— Я надибав оцю, коли вона говорила з їхніми про свою мітку. Просто посеред вулиці й телефоном — оце конспірація до бісової тітки! — повідомив він Анні, цілительці з надміру білим волоссям і надміру страдницьким поглядом, котра поцікавилась, чому це Варта з ним.
— Добре, — кивнула світлячка стримано. — Може, послаб пута? — вона тут же співчутливо подивилась на почервонілі зап’ястя «полоненої».
— Обійдеться, — Златан спохмурнів. — Чи ти забула, як ця наволоч минулого тижня ледь не вгробила половину наших? Думаєш, пошкодує тебе?
Анна не відповіла і закусила губу. Вочевидь, щось гризло її — чи не надто докучлива совість? Варта подумала, що світлячці явно не подобається ні ця вся Гра, ні її власна участь у ній. Але сили заживляти рани були потрібні світлим не менш, ніж їхнім суперникам, і Анна, одна з кращих, не могла відмовити.
У гурті світляків ще був Гарран — посередній алхімік, Альтер — один з найкращих їхніх магів і.. Еверест.
— Дуже нехороша темна потрапила в біду? — спитав він, зводячи брови.
Дівчина скрипнула зубами, але стрималась від їдкої відповіді. Їй не хотілося підживлювати цю незрозумілу усмішку на обличчі співробітника. Тим більше не хотілося підживлювати відчуття розчарування всередині, яке пульсувало зовсім як нитки фальшивої мітки під її шкірою.
«А чого ти хотіла? — озвався внутрішній голос. — Він може скільки завгодно ходити з тобою на роботу чи вдавати доброзичливість, і це не зробить його ні краплі темнішим чи тебе світлішою. Скоріше за все, до них знову просочилась інфа про те, що ти жертва — Златан не всемогутній, скільки б не хотів таким видаватись. От Орка й приставили до тебе, аби був такою ненав’язливою охороною на правах спільної роботи. Аби не втекла кудись і не зникла у потрібний момент. А тепер все, ти жертва, всі задоволені».
— Пропоную ворушитися швидше, — відказав замість неї Златан. — Мітка не чекатиме на нас, якщо пітьмаві виродки знайдуть її першими. Чи ви тільки Люцема й сестричку слухаєте, а без них ні кроку?
— Люсент у лікарні через цю магічку і її відьму, — огризнувся Альтер, і Варта подумала, що його тон зовсім такий, як у голови світляків, — різкий і недобрий, сповнений непояснимої зверхності, котрої завжди було так багато у світлих. — А те, що ти, зайдо, знайшов жертву, ще не дає тобі права зневажливо про когось говорити. До тебе й так багато запитань.
— Наприклад? — Златан примружив очі, ніби примірявся, яким закляттям краще спопелити Альтера на місці.
— Хлопці, може давайте потім? — втрутилась Анна тим же нещасним тоном. — Алю, в нас є жертва. Це найважливіше.
— Та заради всіх вищих! — Златан примирливо підняв руки вгору. — Направду, я не зацікавлений у цих ваших справах. Мені взагалі треба до Люсент у лікарню зайти. Забирайте й валіть, — він схопив Варту за плечі й видихнув їй у вухо: — Ні кроку від Евереста...
І відштовхнув так сильно, що вона ледь не впала.
А тоді чеський виродок жартівливо вклонився світлякам і пішов.
Він, трясця, пішов. Геть пішов.
Варта достеменно пригадувала, що такого в плані не було. Але Альтер і Гарран уже наблизились до неї з обох боків.
— Ну, ходу, жертво, — посміхнулися світлі. — Будеш гарно себе поводити, то жодних проблем не виникне.
Чаклунка відчула себе цілковито загубленою. Еверест обережно торкнувся її руки й поволік за собою.
Златан не помилився: світляки знали, де точка. Їх уже попередили. Чаклунці не подобалося, що хтось робить це — чи не «панусьо Емек»? Проте вона пам’ятала, що ліміт дії зілля — три години. Отож, в неї не так багато часу, щоб обдурювати їх. Вона сподівалась, що встигне побачити ошелешені пики світлих і головне — Евереста. Що робити потім, Варта ще не вирішила. Але вона була певна, що шок світляків подарує їй кілька секунд переваги.
Точка ховалася зовсім неподалік від центру, в старому дворику, одному з багатьох пристанищ для дідусів з доміно, молодиків з пивом чи шумних компаній. На щастя, зараз там нікого не було. Якби довелося накладати ілюзії на сприйняття людей, то на це пішло б надто багато сил. Утім, прості люди вперто ігнорували все, пов’язане з чародійством, — майже все, що виходило за рамки їхнього звичайного світу, випадало також і з їхнього поля зору.
Мітка горіла енергією, котра притягувала й відштовхувала водночас. Філігранна вісімка блиснула проти світла з вікна, котре тут же згасло. Якби вдалося дотягнутися до мобільного й повідомити друзів... Проте Вартині руки були досі міцно сковані путами чеха. А сам він так і не з’явився.
Утім, хвилювання, спричинене його відсутністю, вляглося. Дівчина повернула собі рівновагу й пригадала, що опинялася в куди гірших ситуаціях. І без чеха чи іншої підтримки.
— Чи ви готові розпочинати? — прісним тоном спитав угорський суддя Берток, який роздивлявся Варту з німим роздратуванням, ніби вона була його власним ворогом.
— Так, — кивнув Альтер. — Жертво, сюди.
Варта слухняно вийшла вперед. Ноги задерев’яніли. У темряві двору без ліхтарів мітка на її передпліччі здавалася ще яскравішою.
Пута Златанового закляття нарешті почали розвіюватися. Як вчасно. Дівчина стріпнула руками.
Альтер кивнув у бік мітки.
Крок. Ще крок.
— Обережно, вона сильна, — нагадала Анна, і ці слова полестили чаклунці. Внутрішня темрява вдоволено загуркотіла. Їй подобалося, коли її боялися.
Варта простягнула руку. Рука теж затерпла. Альтерові пальці міцно зімкнулися біля ліктя.
Світляк не використовував зброю. Він розсік її шкіру крижаним лезом закляття. Тонке й жаске, воно вкололо, занурилося глибше й обпекло так, ніби руку поливали окропом.
Варті здалося, що з неї виривають щось у цю мить. Нахабно й неправильно. А тоді кров задзебеніла вниз. Чорна-чорна кров. Вона падала на знак з вісімкою, зафарбовуючи його. Як було вже колись. Колись давно. Як було в той день, коли золотий маятник хитався праворуч-ліворуч і ліворуч-праворуч. Маятник хитався. Кров дзебеніла.
Маятник хитався.
Кров дзебеніла.
Маятник множився перед очима. Золоті спалахи росли й росли.
«Тільки не золото, — подумала дівчина. — Тільки не золото. Златанові не можна. Тільки не золото».
Вона примусила себе замружити очі й коли розплющила їх знову, то маятники зникли.
Натомість мітка на руці Варти ставала все слабшою. Дія зілля минала... А Златан не прийшов.
— Годі, — кинув суддя Берток владно.
Альтер відпустив руку «жертви». Вона стиснула кулак і відійшла назад, наступивши на ногу Еверестові. Він схопив її за плечі та шепнув:
— Обережна будь.
Тиша стала нестерпною.
Проте нічого не відбулося. Енергія не спалахувала. Сила не вивільнялась. Полум’я мітки горіло рівно. Нічого більше.
— Я не бачу реакції, — повідомив угорський суддя беземоційно. — Тож не маю права зарахувати вам очко.
— Що за чортівня, темна? — Альтер рвучко повернувся до Варти. Його обличчя викривила злість.
— Звідки мені знати? — звела брови вона, намагаючись підтримувати внутрішній спокій.
— Можливо, треба зачекати? — прошепотіла Анна і повернулась до чаклунки. — Темна, давай я поки зцілю тебе.
Варта осміхнулася.
— Обійдуся, світлячко.
Вона сама стерла кров з руки. Проте Анна м’яко задерла рукав накидки вгору.
Знак зник. Без сліду.
Запала кількасекундна тиша.
— Мітка не позначена. А знаку на цій темній немає, — негайно втрутився суддя. — Отож, ви пролили її кров помилково.
Якби він говорив хоч краплю менш серйозно, то Варта вирішила б, що пан Берток знущається.
— Що значить помилково? — Альтер підійшов до судді. — Ви засвідчили це — ми привели жертву. Її мітка горіла. Усе згідно з правилами. Усе!
— Вона не жертва, — Берток зміряв світлого мага зневажливим поглядом і зиркнув на Варту. Тепер у щілинах темних очей справді горів інтерес. — Вона проста темна чародійка. І це я вам засвідчую. Як і те, що за наступне слово в мій бік, світлий, тебе буде відсторонено від Гри за образу судді й сумніви щодо його рішення.