— Відколи це у світляків є почуття гумору? — хмикнула дівчина і згадала про полювання на жертву, яке почнеться вночі. — Слухай, до вчорашнього. Ти не в курсі, хто мав бути третім заступником на дуелі?
Хлопець звів брови і, стріпуючи шоколадну стружку з пальців, повернувся до Варти.
— Тобі так не дає спокою та дуель, що мені аж цікаво, що з нею такого пов’язано.
— Нічого не пов’язано.
— Тоді нічого тобі знати про наші внутрішні справи. Йди до зали, — кивнув він у бік дверей, — бо Церберова тут так і шастає із самого ранку. Думаю, в неї паскудний настрій.
Наче почувши, що її згадали, менеджер визирнула зі своєї підсобки, і тонкі, промальовані вугільно-чорним олівцем брови грізно збіглися на переніссі.
— Аґато! Ти мала бути коли?
— О восьмій тридцять!
— А зараз котра?
— А її послали по марципани, — втрутився Орест, показуючи на дві коробочки на краю столу.
— Хто послав? — очі Пані Цербер звузились до двох щілин.
— Я, — світляк кліпав очима так невинно, що Варта б і не запідозрила його у брехні. — Коли ви виходили до директорки. Марципанів треба було терміново. А вчора ж ті польські студенти стоптали все, що в нас було.
— Ще раз! — менеджер підняла в повітря вказівний палець і загрозливо похитала ним. — Ще один-єдиний раз ти посмієш когось послати кудись без мого відома...
— Вибачте, більше не буду. Мені дуже шкода, що так сталося. Справді, — світляк кивнув і швидко повернувся до посипання десертів шоколадом і цукатами.
Пані Цербер буркнула ще щось, але врешті повернулась до своєї підсобки. Здається, слова алхіміка містили дрібку магії — надто вже швидко менеджер заспокоїлась.
— Не думай, що тепер я тобі щось винна, — шепнула до хлопця Варта, натягуючи фартух із кавовий мереживом — обов’язковий елемент уніформи.
— Не думаю, — він навіть не дивився в її бік. — Для світлих не обов’язково робити щось хороше, щоб неодмінно отримати таку ж відплату... І так, мені не сказали, хто мав бути третім.
— Так би й одразу.
— Так надто нудно, — він раптом посміхнувся. — Мене, до речі, звуть Еверестом.
— Жартуєш, — Варта ще на мить затримала погляд на світлих патлах. Зріст алхіміка навряд чи можна було назвати навіть середнім.
— Ні. Батьки вирішили, що це звучатиме класно: Орест-Еверест. У нас усі під два метри в сім’ї, — він посміхнувся ширше, — крім мене.
Чаклунка не стримала посмішку. Уявила, як довготелеса родина світляка збирається разом до фото, і Еверестові доводиться ставати навшпиньки, щоб виглядати хоч якось пристойно. Комедія та й годі!
Варта пирхнула і швидко пішла до зали, поки менеджер не повернулася. На кухні їхньої кав’ярні, попри зайнятість, панувала затишна атмосфера. Здавалося, що нема ніякої Гри, ніяких суддів у місті, і паскуди Златана теж немає.
Але вони були.
Уранці в Дикорослої Варта дізналась, що вчора надвечір — акурат, коли падлючий чех вивіз її до лісу, — відбулися збори, на яких судді офіційно повідомили про початок Гри, ознайомили всіх з актуальними правилами і розповіли про смерть Софі. Про збори попередили за годину до початку — чи то у суддів не було часу, чи то вони хотіли провести все спонтанно. Та тільки повідомили про те збіговисько лише голів світлих і темних, а далі почався телефонний марафон, аби зібрати якнайбільше народу.
І Варта все це пропустила. Через кляте Підголоско з його клятими урвищами, де клятого покриття ніхто ніколи не бачив.
Звичайно, вона не розповіла відьмам про Златана і їхні нічні метання. Але сама собі пообіцяла, що відкрутить магові його кучеряву голову, як тільки побачить знову. А що це станеться, вона навіть не сумнівалась. Не дарма ж його чеська величність були так свято певні, що вчора нічого ще не розпочнеться. А коли ж розпочнеться, він дасть про себе знати.
— Чому ти обдурив мене? — спитала Варта якомога стриманіше, коли після роботи поспішала до Дикорослої, — у відьом, які знімали велику квартиру-студію, було зручно збирати багато людей.
— Коли це я тебе обдурював? — надто життєрадісний голос мага у телефонній трубці дратував, як завжди. — Точніше, про який з разів ти говориш тепер?
Дівчина, хоч і не бачила його обличчя, але не сумнівалась, що на ньому та ж огидна посмішка.
— Учора, чорти б тебе забрали, — прошипіла Варта у слухавку. — Скажи ще, що ти не знав про збори суддів і просто так поперся в той ліс, де я не мала жодного шансу зв’язатися з кимось?
— Скажи ще, що я сам упхав ту мітку в лісі! — перекривив її маг. — Ти перегрілась на сонці? Чи сама правил не знаєш? — Тут Златан посерйознішав. — Відвідини зборів ні для кого не обов’язкові. А що менше зайвих вух знатиме, що ти в Грі, то більше шансів на успіх нашого задуму.
— Твого задуму.
— Як хочеш. Мій задум полягає в тому, щоб ти вижила і ми перемогли. А тепер вибачай, але в мене є ще багато справ, крім як заспокоювати істеричну темну. Бувай.
— Щоб ти згорів... — прошипіла Варта до замовклого телефону.
Але використати підказку клятого чеха вона вирішила сповна.
— Ви вже знаєте, хто жертва світляків? — спитала дівчина з порога, коли прийшла до відьом увечері.
У Дикорослої, Ружички та Роми вже зібралися інші: Ад протирав окуляри, Тайфун цикав щось на телефоні. Максиміліан із Ферумом перемовлялись, сидячи на широкому довгому підвіконні, захаращеному пучками і в’язками трав, як і все в цій квартирі. Відьми не мали вмінь, пов’язаних із бойовою магією, а от на зіллях та отрутах зналися краще за всіх. І часом їхня наливка могла скосити швидше, ніж смертельна атака. Тому Дикоросла з подругами постійно збирали щось, засушували, виварювали, а в їхній квартирі стояв аромат магазину спецій і карпатського лісу.
— Опа, а от і наша щезальниця! — осміхнувся Тайфун. — Позавчора втекла, вчора крізь землю провалилась...
— Якби ми знали, хто жертва, то не сиділи б тут, — кинув Максиміліан холодно.
— Ми тут варимо зілля, яке допоможе шукати жертв, — посміхнулася Ружичка, яка чаклувала над каструлею. Плитка стояла в центрі кімнати, завалена каструлями, черпаками і сковорідками. — Достатньо буде влити таке в горло жертві світляків — і знак проявиться навіть удень! — гордо заявила відьма. — Проте треба тоді примусити кожного підозрюваного це скуштувати...
— Рецепт ми давненько придумали, але поки ще не мали нагоди його випробувати, — додала Рома.
— А тобі я чаю запарити можу, — кинула Дикоросла. — Бо виглядаєш так, ніби всю ніч по лісах бігала.
Варта всміхнулася. Подруга й не підозрювала, які близькі до правди її слова.
— З того, що ти пропустила: світляки запропонували нам домовленість, — хмикнув Тайфун. — Я їх послав. Але Люцем каже, що маємо час на роздуми до півночі. Цікавить твоя авторитетна думка.
— Ну? — Варта зняла рюкзак, пожбурила його в куток та впала на гігантську смугасту подушку біля дивану.
— Вони хочуть домовитися з нами, — Тайфун уперся обома руками в журнальний столик — там лежала розгорнута карта Львова.
Варта запримітила на карті червону краплю в центрі — місце, де вбили Софікоду.
— На, випий усе й одразу! — до них підсіла Дикоросла і накрила краплю чорним глиняним горнятком. У ньому парувало щось темно-брунатне з ароматом, який дуже віддалено нагадував чай.
— Не перебивай, відьмо, — Тайфун визвірився на неї, але дівчина лише грайливо провела пальцями по його короткому жорстокому волоссю і засміялась:
— Слухаюся, генерале!
Варта взяла горня до рук і сьорбнула напій, який обпікав губи.
— Так от... Люцемові вишкварки точно знають, хто їхній смертник, інакше б він такого не пропонував. Хочуть опівночі зустрітися й обмінятися жертвами, а далі грати на везіння. Хто перший знайде потрібну точку, — Тайфун напружено розглядав карту, ніби одна червона крапля на ній мала вказати на місцезнаходження другої.