Розділ 8
Суддя чеський
Цок-цок-цок. Варті здавалося, що годинник живе у неї в голові й постійно нагадує про плин часу.
Коли вона бігла вниз вулицею, боковий зір перетворював спалахи сонця у шибках на мерехтливі маятники.
Цок-цок-цок.
— Оратанія на Сихові, Ромашка на Левандівці, я в центрах, — кричала у слухавку Ружичка, — Шавлія поїхала в бік Чорновола. Ще є Волоша і Велесса на Новому Львові, обіцяли маякнути, коли будуть на місці. Хтось із них перекриє Личаків.
— Добре, — видихнула Варта захекано. — Треба якомога швидше.
— Ніби я не знаю! — сварливо кинула Ружа. — Знайдемо!
Чаклунка хотіла в це вірити. Шабаш збереться разом. Шабаш замкне відьомське коло в місті. І якщо Дикоросла в колі (якщо Дикоросла жива), то вони відчують її.
Цок-цок-цок.
Варта злякала зграю голубів.
Щойно алхіміки почули про те, що відьма — наступна жертва, вони таки погодилися забути про образи і взятися за пошуки.
Моль провалився крізь землю так само, як і Дикоросла.
Цок-цок-цок.
Телефон завібрував.
— Де ти? — видихнула чаклунка до Златана.
— Знайшли! — голос Ружички горів так радісно, що Варта й сама перейняла її настрій.
Уже сутеніло, коли відьмам удалося провести ритуал і знайти Дикорослу.
— Я тобі на карті скину. То за кільцем, на Луганській. Я написала Таєві.
— Передам Аллі.
— Добре! Ми рухаємося туди!
Варта швидко набрала голову алхіміків. Аллі застогнала у відповідь і сказала, що за тією адресою їхній старий гараж. Тоді чаклунка повідомила Нефа. І ланцюжок пішов. Дивно було робити те, що зазвичай виконувала Дикоросла — повідомляти всіх.
— Мелю! — Варта набрала світлого алхіміка теж. — Ваші старі гаражі.
— Зрозумів, — хмикнув той. — Так і знав, що наша Моль щось вчудила! Уже їду...
Варта вдихнула глибоко і вперше за день відчула краплю спокою. Відьми знайшли Дикорослу. Вона, напевне, ховається з Молем. Зараз вони поїдуть туди, знайдуть їх, організують гарний захист, і тоді можна буде зайнятися пошуком мітки і жертви світляків...
— Дівчино, вас підкинути? — Златан двічі посигналив. Його чорне авто випливло з-за повороту.
Варта озирнулась — чи нема ще зайвих спостерігачів — і пірнула на переднє сидіння.
— До кільця на Луганській! — видихнула вона.
— Уже відчалюємо, — маг накладав маршрут на планшеті та рвонув з місця. Попри те, що Златанові задатки Шумахера трохи лякали, зараз поспіх був саме доречним.
— Слухай, — Варта спостерігала за тим, як пролітають у сутінках ліхтарі, — я дізналась, що Моль чудово пам’ятає нашу зустріч. Ту, коли ти його вирубив. Тепер він чеше, що в мене якісь справи зі світляками! То чому на Моля не подіяла твоя магія, а на Морта і Люсент — так?
— Тебе не вчили не відволікати водія розмовами? Я був у поганому стані тоді.
— А зараз? Нам сьогодні мітку шукати...
— От не будеш до мене наближатися — буду в нормі, — буркнув маг.
Варта промовчала. Далі вони їхали в тиші.
За кільцем Златан припаркував машину неподалік від гаражів і вчепився в руль обома руками.
— Ну, я пішла, — чаклунка клацнула дверима.
— Почекай своїх. Ми тут перші.
— Чого мені чекати? — здивувалась дівчина. — Там Моль і Дикоросла. Навіть якщо алхімік якусь дурню вичворить, розберуся. Урешті, я його викликала на дуель.
— Що сказала? — Златан спалахнув, але Варта не потребувала зараз лекції про безпеку і вистрибнула з машини.
Аури друзів вчувалися зовсім поруч. Чаклунка швидко знайшла потрібний гараж і відчинила двері.
Усередині, у світлі тьмяного ліхтаря сиділи Молібден і Дикоросла. Руки відьми були зв’язані. На її обличчі блискотіли заплакані очі.
— Що у вас тут таке? — Варта спохмурніла й озирнулася — нікого більше. — Моль, Дік?
Замість відповіді Дикоросла схлипнула.
Це спрацювало, ніби перемикач. Варта випустила з рук павутину, котра мовби й чекала цього, і підлетіла до алхіміка, впиваючись у нього всім своїм холодом.
— Падлюко, — шепнула вона в очі Молібденові, — чому, коли ми перевернули півміста, моя подруга зв’язана і сидить тут ридає?
Він тримав крейду в руці. Але не атакував.
— Подруга? — губи Моля скривились. — Я тут бачу лише відьму. Дволику, як і ти, магічко, яка працює зі світляками... Ти знаєш, що вона — жертва?
— Так, — Варта послабила натиск, але не забирала павутину від алхіміка, щоб він не шокував її раптовим випадом.
— А ще вона планувала втекти — це теж знаєш?
— Здогадуюся.
— Ну, то тепер не втече, — коротко реготнув Молібден.
Варта черкнула павутинкою — і пута на руках відьми розсипались.
— Слухай сюди, Молю. Не знаю, хто і що тобі вбив у голову. Але я виб’ю це геть. Дикоросла не може покинути місто, отямся. Зараз сюди зберуться наші, бо вас шукали весь день. Ми візьмемо жертву під охорону...
— Щоб здати її світлякам? — гаркнув алхімік. — Як Софі й Ерран? Як і Ґайру здали б? Я, може, програв на дуелі, темна. Але жертву не здам.
— Молю, спокійно, — Варта опустила павутину і подивилась у вічі друга. — Усе гаразд. Ніхто не віддасть їм Дикорослу. Ми захистимо її.
Чаклунка відчувала, як слова розбиваються об невидиму стіну між нею та алхіміком. Чого було тут більше: його шаленства й образи чи бажання захистити відьму?
Дикоросла дрібно тремтіла і не ризикувала втручатися.
— Ти брешеш, — сплюнув Молібден. — Ти і твій світляцький дружок. Ви розіграли все на дуелі. Ви зробили так, щоб мене втоптали в болото. Ви...
Молібден замовк, і його погляд загорівся недобрим вогнем, перебігаючи на двері гаража.
— Так і знав. Кранти тобі, зраднице, — він кресонув крейдою — і Варту відкинуло до стіни. Іржаві прути засипали її, але чаклунка швидко вибралась з-під них. І тут вона відчула те, про що говорив Моль.
Аури світлих насувалися так стрімко, як цунамі. Дуже багато. Зовсім поруч. Вони точно знали, куди йти.
— Молібдене, трясця! Я не казала нічого світлякам! — скрикнула Варта і першою кинулась до дверей. — Зараз наші приїдуть. Треба дочекатися...
— З дороги, — міцна рука Молібдена відштовхнула її без жодного підсилення. — Я сказав: Дикорослу вони не отримають.
Алхімік вийшов із гаража і зачинив двері. Варта вдарилась об них. Спалахнуло закляття замка.
— Чорт! Чорт! Чорт! — дівчина вдарила двері ногою, але це нічого не дало.
— Я не хочу, — видушила Дикоросла, дивлячись на свої руки, — Вартусю, я не хочу, щоб вони...
— Ніхто до тебе не торкнеться! — Варта підійшла до відьми, ривком поставила її на ноги і дала в руки металевий прут. — На, ось. Хто наблизиться — вмаж йому на повну! Так, як ти на концертах руками вимахуєш.
Дикоросла повільно кивнула. Здавалось, що вона зараз зомліє. Проте прут стиснула міцно. Чаклунка закусила губу. Темні скоро прибудуть. Златан не зможе допомогти. Моль — самогубець. Хтось здав їх...
— Та гори воно все! — Варта смикнула медальйон, шукаючи в нього підтримки, а тоді сплела павутину в складну сітку закляття.
Сила, вдоволена волею, запульсувала. Атака рвонула двері. Закляття замка, витворене алхіміком, стерлося. Двері зірвалися з іржавих петель і відлетіли вбік, ледь не зачепивши самого Молібдена.
Варта вийшла з гаража перед очі світляків.
— Хто перший у смертники? — крикнула вона, переводячи погляди з обличчя на обличчя.
Тут не було Люцема. Як завжди, не хотів вимащувати руки кров’ю. Її раптово втішило те, що Еверест і Мельхіор теж не прийшли. Брат Аллі взагалі рідко втручався в сутички, посилаючись на свою мізерну силу. А нахабний співробітник — що ж, Варта сподівалася, що він зараз десь далеко звідси, тому сумління світляка не змусить його підтримати сторону Люцемових посіпак.
Але тих все ще вистачало, щоб знищити їх з Молем за хвилину.
Темрява затопила її всю. Павутина виросла з пальців. Краєм вуха Варта почула, як тріскає Молібденова крейда — він розколов один шматок на два, щоб креслити більше заклять одночасно.