Златан, його кучерява величність, стояв по той бік воріт і посміхався. Варта попросила вищі сили, щоб вони затримали її матір далеко від вікна.
— Тарновецька, ти тут що робиш? — голос Пані Цербер повнився нудьгою. — Ти тут працюєш, так? Так. А що таке робота? Це коли ти, Тарновецька, приходиш вчасно і працюєш. А ти що від мене хочеш?
— Відгул, — видихнула дівчина, озвучуючи своє прохання вдруге. У неї свербіли руки простягнути невидиму павутинку до вічно злої керівнички і випити її енергію. Та тільки тоді відгул навряд чи їй світитиме, бо злість менеджера лише зросте. Тому Варта стрималась.
— І перевести тебе на ранкову зміну, — кинула Церберова, згадуючи попереднє прохання дівчини.
— Так... Будь ласка.
Здається, ці слова, попри їхню нейтральність, стали останньою краплею, бо Пані Цербер тут же люто блиснула очима і протягла:
— Ох, як же ти мені в печінках сидиш, Тарновецька-а-а... Йшла би на якусь нормальну роботу, як така мудра! Усі приходять — з дипломами, з відзнаками! Англійською говорять, в комп’ютерах сидять... А як до роботи — все їм не підходить! — вона вичерпала свій запас обурення, глибоко вдихнула й остиглим голосом відповіла: — Та йди, чого стоїш. Але ще один такий відгул — і аста ла віста, бейбі. І диплом твій тобі не поможе.
— Дякую, до побачення, — Варта зціпила зуби і стрілою вилетіла з підсобки. Бажання звільнитися з кав’ярні вкоренилося в ній ще раніше, і тепер, з початком Гри, видавалося сміховинним взагалі звертати увагу на якісь причіпки звичайних людей...
— Що, святкувати їдеш? — Орест-Еверест звів брови, коли дівчина прошмигнула повз нього. — Чув, ваші вчора проявили вершинну швидкість у пошуку мітки.
— І що?
— Підозріло, от що.
— Твоєї думки спитати забули.
— Та я що, я ж не кажу, що ви порушники. Може, привітати хочу, — хлопець знічено почухав носа, і до нього прилипла кокосова стружка.
— Не хочеш, — хмикнула Варта. — Я поспішаю.
Їй хотілося швидше піти, поки менеджер, бува, не передумала. І поки хтось не побачив Златана в кав’ярні.
— Я хочу тобі подякувати, — Еверест закотив очі. — Міл казав, що ти врятувала його.
— Хто-о?
— Мілен. Жертва наша. Він розповів, що ваш отой, буйний особливо, трохи ошизів... іти його присадила.
— Я просто не хотіла проблем для наших. Усе, па, я поспішаю, — дівчина оминула Ореста і доторкнулась до нього павутинкою вітру, здмухуючи кокосову стружку з носа.
— Ти працюєш зі світлим? — з іронією спитав Златан, який встиг прихопити два еспресо з собою і чекав біля столиків надворі, роздивляючись будівлю навпроти, ніби вишукував у вікнах прихованих снайперів.
— І ще з десятком простих людей, так, — огризнулася Варта. — А ти вже встиг відслідкувати аури всіх у радіусі кілометра.
— Так, мені ж треба було дізнатися, чи ніхто не сидить на хвості, — проклятий чех кивнув і простягнув барвисте паперове горнятко дівчині. — Тобі взяв. Не виспалася ж. Пішли.
— Якби ти завів гарну звичку повідомляти про свої плани, я би мала менше проблем на роботі. І, можливо, навіть шанс виспатися, — дівчина сьорбнула кави й обпекла губи.
— Це несерйозна робота, і ти тут ненадовго, — за явив чех так безапеляційно, наче бачив майбутнє.
— Байдуже! Робота є роботою. Будь-яка. Якщо ти за неї берешся, то вже будь добрий виконувати, — заперечила Варта, поспішаючи за магом.
Златан рухався швидкими й поривистими кроками.
— Ми знову у твій готель? — вирішила дівчина, коли вони пробігли повз кілька кав’ярень у напрямку площі Ринок.
— Ні, мій сусід спить. Ми підемо туди, де зараз мало людей і тихо. І можна не боятися розплавитись.
— Та ти знущаєшся, — видихнула Варта, коли за дві хвилини вже дивилася на золотий вінок «статуї Свободи» на будівлі музею.
— Тільки не кажи, що так часто тут буваєш, що тебе вже нудить від експозиції старовинних годинників, — брови чеха сіпнулися.
— Ні.
— Тоді ходу. Усередині точно прохолодніше, ніж у цьому пеклі. І я хочу побачити виставку.
— Сподіваюся, тепер ти розкриєш мені причину, через яку я взяла відгул? — Варта сторожко дивилась на чеха, який захоплено розглядав вітрину з емальованим посудом минулих століть.
Дівчина таємно сподівалася, що Златан вкаже їй місцезнаходження третьої точки. Або ж особу наступної жертви. Адже будь-що інше можна було повідомити телефоном. Але новий знайомий лише повільно ходив уздовж скляних вітрин.
Він мав рацію: тут не було жодної душі. Тиша й прохолода. Високі вікна, крізь які прорізалося сонце. Помпезні сходи й темно-зелені стіни, від яких віяло холодом. І музейні тітоньки, які бовваніли в кожному залі, ніби тіні минулого. Вони вмикали світло і слідкували за тим, щоб туристи не виявляли до експонатів надмірного інтересу.
— Тобі ніколи не хотілося жити в іншому часі? — темні очі ковзнули по обличчю Варти лише на мить і знову повернулися до супниць, виделок і ложечок, тарілок, таць і високих різьблених келихів.
— Щоб ходити в корсеті й не мати ніяких прав? Ні, дякую, — Варта розсміялась, і звук лунко розбігся залою.
— Як не подобаються корсети, то можеш обрати Середньовіччя і зголювати брови. Ти наче не вельми руда, у відьомстві не звинуватять.
— Ні, краще початок XX століття... Тоді Львів ще був красивим, — зненацька зізналася Варта. — Більш справжнім, чи що. Усі ці помпезні будинки належать до часу, який пішов. Тому зараз вони ніби відголоски минулого.
— Нічого собі завернула! Ти була в Празі? — спитав маг.
— Ні.
— Поїдь.
— Думаю, коли закінчиться ця Гра, я таки звільнюся і махну кудись у відпустку.
— Так. Коли Гра закінчиться... — Златан усміхнувся. — До речі, я поняття не маю, де третя точка. Але вночі підемо шукати. Ми вдвох.
— Продуктивніше буде взяти когось ще. Наприклад, Дикорослу. Вона ніколи не видасть тебе, якщо пояснити ситуацію, — запропонувала дівчина.
Златан спохмурнів:
— Ти погано знаєш фразу, що таємниця, відома трьом, відома всім?
— Як же ти плануєш долучитися до Гри, якщо будеш уникати інших? А позначити мітку? — зауважила Варта.
— У мене є ти, — маг повернувся до неї і перестав посміхатися. — Гарантована жертва, яку я нікому не віддам.
Чаклунка зміряла хлопця похмурим поглядом. Ну, так. Могла б і сама здогадатися... Щоб отримати бажання наприкінці, потрібно позначити бодай одну мітку — так твердили старі записи про Ігри. Хоча вони не вказували, як саме обирають одного з дванадцяти переможців. Тому чех не дасть їй спуску...
— Ти не світлий. Сам казав, — пригадала дівчина. — На додачу, з чого ти вирішив, що я дозволю проливати мою кров і додавати очко світлякам?
— Я можу змінювати свою ауру і видавати себе за кого завгодно. Або взагалі «зникати» з магічного поля зору, — Златан клацнув пальцями. — І не забувай про нашу домовленість: я зроблю так, щоб темні перемогли. Тому одне очко світлякам нічого не змінить.
— Клас. Я прогулюю роботу зі своїм потенційним убивцею і вислуховую його самовпевнені промови...
Златан вибачливо усміхнувся.
— Красива штукенція, — він кивнув на Вартин медальйон, який вислизнув із вирізу майки, коли вона нахилилась до вітрини із прикрасами. — Нагадує щось старовинне.
— Ага. Це мої далекі предки, — дівчина зняла ланцюжок із шиї і підчепила нігтем крихітну кришечку. — Дивись. Батьки казали, що це залишилося від моєї справжньої родини. Тому можу активно фантазувати про аристократичне походження.
— Покажи-но, — маг вимогливо простягнув руку.
Варта опустила медальйон у долоню Златана. Він здригнувся, ніби його обпекло. Тоді схилився, щоб роздивитися вицвіле чорно-біле фото всередині.
— Думаю, це одна сім’я, — чаклунка теж схилилась над медальйоном.