— Це не так важливо, — у словах Люсент продзвенів лід. — Але я почула достатньо. Ти кинув тінь на ім’я мого брата, голови всіх світлих Львова. Звинуватити його у намірі викрасти і кого — пітьмаву чаклунку! Нечувано. Ще й посмів видавати їй дані про наші підозри щодо жертв. Я розчарована тобою.
— Подивися на це з іншого боку, — Морт підхопився на ноги куди швидше, ніж Варта сподівалася, судячи з його поранень. — Вона тут. І ми тут. Вона одна — нас троє.
Дівчина напружилась. Тупий кут за спиною. До виходу на вулицю треба обійти і Морта, і Люсент, і чеха. Вона вже автоматично вираховувала, як перемогти їх — усіх трьох. Адже Златан, мабуть же, буде прикидатися, що він зі світляками.
— А що, Люцем думає, що оця — справді жертва? — спитав чех з недовірою і краплею інтересу.
— А це, шановний гостю, не твоя турбота, — відповіла Люсент відсторонено.
Варта зціпила зуби. Можливо, вона переоцінила інтерес світлячки до її нового знайомого.
— Тарновецька, якщо ти вмієш оцінювати сили гарно, то я певна: вирішиш здатися без бою. Навіщо нам зайва кров? Ми ж не хочемо пошкодити твою... майже сукенку, — погляд Люсент із насмішкою зміряв оголені ноги темної.
— Ти хочеш битися чи язиком тріпати? — Варта відчула приплив азарту. Троє — то троє. Морт уже знає, що не варто з нею сперечатися.
— Любко, я спитав, — повторив Златан твердим тоном. — Чи ваш голова думає, що вона жертва? І хто ще про це знає?
— Ніхто, крім нас, — раптом слухняно відповіла Люсент, ніби її перемкнуло.
— Добре, — чех усміхнувся широко.
Варта приготувалась до нападу.
Проте ніхто не встиг атакувати. Натомість світ довкола сповільнився. Ось її рука, з котрої по краплі виростає павутина енергії, що вібрує й подзвонює. Ось Морт, який дивиться на свою правицю, ніби намагається зібрати силу для атаки. Ось Люсент здивована, адже вона сказала Златанові те, що не планувала. Вона повертається в його бік. Біле волосся злітає від різкого руху.
Ось проклятий чех. Для нього час тече невпинно.
Він одягає темні тонкі рукавиці. Криво осміхається. Шепоче щось собі під носа.
Крок — його рука на плечі Люсент.
Золото щитів довкола Златана.
Він нахиляється до світлої. Каже щось. Енергія обплутує її. Вона падає. Просто на асфальт. Біла сукенка — в пил і болото. Уламок скла черкає ногу Люсент. Вона не здригається навіть. Не підводиться. Повітря дрижить дрібно.
Крок — рука падає на плече Морта.
Кучері чеха здіймаються неприродно. Довкола нього наче росте щось жахливе і невидиме. Росте і заповнює собою все. Колосальна сила.
Він шепоче щось Мортові. Маг опускається на коліна. Тоді безвольно падає теж. З його рук і далі стікає кров. Очі розплющені й налякані.
Крок.
Варта задкує і хоче втекти. Вона опускає погляд на руки Златана. Шкіряні рукавиці.
«Ми вмиваємо руки, Богуміне...», — казав хтось давно-давно.
До того як спалах поглинув її. Рукавиці, щоб не торкатися крові. Рукавиці як знак влади.
Тріск келихів. Полум’я на зелених шторах. Маятники. Сотні маятників.
«Вартова!»
«Вартова!»
«Вартов-а-а-а...»
— ...Варто! — руки Златана вчепилися в її плечі та струсонули. — Варто, слухай мене.
— Що ти... — дівчина відчула, як час знову рухається у звичному ритмі. — Що з ними?.. — кивнула вона на Морта і Люсент, заціпенілих на асфальті.
— З ними все добре. Слухай! — чех узяв її обличчя в долоні та примусив дивитись на себе. Темні очі стали мовби маячками, що допомагали втриматись на поверхні. — Слухай же. Я порушив одне правило, щоб підмінити їм спогади. Ніхто не дізнається, що ти жертва. Але це має свою ціну. Тому зараз тікай звідси. Геть. Якомога швидше. Їдь додому. Там і залишайся. Поки я по тебе не прийду. Чула? — гладка шкіра рукавиць холодила щоки. — Так треба. Чула? Варто, негайно скажи мені щось!
— Чула, — видихнула вона.
Світ тремтів.
— Тоді геть. Негайно! — Златан силоміць відвів її до виходу з вузького переходу і виштовхнув на вулицю. — Щезни звідси, Вартова! — заволав він.
Варта не озирнулася. Вона зняла туфлі й побігла вперед босоніж, не розбираючи, чи це правильний напрямок. Головне було вибратися звідси. Головне було опинитися якомога далі від Златана.
Чаклунка відчувала, як ноги саднять. Але не могла спинитися. Ще ні. Златанові було страшно. Коли він проганяв її, йому було страшно. І цей страх перейшов у неї і підштовхував уперед.
«Тікай, Вартова...»
Розділ 7
Дівчина, що хотіла поїхати
— Ми повинні помиритися з алхіміками, — Варта скрипнула зубами, передчуваючи реакцію Тайфуна на її слова. Але їй було щиро байдуже. Голова темних мав увімкнути здоровий глузд, або стане гірше. Вистачало вже й того, що Морт перебіг до світляків і недвозначно натякнув на могутню Підтримку за спиною Люцема.
— Сам знаю, — буркнув друг. — Я вчора повівся зле. Але слухай, Варто, чи не забагато в Аллі гонору?
— Запхни той гонор собі до одного місця. Поки ми гриземося, світляки мають із цього зиск.
— І як ти це уявляєш? Мені прийти до Аллі з Максом і бухнутися на коліна та бити їм поклони?
— Роби, що хочеш. До вечора вони мають бути з нами.
— Я ще подзвоню тобі, — буркнув Тайфун і поклав слухавку.
Варта кинула телефон на стіл і втупилася в стелю.
До роботи було трохи часу. Падлючий чех не вийшов на зв’язок. Узагалі. Що так налякало його вчора? Що це взагалі було вчора? Сповільнення часу. Цілковито незнайома, потужна магія. Ірраціональний страх, який витісняв усі думки...
— Аґато! — мамин крик прозвучав так раптово, що дівчина ледь не скотилася з дивана.
— Що за пожежа? — вона вибігла в коридор і перехилилась через перила над сходами, які спускалися у вітальню й кухню.
— До тебе прийшли! — голос матері звучав здивовано і з насмішкою водночас.
Варта метнулась назад у кімнату, схопила з ліжка рюкзак, зі столу — телефон і побігла вниз, певна того, що ось і Златан...
— Ну, привіт, дуже нехороша темна, — Еверест стояв на порозі й похитувався вперед-назад. Його світле волосся блискотіло під сонячними променями, а блакитні очі не виражали ні краплі знічення, хоча зараз він вельми наривався. Прийти до темних додому — нечуване нахабство.
— Тебе які святі принесли, світлячино? — дівчина розізлилась на співробітника навіть не за те, що той посмів припертися до неї додому, а за те, що він не Златан.
— Шановна пані Тарновецька сказала, що світлим до вас вхід заборонено, тому я попросив покликати тебе вниз, — повідомив Еверест без краплі образи.
— Шановна пані Тарновецька має багато справ, тому я залишу вас наодинці, — озвалася мати. — Вартусю, якщо хочеш пригостити гостя чаєм зі свіжими булочками, можеш передати йому ослінчик, і він сяде надворі біля клумби.
— Гість зараз піде геть, — силувано осміхнулась Варта і зиркнула на Евереста з усією можливою експресією. Світляк не поворухнувся. — Геть з мого порога, — прошипіла вона. — Зачекай внизу біля воріт.
— Овва. А я розраховував на ослінчик і печиво, — світляк схлипнув награно і розвернувся на п’ятках, щоб іти вниз.
— Ну, і? — мама посміхалась, але в її погляді Варта помітила більше стурбованості. — Мені починати перейматися?
— Це Орест, — кисло відповіла дівчина. — Він працює в моїй кав’ярні. Я з ним говорила разів три за півроку. Напевне, менеджер призначила нам якусь роботу зранку, і тому його принесло ще до початку зміни.
— Я бачу, як він на тебе дивиться. І я це не схвалюю. Він нахабний. Він низький. Ще й блакитноокий блондин — це ж стереотип світлого!
— І скандинава, — огризнулася Варта.
— Скандинави, люба моя, ви-со-чен-ні, — мрійливо осміхнулась мама. — Ну, гаразд, іди вже.
— Я, мабуть, не прийду сьогодні... Гра набирає обертів.