Мама нічого не відповіла, але так картинно закотила очі, що Варта прекрасно уявила її думки.
— Я прийшов тебе провести, — повідомив Еверест безтурботно.
— Ти що, знущаєшся? Навіщо мене проводжати? — сторопіла Варта.
— На випадок, якщо ще якийсь темний вирішить тебе вирубити.
— Дякую, з попереднім охочим я вже розібралась. А якщо хтось із моїх друзів побачить нас разом, то проблем побільшає.
— Ми працюємо в кав’ярні разом. У тебе залізне алібі. На відміну від голови, — світляк посміхнувся.
— Нещодавно ти обзивав мене чудовиськом, — зауважила дівчина.
— Але я світлий, тому моя доброта розповсюджується навіть на таких, як ти.
Після кількахвилинної словесної сутички Варта зрозуміла, що вона швидше дійде до роботи, ніж позбудеться Еверестової компанії.
На щастя, дорогою вони нікого не зустріли.
День тягнувся нестерпно довго. Обличчя в залі злилися в одну смугу. Навіть постійні причіпки Пані Цербер не дратували. Варта крадькома зиркала на телефон, коли менеджера не було поруч. Але Златан не писав. Златан не дзвонив. Златан навіть не чекав на неї після роботи, як робив це останніми днями.
— Ти додому йдеш? — Еверест виріс за спиною, ніби тінь.
— Ні, — огризнулася Варта, вперто розглядаючи вікна кав’ярні в очікуванні, що ось-ось там майне кучерява голова нового знайомого.
— Тоді я проведу тебе деінде, — стенув плечима світляк. Він стовбичив позаду, і чаклунка відчувала його погляд потилицею. І це дратувало.
— Звільни мене від потреби розбивати тобі носа, щоб позбавити хворобливих бажань, — зітхнула дівчина. На мить вона подумала, а чи не міг світлий алхімік справді якимось дивом зацікавитись її персоною. Але це була зовсім сміховинна думка.
— Пішли, — кинув Еверест прохолодніше. — У мене теж є справи, окрім як турбуватися про твою безпеку.
Ці слова світляка знову нагадали Варті про Златана. Вона краєм ока зиркнула на блідий профіль співробітника, обрамлений світлими, ще й вицвілими від літнього сонця патлами. Ні, ні краплі не схожий на чеха. Але щось об’єднувало їх насподі — мовби нитка, невидима оку.
Раптом нова й трохи ризикована ідея відвідала Варту. Вона награно зітхнула і вирішила погодитися на компанію алхіміка — задля цієї ідеї. Бо сам нарвався!
— Це дуже погана думка, Варто, — відповів Еверест із усім можливим світляцьким осудом.
— Та-ак? — дівчина осміхнулася, розхитуючи медальйон на ланцюжку. — Тоді пропоную покінчити із цим швидше.
Вона була певна, що наклала на алхіміка достатньо сильні пута, щоб виграти собі хвилину-другу. А більше їй і не потрібно. Навіть якщо якісь люди й побачать їх з вікон, то нікого не здивує пара, яка зазирнула в один із пошарпаних двориків у центрі в пошуках пригод чи кнайп. А незримі пута, виплетені з павутини і стягнуті довкола рук світляка, неосяжні для простих людей.
Чаклунка підійшла впритул до алхіміка. І повісила медальйон йому на шию. Нічого не сталося. Еверест не намагався звільнитися. Він просто стояв навпроти неї і свердлив невдоволеним поглядом.
— Ну, і? — спитав він похмуро.
— Минулого разу ти сахнувся так, ніби тебе обпекло вогнем, — зауважила Варта.
— Я вмію витримувати біль, сильніший за цей. А ти уважна, що примітила-таки.
— Так сталося, — Варта вирішила не згадувати про те, що схожа реакція на прикрасу і в її нового знайомого з Чехії. — То що з моїм медальйоном чи з тобою не так?
— Могла б просто спитати, — фиркнув Еверест. — Але ні, обов’язково треба по-темному. Скористатися моїми добрими намірами, зв’язати і нап’ялити це на мене.
Варта помітила краплини поту на його чолі. Алхімік стиснув зуби.
— Я могла спитати — ти міг збрехати. А так побачила, що моя прикраса справді має на тебе вплив. Трохи незвична проблема. У чому тут річ?
Дівчина зняла медальйон і струсила пута зі світляка. Еверест скривився й потер зап’ястя.
— Твій медальйон тут ні до чого. У мене алергія на золото, — відповів він трішки роздратовано. — Неприємна штука. Ну, але ювелірки я не ношу.
— І що ця алергія робить? — хмикнула дівчина, не до кінця вірячи словам світлого.
— Неприємно робить. Тому якщо захочеш мене закатувати якось, то найкраще зробити це там, де багато золота.
— Добре, так і зроблю, — неуважно кивнула Варта, замислившись над тим, чи і в Златана така ж біда.
Урешті Еверест усе одно вирішив провести її — о, неосяжні альтруїстичні нахили світляків! — тому Варта позбулася небажаного супутника аж біля дому відьом.
— Аллі послала Тайфуна, — повідомила їй з порога Дикоросла.
— Чого й варто було очікувати, — похитала головою Ружичка.
— Тільки ти цього йому не кажи, — докинула Ромашка.
— Не буду, — дівчина кинула рюкзак у кутку і впала на диван. — Не день, а божевільня.
— Не можемо не погодитися! Зате глянь, — Ружичка розстелила на журнальному столику карту міста з позначеними на ній точками. Варта примітила, що стіл новий (вчорашній же розтрощив сам Тайфун, коли Макс накинувся на нього). Дівчина застогнала, уявляючи, чого вартуватиме знову їх помирити. Максиміліан, хоч і не належав до алхіміків, міг закатрупити за Аллі. І пощастило, що вчора до цього не дійшло.
— Сюди глянь, Вартусю! — шпикнула її ліктем Ружичка.
Варта перевела погляд на карту.
Дикоросла та її подруги встали в коло і заспівали щось невиразне. Їхні глибокі та дзвінкі голоси спліталися, наче павутинка енергії. Резонували між собою. Затягували. І чаклунка майже зримо відчувала, як у колі розростається магія, як вона захльостує карту...
— Прояви! — раптом скрикнула Дикоросла і плеснула на стіл зілля з глиняного горнятка.
Різкий запах заповнив кімнату. Зелена калюжа розпливлася по карті.
— Диви, онде! — кинула відьма.
Варта схилилася і придивилась. Слабкі завихрення, схожі на те, як хвилюється повітря над вогнищем, з’явилися над точками міток. І одна там, де нічого ще не було. Сихів.
— Це місця, де вивільнялася потужна магія останнім часом, — осміхнулась Дикоросла, витираючи зілля шматкою. — Усі збіглися з уже позначеними мітками. Тож заклинання й зілля працюють гарно.
— Ми віримо, що нова точка там, де вказано, — Ружичка обвела місце завихрення, яке вже тануло, олівцем. — Територія велика, але відкрита. Шукати легко. Не те, що по тих лісах на Підголоско!
— Отож, сьогодні ганяємо сихівську гопоту, — осміхнулась Варта, — і сихівських світляків.
— Неф з Ерран та їхніми поїхали туди, щоб відшукати точку, як тільки посутеніє. І оберігати її від світлого кодла, якщо знадобиться, — спохмурніла Ромашка.
— А на Таєві жертва, — додала Ружа. — Він думав, що вийде залучити алхіміків...
— Я допоможу йому, — відповіла Варта. — Дік, підеш зі мною?
— А ще б я тебе кинула! — Дикоросла з готовністю почала пакувати баночки із зіллями в свою вишиту сумку.
Варта зиркнула на мовчазний екран мобільного. Златан досі не дав про себе знати.
— До речі, дівчата, — чародійка сховала телефон До кишені, — Морт таки зрадив нас і бігає хвостом за Люсент. Тому з ним жодних справ.
— Скажеш таке! — обурилась Ружичка. — Він утратив нашу повагу ще тоді, як підставив Макса. Слизький тип. Та й не вельми він сильний, щоб пантрувати, що він не за нас.
— От і добре. Тоді ходу. Сонце скоро сідатиме, — Варта визирнула у вікно і примружила очі. Їй згадалося, з якою злістю проклятий чех завжди дивився на призахідне світило. Де ж його носить?..
Варта відчувала дивну тривогу і майже ніякої радості, коли кров жертви розбризкалась над знаком мітки.
Кров світляної жертви. Жертви, котру вони з відьмами і чародіями знайшли. За щасливим збігом, та жила на Сихові теж. Її видало те, що надто багато світляків зібралися разом, щоб захистити свою. А по сусідству жила одна з відьом, котра не могла пропустити таке скупчення без уваги. Не обійшлося й без сутички, проте кількісна більшість таки переважила. Група Альтера згодом ще намагалася відбити точку, проте охорона в обличчі Нефа, Ерран та їхньої тусівки дала їм різку відсіч.