— Чи ви здуріли її відпускати? — перебила її Варта. — Жертва помре, якщо спробує покинути місто! А що, коли це — Дік?
Ружичка не поділяла її турботи.
— Не сварися на мене, тьмава, — відказала вона тихо. — Вона ще з учора випила нашої бовтанки для виявлення міток й казала, що ніц на ній нема. Того Дика вільна йти куди завгодно. Чи мені її припнути було?
— Ні. Подзвони мені негайно, коли Дикоросла повернеться, — Варта поклала слухавку і втупилась в екран телефону. — Жертва не може покидати місто, — пробурмотіла вона. — Ми ж уже перевірили це на мені. Але Ружа каже, що Дік поїхала в гори.
— Коли?
— Зранку... І що зілля не виявило її мітку.
— Бреше!
— Їй нема чого мені брехати.
— Тоді Дикоросла бреше, — стенув плечима Златан.
— Вона б не... — Варта затнулась і пригадала слова подруги про те, що та втекла б із міста, якби стала жертвою. Але їй у будь-якому разі це не вдалося б. І вона знала це. Щось не сходилося. А головна винуватиця їхньої турботи не виходила на зв’язок.
— Ми мусимо знайти Дік, — відказала чаклунка. — Якщо хтось ще дізнався, що вона — наступна жертва, а шабаш вірить, що вона в горах, то... Дикоросла в біді.
— Вона з міста навіть не намагалась виїхати. Я б дізнався, — кинув Златан різко.
— Я подзвонила на роботу. Там її не бачили. Ружичка збирає відьом...
— Ми повинні діяти окремо від них.
— Може, забудеш про свою таємність, коли моя найближча подруга — жертва?
— Ем... Ні.
Варта ледь не загарчала від безсилля.
— Зберися. Думай. Куди вона могла зникнути? — голос Златана мав би звучати заспокійливо, але лише дратував.
— Уявлення не маю! — Варта безцільно гортала повідомлення на мобільному. — Дикоросла завжди на зв’язку. Завжди все дізнається першою. Ніколи не зникає...
— Вороги. Думай про ворогів. Тобі видніше, що на споді тутешньої тусівки.
— Не було в неї ворогів! Принаймні явних не було.
— А світляки?
— Нікого конкретного, — тут Варта пригадала нещодавню сутичку. — А якщо Морт і Люсент знали про мене, то чи могли вони дізнатися й про Дік?
— Я потурбувався, щоб вони більше цього не пригадали, — заперечив маг. — І їхній голова теж. Тому вони відпадають. Світляки ще не знають, проти кого вирішили бавитися, — він хижо всміхнувся.
— Думай-думай-думай... — Варта вчепилась у не, слухняне волосся обома руками. — Алхіміки! Вона з Молем трохи мутила... Але алхіміки обізлились на магів і відьом.
— До біса образи. Хто в них найбільш адекватний?
— Мель! Він брат Аллі, Моля та Ферума. Хоч він і світляк, але тусується з нами часто. Згори воно, — Варта швидко знайшла номер Мельхіора і тицьнула зелену трубку на екрані. — Давай-давай... є! Мелю, це Варта! Говорити можеш? Дикоросла зникла. Ваші не знають нічого?.. Я на Коперника. Біля пошти. Добре...
— І? — чаклун неспокійно хрускотів пальцями.
— Мель на парі, — всміхнулася Варта. — Але він хоче допомогти у пошуках. Я забіжу й з ним швидко переговорю. А ти можеш за той час зачекати десь...
Златан стенув плечима і пішов у напрямку парку.
Варта подивилась йому вслід, а тоді побігла до університету, де викладав Мельхіор.
Тихий і сором’язливий алхімік часто спілкувався з їхньою тусівкою через приналежність до змішаної сім’ї. Дивно було побачити його зараз у бездоганно випрасуваній сорочці й окулярах та ще й з незвично серйозним виразом обличчя.
— Що сталося? Тільки стисло: я з пари втік, — знічено прошепотів Мельхіор.
— Ти викладач чи студент? З пари втік! — хмикнула Варта. — Треба казати: вийшов у справі...
Мель коротко кивнув і нетерпляче вперся в неї поглядом.
— Гаразд. Справа така. Дикоросла сказала шабашу, що їде додому, в гори. Але не поїхала. І зникла. Слухавку не бере, ніхто її не бачив. Я думала, може, в алхіміків яка інфа є. Через Моля.
— Наскільки мені відомо, то нема, — хлопець похитав головою скрушно. — Але я скоро звільнюся й допоможу з пошуками. — Мельхіор блиснув поглядом крізь лінзи окулярів. — Світлим не спалю, не турбуйся. І можеш, до слова, зайти до Аллі — в них там збори. Боюся, як би це все не вибухнуло.
Алхімік махнув рукою і пішов назад до аудиторії незвично впевненими і рішучими кроками. Варта повідомила Златанові, що зазирне ще до Аллі з Максом. Попри сварку з магами, горді алхіміки мали б зрозуміти, що зараз не час для образ. Ключове слово — мали б.
— Варто, не ускладнюй мені справ, — Аллі закотила очі.
Вона сиділа на високому стільці, мов королева. Зчепила руки на грудях. І метала блискавиці з очей, дивлячись на Тайфуна.
— Я тут не для того, аби щось ускладнювати, — дівчина рішуче увійшла до кімнати і відчула, як погляди алхіміків звернулися до неї колючими цвяхами. Макс упустив її, хоча й здивувався раптовій гості.
— Мені Мель сказав, що у вас збіговисько. Не кличете — то не кличте. Але я теж думаю, що Тайфун повів себе як свиня, — заявила вона з порога.
Аллі звела брову вгору.
— І що? Це ми вже знаємо.
— І те, що всі ми знаємо його характер. Він нестриманий і нетактовний, — налягла Варта. — Але поза тим він — наш голова.
— Умовний, — хмикнула алхімея.
— Та хоч тричі фіктивний! — чаклунка вийшла вперед, ігноруючи недобрі погляди. Темрява всередині обіцяла захистити від них. Тож вона вела далі: — Тай першим кинувся вправляти мізки Альтерові, коли той зі своїми бандюками підстерігав наймолодших алхіміків і відбирав у них крейду. З цим божевільним бовдуром ми колись підписалися на сихівські дуелі, хоч не мали й шансу на перемогу. З ним ми ходили на винниківських вовкулаків, коли ті знахабніли зовсім. А Цитадель? А приїзд відьомської верхівки? Так, я свідома того, що Тайфун часом кидається в бійку, коли можна обійтися. Але трясця, — він темний, Аллі. Як і ти. Як і всі ми тут.
— Апелювати до його старих заслуг не варіант. У кожного знайдеться послужний список, — відповіла алхімея.
Варта закотила очі.
— Тоді скажи, чого ти хочеш. Чого велика голова алхіміків потребує, щоб ми могли поговорити про справи, а не про образи?
— Аґато Тарновецька, — відповіла Аллі з погрозою, — не зловживай довірою. Бо ти сама не на тій позиції, щоб качати права чи захищати когось.
— Анастасіє Дворянин, — Варта хмикнула, називаючи подругу людським іменем, як вони робили дуже рідко, — і що ж похитнуло мою позицію? Те, що я знайшла дві з трьох точок, які позначили темні?
— Інформація, що ти співпрацюєш зі світляками, — вперед виступив Максиміліан.
— Я вимагаю адекватних доказів, або комусь доведеться просити пробачення, — Варта гнівно зиркнула.
— Мій брат, Молібден, бачив тебе зі світляком-чужинцем. Ви зачарували його, щоб приховати щось, — втрутилась Аллі. — І вибачай же, але рідній крові я вірю більше, ніж магічці.
— А ще Моль бачив, як того ж дня світлий Еверест у твоїй компанії побив Морта, — додав Ферум холодно.
Варта застогнала.
— Морта! Лю-у-уди! А Моль не повідомив, що коли це сталося, я лежала непритомна, бо Морт на мене напав?
— Що? — втрутився незвично тихий до того Тайфун. — Він, звичайно, черв’як, але на біса темному нападати на темну?
— От і ми про це, — Максиміліан схвально кивнув.
Варта зрозуміла, що все хилиться в зовсім неприємний бік. І може затягнутися. І тоді Дикоросла...
— Слухайте, баста! — дівчина підвищила тон. — Вирішимо це як маги й алхіміки. Я викликаю Моля. Без жодних заступників. Негайно. І присягаюся: сьогодні він уже благатиме пробачення за ту ахінею, яку поширює про мене. Бо сила на боці того, хто каже правду.
У раптовій тиші Варта відчувала тільки тремтіння напруженої павутини енергії. Вона подумала, що Златан розізлиться через її спонтанну дуель.
— Це, звичайно, твоє право, — повільно й примирливо сказала Аллі, — але Молібден не прийшов на збори сьогодні.
— Стійте, — Варта відчула укол усередині, — а де ж він тоді?