— Минуле не можна змінювати. Нема такої магії. Навіть найсильнішої.
— Я знаю шлях позбутися прокляття.
Варта подивилась на мага насторожено. Узагалі, цей чех не те щоб виглядав особливо неадекватним, але коли він заговорив про прокляття і казочки про Гру, то щось в його аурі невловимо змінилося. І це щось благало Варту не занурюватися, не допитуватися, навіть не торкатися Златанової темряви. Але водночас темрява була для неї рідною, частиною душі, котрій вона належала і котрій відкривала себе сповна. І якщо цей нахабний та могутній чародій несе на собі вагу будь-якого прокляття, можливо, їй, темній, буде легше зрозуміти його?
— А так і не скажеш, що ти не львівський, — зауважила Варта, продираючись вузькою стежкою за Златаном. — Я була в цьому парку безліч разів, і все одно добре задумалася б, перш ніж отак напролом потемки кудись пертися!
Листя хльоскало по обличчю, і дівчина подумки пошкодувала, що Гра не взимку. Хоча тоді міг лежати сніг по коліна. Але принаймні не було б таких заростів!
— Я трохи прогулявся тут удень, — кинув чех. — Розвідав територію, бо світляки певні, що десь у цих краях варто шукати точку. І ще понаставляв пасток. Хочете знову піти на обмін?
— Однаково ми ще не знаємо, хто наша жертва.
— Це ти не знаєш і Тайфунова тусівка, — зауважив Златан. — А сама жертва вже чудово усвідомлює свою ситуацію. І можливо, має на своєму боці когось поза вашою компанією. Ти такого варіанту не розглядаєш?
— Та ну! — заперечила дівчина. — Тайфун — наш голова. І хоча є групи, котрі тримаються осторонь, але все одно перш за все ми — темні. А тоді вже алхіміки, маги, відьми...
— Зручна філософія для керівників. А ти наївніша, ніж здається.
Дівчина на мить пошкодувала, що взагалі заговорила з магом на цю тему. Вона зробила кілька широких кроків і наздогнала його, хоча йти поруч на вузькій стежці все одно не вийшло б. Ніч видалась темною і густою.
— Ну, а як там у вас? У Чехії?
— Я ж казав, забудько. Я не живу там. Усюди потрохи живу... Обережно, тут якась діра.
Дівчина перестрибнула неглибоку яму і послизнулась на тому боці, але їй вдалося втримати рівновагу.
— У Празі колись був поділ по річці, — вів далі Златан. — З одного боку — світлячі, з іншого — наші. Але потім він нівелювався.
Варта відчувала кожен тріск гілок під своїми підошвами. Кожен шелест. Десь далеко стукотіли вагони поїзда, підбираючись до Підзамча.
— Я майже не жив там, бо їздив Європою. По роботі.
— Гарна робота, мабуть.
— Не те слово... Історія вдень, — чех знову змінив тему, ніби тиша давила й на нього. — Казка про Гру. Це насправді історія про демона. Чула цю версію?
— Не пригадую, — Варта примружилась, намагаючись роздивитися спину хлопця, проте на мить у неї запаморочилось у голові.
— Історія про демона твердить... — почав було Златан, але тоді затнувся, відгортаючи гілки попереду, — ...твердить, що наприкінці Гри щоразу, коли дванадцять міток залиті кров’ю, вивільняється пекельне створіння з колосальною силою. Отой спалах сили — це насправді його дар, а не якась давня магія, яка нас живить.
— Хах! А я думала, ти достатньо дорослий, щоб не вірити в демонів! — розсміялась дівчина, проте випадкова гілка боляче ляснула її по спині, і холод ночі став пронизливішим. — Скільки тобі, дванадцять?
— Якщо все буде гаразд, то 27 липня виповниться 27, — процідив маг напружено, мовби дуже не любив свій день народження.
— А якщо не буде? — вирішила зіронізувати Варта, проте супутник не відповів.
— Демон здійснює бажання, — додав Златан тихо. — Те одне бажання. Яким би воно не було.
— Ага-ага, а ще обдаровує марципанами всіх охочих...
— Демон прокляв мій рід, — чаклун раптом спинився, і дівчина ледь не вдарилась об його спину Стежка спускалась униз надто круто, а трава була слизькою від вечірньої роси.
— Демон прокляв мій рід, — повторив хлопець напружено.
— Златане, — Варта скористалась раптовою близькістю й поклала долоню йому на спину, — демонів не існує.
Дівчина відчувала, як швидко й гучно б’ється його серце. Саму її сковував холод. Златан не став заперечувати чи розповідати щось ще. Він зсутулився і ковзнув униз.
Варта зробила два кроки за ним, послизнулась на траві й впала.
— Здається, мені критично треба виспатися, тому нам краще шукати швидше, — видихнула вона, стріпуючи землю з рук.
— Саме цим і займаємось, — Златан допоміг їй підвестися, але тоді швидко відсторонився і пішов уперед.
Варта похитала головою. Запаморочення не минало. Вона зробила кілька кроків — стежка вела вниз і обривалась.
Низький паркан стирчав чорним хребтом попереду, ніби переламані рештки чудовиська або скелет демона. Але демонів не існує...
— Стій! — кинула дівчина чехові, проте слова прозвучали пошепки. — Стій же ж...
Вона наблизилась до паркана і роздивилась у темряві голки хрестів, котрі випиналися між травою. Запах трави й тиші, запах літньої ночі й запаморочення. Хрести стояли густо-густо, наче натицяні тут навмання. Запах холодного каменю сягнув чуття Варти, і вона здригнулася.
Златана поруч не було.
Старі гробівці оточували її мовчазними тінями. Перед очима стояли золоті зблиски й розхитувалися, ніби заколисували. Маятники беззвучно рухалися — праворуч-ліворуч, ліворуч-праворуч.
— Спокійно, — сказала дівчина сама до себе, хоча ноги поривалися затремтіти. — Я просто зайшла на цвинтар. Це старий цвинтар. Після розмов про демонів і прокляття мені до дрижаків страшно. І чеський паскуда кудись повіявся. Але це лише цвинтар поночі.
Вона зробила два кроки назад, не зводячи погляду з хрестів і гробівців. Під ногою щось хруснуло.
Темрява неба здавалась Варті світлою у порівнянні з парковими заростями.
Вона зробила ще крок.
— Спокійно.
Попри буремні пригоди в юності, нічні цвинтарі, та ще й в старому парку, навіювали на Варту ірраціональний острах.
Рука сягнула до грудей, і дівчина стисла медальйон.
«Спокійно, Вартова», — шепнув голос усередині.
Крок. Другий. Третій.
Нога вкотре послизнулась на вогкій траві.
— Знайшов! — руки Златана як ніколи вчасно схопили її за плечі.
Маг рвонув Варту до себе. Їй здалося, що світ довкола луснув. Наче мильна бульбашка. З гучним сплеском.
Кольорові кола застелили все перед очима.
Дівчина глибоко вдихнула і зрозуміла, що стоїть, упершись чолом у плече Златана. І цвинтаря нема.
Вона випручалась із його рук і відступила назад.
Хлопець знову обтріпував долоні. Медальйон розстебнувся і лежав у нього під ногами.
Варту прошила дивна думка. Вона приклала обидві долоні до чола і застогнала.
— Духи, як же проклята голова болить... Ти не бачив, куди впав мій медальйон?
Він бачив.
— Онде, — кивнув.
— О, дай мені...
Маг вагався. Чаклунка помітила це. Помітила в темряві, як його погляд опустився на землю. Як він стиснув зуби так, що аж вилиці виступили. Як по-мученицьки довго відтягував цей момент.
Проте врешті Златан присів навпочіпки, взяв прикрасу однією рукою і повільно подав її Варті, не відводячи погляду від її обличчя. Ніби боявся навіть подивитися на те, що тримає в руці.
— Дякую, — дівчина швидко застебнула ланцюжок назад на шиї. Тепер вона була певна: Златана щось лякає в її медальйоні. І, можливо, цього ж остерігається й Еверест.
— Відвернися на мить — і ти вже зникаєш! — маг рішуче підійшов до Варти і взяв її за руку своєю холодною й спітнілою долонею.
— От не треба тільки переводити стрілки! — обурилася дівчина. — Йшла просто за тобою. Але ти кудись рвонув. А я вийшла до цвинтаря. Тут є старий Цвинтар, ти знав?
— Звідки мені це знати? — визвірився маг і шарпнув її за руку. — Пішли... Ти провалилась в мою петлю. Я залишив тут кілька забавок, аби заплутати світляків, які шукатимуть мітку.