— У версії твоєї тіні він був більш балакучим, — похитала головою Варта, зиркаючи на чеха.
— У версії моєї тіні в нього взагалі було куди більше бенефітів, — набундючився Златан, проте тут же схопився зі стільця. — Я покину вас. Ненадовго.
— Огидний тип, якщо тебе цікавить моя точка зору, — Еверест провів його настороженим поглядом.
— Як і всі темні, з вашої точки зору, — кинула Варта знущально.
— Це не так, — Еверест заперечно похитав головою. — Мілен розповів мені, що ти його врятувала, — додав світляк. — І ще ти врятувала Анну. Чому?
— Бо я бачила смерть. І мені не сподобалося, — Варта пригадала про те, що сталося із Софікодою. Тоді рану Дикорослої. І власне відчуття безпорадності. — А ще тому, що я — напівлегендарна Вартова. Мабуть, це автоматично передбачає трохи більше прихильності до світляків.
— Ага, — Еверест відповів їй зніченою усмішкою.— Ми гарно спрацювали тоді... на останній мітці. Я й не підозрював, що голова мав такі плани.
— Ніхто не підозрював. Дякую за допомогу, — щиро відказала чаклунка.
Після обміну новинами Еверест пообіцяв зайти ще. Його лілії довго не в’янули.
Потім приходила Дикоросла з Ружичкою і Ромою. Анна з Міленом. Тайфун. Аллі й Максиміліан. Мельхіор, темні алхіміки, світлі цілителі, відьми... Навіть кілька людей-співробітників.
І батьки, звичайно. Варті було дивно думати, що вони — її дво- чи троюрідні пра-пра-племінники. Вона вирішила, що одного дня розпитає їх про Станіслава і Амалію Тарновецьких. А можливо, навіть поїде до тіток із Кракова. Але це буде згодом...
Найчастіше заходив Златан. Розповідав про скандали в суді та трансформації в Конгломераті, який добряче струсонуло після відставки керівника.
— Мені тут, до речі, офіційно запропонували позицію чеського судді, — повідомив він за день до того, як Варту обіцяли виписати з лікарні.
— Ого! — вона сплеснула в долоні. — Це ж... круто, так? У тебе буде купа бабла, їздитимеш по всьому світу, заборонену магію вивчатимеш...
— Та так, — маг розтріпав кучері. — Сказали, що я гарно підходжу на цю позицію. Бо теоретично маю сили Вартового — ну, із цим ще працювати й працювати. Але ще я стільки років допомагав дідові. Отож, вже знаю все і всіх. Та і в Конгломераті проти мене ніхто нічого особливо не має — аж дивно!
— Дивно, — погодилась Варта, — враховуючи, що з твоїм сарказмом можна за дві хвилини втоптати в болото будь-якого співрозмовника.
— Ну, із суддями я так не розмовляю.
— Ну, тоді я тебе вітаю, — чаклунка кивнула поважно, хоч щось кольнуло її всередині.
— Не варто, — Златан почухав кінчик носа, потягнувся, різко схопився зі стільця і підійшов до вікна, наче йому геть не сиділося на місці. А тоді повернувся до Варти, — бо я відмовився.
— На біса? — визвірилась вона. — Позицію судді пропонують у кращому випадку раз у житті!
— Знаю.
— Та й тобі підійде. Ти вмієш справляти враження пафосного всезнаючого виродка.
— Знаю.
— То чого ти тут сидиш, ніби мого дозволу не вистачає? — Варта відчула раптом, що він її дратує. Не просто дратує, а бісить так, що бачити його несила. Вона хотіла встати з ліжка й виштовхати мага за двері, але він прибив її до місця поглядом і майже ображеним тоном відказав:
— Та годі в дитсадок бавитися, справді.
— Це якраз не забавки. Пішов наздоганяти свою унікальну можливість! — дівчина відвернулась і вказала у бік дверей.
Але Златан натомість сів на підвіконня й подивився на свої руки.
— Моя унікальна можливість тут, Варто... Почнімо з того, що у Львові я отримав змогу жити далі. І... і на радощах ми з Міреком так захопилися гулянкою, що я цілковито забув, що відбувалося потім. Але в результаті купив сувенірну чашку, вишиванку й квитки до Праги. Боюся, тобі доведеться скласти мені компанію.
— Я схожа на вазон, який можна взяти і кудись повезти?
— Твоя мати в захопленні від цієї ідеї. Твій батько менше, але ми це ще обговоримо. Тим більше в Празькому Клементінумі є важливі архівні дані про Вартових. Думаю, нам доведеться проводити трохи більше часу разом, щоби їх вивчати. Ти ж розумієш, що ця сила важлива не лише в часі Гри? На наступних зборах Конгломерату відбудеться наша посвята. Якщо ти ще хочеш у це влізати, звичайно... О, а ще я трохи дослідив архів і знайшов твій дім... твій рідний дім. У Кракові. Пше-пше, Аґато?
— Та йди ти зі своїм «пше-пше», — Варта спохмурніла ще сильніше.
— Я очікував від тебе більше ентузіазму... Після того як ти так відчайдушно рятувала мене, — темні очі дивились на неї з неприхованою іронією.
Варта позіхнула.
— Ти теж мене рятував безліч разів і при цьому планував вбити наприкінці.
— Я вже казав тобі, що доволі швидко передумав. Тому волію залишити цей епізод у минулому. Адже ти тоді все ж мені повірила, а не славнозвісному чеському судді.
Варта зітхнула.
— Та не дуже я тобі повірила. Просто навалилось стільки всього, що мені хотілося виплутатись. Я подумала, що у тебе взагалі-то є право хотіти моєї смерті. І вирішила не йти проти цього.
Златан присів на краю її ліжка і раптово посерйознішав:
— Слухай, я розумію, що останні тижні були суцільним пеклом. Що тобі важко сприйняти те, що відбулося. Що і темні, і світлі втратили своїх друзів. І це не стерти ні припливом магічної енергії, ні більшістю в Конгломераті. Що ти сама не з цього, трясця, часу!.. Що я справді планував відправити тебе в минуле, до твоєї смерті, аби викупити життя власній родині. Я брехав тобі до кінця навіть тоді, коли діаметрально змінив свої плани і хотів справді допомогти. Позначити останню мітку й зіткнутися з демоном. Бо краще було померти так, ніж від прокляття. Краще померти так, як обереш сам, а не сліпо чекаючи, поки давня помста торкнеться тебе... Про цей план я не казав, ні. Як ти помітила, у мене взагалі нема звички втаємничувати когось у свої плани. Але це в минулому. Як і твоє інше життя. Як і все, що демон зробив моїй сім’ї. Як і ця Гра. Зараз, якщо ти зможеш прийняти це, я пропоную тобі лише два варіанти. Чесно й відверто. Жодного подвійного дна, таємних планів і смертельних небезпек, — темно-карі Златанові очі дивилися на Варту з помітним хвилюванням. — Ти повіриш мені чи ні, дуже нехороша темна?
Варта чекала, коли він відвернеться, але маг цього не зробив. Тому вона ковзнула поглядом по своєму медальйонові, який досі висів на шиї друга. Богуміни і Тарновецькі. Вартові Центральноєвропейського конгломерату. Соратники і зрадники. Проклятий чех і дуже нехороша темна.
Відповідь прийшла швидше, ніж вона сподівалася. Проста й очевидна відповідь, якій ще, звичайно, не час прозвучати. Але час, на щастя, тепер був у них обох. Тому Варта подалася вперед і стишеним голосом спитала:
— То коли виїзд?
Златан заплющив очі й полегшено розсміявся без звичної іронії. Призахідне сонце лягло на його обличчя косими променями. Чаклунка вирішила, що йому личить золото.
На Центральноєвропейський конгломерат чекало ще багато змін. Але львівський тур Гри між темними та світлими нарешті закінчився.
Наталія Матолінець
Письменниця, журналістка, львів’янка. Лауреат літературної премії ім. Богдана-Ігоря Антонича «Привітання життя» (2007), учасниця та фіналістка конкурсів фантастичних оповідань від об’єднання «Зоряна Фортеця». Володарка II премії конкурсу «Коронація слова — 2017» у номінації «Романи» за твір «Гессі».
— Я ж не з людьми росла.
— Тоді нема сенсу пояснювати, — маг заговорив повільно, але діловито. — Я допомагатиму тобі та вашій темній тусівці.
Ви переможете. А мені потрібне лише бажання наприкінці.
Та оскільки ти все ще не хочеш втручатися у Гру, скажу одразу, аби знала: в тебе не вийде залишитись осторонь.Варта — Аґата тарновецьна (чаклунка)
Златан Богумін (маг)