до дрижаків страшно. І чеський паскуда кудись повіявся. Але це лише цвинтар поночі.
Вона зробила два кроки назад, не зводячи погляду з хрестів і гробівців. Під ногою щось хруснуло.
Темрява неба здавалась Варті світлою у порівнянні з парковими заростями.
Вона зробила ще крок.
— Спокійно.
Попри буремні пригоди в юності, нічні цвинтарі, та ще й в старому парку, навіювали на Варту ірраціональний острах.
Рука сягнула до грудей, і дівчина стисла медальйон.
«Спокійно, Вартова», — шепнув голос усередині.
Крок. Другий. Третій.
Нога вкотре послизнулась на вогкій траві.
— Знайшов! — руки Златана як ніколи вчасно схопили її за плечі.
Маг рвонув Варту до себе. Їй здалося, що світ довкола луснув. Наче мильна бульбашка. З гучним сплеском.
Кольорові кола застелили все перед очима.
Дівчина глибоко вдихнула і зрозуміла, що стоїть, упершись чолом у плече Златана. І цвинтаря нема.
Вона випручалась із його рук і відступила назад.
Хлопець знову обтріпував долоні. Медальйон розстебнувся і лежав у нього під ногами.
Варту прошила дивна думка. Вона приклала обидві долоні до чола і застогнала.
— Духи, як же проклята голова болить... Ти не бачив, куди впав мій медальйон?
Він бачив.
— Онде, — кивнув.
— О, дай мені...
Маг вагався. Чаклунка помітила це. Помітила в темряві, як його погляд опустився на землю. Як він стиснув зуби так, що аж вилиці виступили. Як по-мученицьки довго відтягував цей момент.
Проте врешті Златан присів навпочіпки, взяв прикрасу однією рукою і повільно подав її Варті, не відводячи погляду від її обличчя. Ніби боявся навіть подивитися на те, що тримає в руці.
— Дякую, — дівчина швидко застебнула ланцюжок назад на шиї. Тепер вона була певна: Златана щось лякає в її медальйоні. І, можливо, цього ж остерігається й Еверест.
— Відвернися на мить — і ти вже зникаєш! — маг рішуче підійшов до Варти і взяв її за руку своєю холодною й спітнілою долонею.
— От не треба тільки переводити стрілки! — обурилася дівчина. — Йшла просто за тобою. Але ти кудись рвонув. А я вийшла до цвинтаря. Тут є старий Цвинтар, ти знав?
— Звідки мені це знати? — визвірився маг і шарпнув її за руку. — Пішли... Ти провалилась в мою петлю. Я залишив тут кілька забавок, аби заплутати світляків, які шукатимуть мітку.
— Красно дякую, що попередив!
— Ну, я ж тебе витягнув. Якби не зробив ЦЬОГО, то сидіти б тобі в петлі аж до сходу сонця. — Маг раптом розсміявся. — Уявляю, якщо якийсь із ваших світлих туди таки потрапить!
— Дивись, аби ти сам не потрапив, — буркнула Варта.
Вона спробувала звільнити руку, але маг стиснув тільки сильніше.
— Петлі ще є попереду. У мене нема бажання бігати й шукати, окрім мітки, й тебе теж, — кинув він.
Дівчина хотіла спитати про медальйон, але зрозуміла, що навряд чи Златан відкриє їй правду. Якби хотів, то вже точно сказав би, щоб тримала прикрасу від нього подалі. Тож вона вирішила поки що приділити всю увагу мітці, котра має ховатися десь поруч.
Відійшовши від цвинтаря, вони нарешті вибралися з лісу на широку просіку, що піднімалася вгору.
— Ого. Парк контрастів просто! — зауважив маг, задерши голову.
Просікою спиналися темні поночі ворота-опори лижного підйомника. Ще одні кістки монстра. Порожні й темні ворота, де хиталися поодинокі поламані бугелі, виглядали гнітюче.
— Пропоную звідси швидше піти, — видавила із себе Варта.
— Нехороша темна боїться? — з іронією спитав маг.
— Тільки за свого надмірно балакучого друга, — відповіла та. — Боїться, аби він тут не перечепився об її ногу і не розтрощив свого горбатого носа об старий бугель. Випадково.
— Ваша турбота здатна звести в могилу, — відповів маг і тут же напружився — Варта відчула це через його дотик за мить до того, як Златан спинився.
— Світлі, — повідомив він. — Кілька. Близько.
— Вони помітять нас. Треба напасти раптово, — Варта хотіла рвонути назад, але рука чеха нагадувала незворушні лещата.
— Стій і мовчи.
Чаклунка знала, що це не допоможе. Надто відкрите місце. Надто сильні аури. Вона вдарила Златана ногою під коліно і водночас вколола павутиною. Вивільнилась.
За дві секунди здолала відстань до дерев і причаїлась там, гасячи дихання.
Златан озирнувся в її бік. Але залишився на місці. Біля опори підйомника.
З іншого боку на просіку вийшли троє. Варта впізнала їх одразу, навіть здалеку. Люсент знову в білому, мовби напрошується на роль мішені, Арман, посередній маг, і... і Морт.
Якого біса Морт робив у компанії світляків, дівчина не знала. Вона на мить подумала, що він — жертва темних. Проте виглядало на те, що його ніхто не зв’язував, і рухався маг вільно та швидко.