Варта нагадала собі, що в такому разі план Златана вигорить. Прокляття наздожене мага. І вб’є. Рано чи пізно. Якщо він не бреше. А якщо бреше?..
Тут їй негайно захотілося до мітки. Просто покінчити із цим. Якщо чех вірить в якихось демонів, то хай. З цим можна розібратися потім. Хай отримає своє бажання, загадає його наприкінці та знищить те, що його згризає...
Варта зціпила зуби, проганяючи думки про Златана. Проте тут же повернувся й він сам. З посмішкою, за яку хотілося вбити. Чи вчепитися, як за рятівну нитку.
— Світляків не помічено, — маг подав дівчині руку і допоміг підвестися з надміру м’якого дивана. — Можемо рухатися.
Варта стиснула його пальці до болю.
Сутінки пахнули лавандою й спекою.
— Дідько, яке ж місце... — чаклунка окинула поглядом високі стіни каплиці. Крізь напіврозвалений дах виднілося світло-фіалкове небо. Запах цвілі та прілого листя, вологи й холоду завжди поширювався на кладовищах. Так і тут. Паніка, яка накотилася в готелі, начисто зникла серед надгробків, ніби вони заспокоювали своєю стоїчністю. Усе минає — і це мине. Тільки кам’яна плита залишиться, як і тисячі інших тут.
Повітря здавалося надто сухим і важким. У горлі дерло.
— Не я його обрав, проте довелося гарно пошукати, — Златан сидів на потертій плиті й розминав пальці, хрускаючи ними. — Каплиця оточена петлями, тому ми у відносній безпеці. Щойно мітка проявиться, зробимо заплановане й підемо звідси. З мене вечеря. Щонайменше.
— Боюся, сьогодні мені шматок у горло не лізтиме, — Варта солодко потягнулася й ковзнула поглядом по тонкій почервонілій смужці вчорашньої рани від порізу. Анна гарно підлікувала її, хоч і не мала б цього робити.
— Я знаю гарні місця, — маг клацнув пальцями. — Просто казкові.
— Слухай, — Варта подивилась на нього і рішуче змінила тему. — Скажи краще, хто розповів тобі ту казку про демона? Та так, що ти повірив.
— Та казка вбила всіх чоловіків у моїй сім’ї, — відказав маг негайно і блиснув в її бік гострим поглядом, без тіні усмішки. — Важко не повірити.
Варті здалося, що тіні каплиці лягають на обличчя Златана і сам він пригинається під їхнім тиском, мовби під тиском гробових плит довкола.
— Але хто? — наполягала дівчина.
— Хто-хто... старий же ж. Але це знали всі родичі. Мої батьки та їхні теж.
— Це теж він тобі розповів, твій дід? — запідозрила чаклунка. — Ти ж казав, що батьків не пам’ятаєш майже.
— Так... Через розповіді старого я в дитинстві до дрижаків боявся демона.
— І в тебе що, навіть не виникало бажання боротися?
— Смієшся? — реготнув Златан. — Та в мене виникало бажання повіситися! Дід — майстер розповідати страшні історії... Утім, до пори до часу я його просто боготворив за порятунок.
— Думаю, цього він і прагнув, — хмикнула дівчина.
Маг погодився:
— Дід любить послух. А що краще стримає в шорах молодого мага, як не родове прокляття?
— А шляхи перемогти демона? — не здавалась Варта. — Хіба ти, чудовий, розумний і талановитий наслідник судді, не знайшов за ці роки часу пошукати їх?
— Забула про два роди захисників, яким кранти?
— Забув про таємні архіви Конгломерату?
— О так, ти відкрила особистому помічникові судді очі на існування архівів! — зіронізував маг. — Про захисників я там і прочитав. І про шлях зняти прокляття, хоч дід і вважає, що це все ахінея. У мене загалом доволі непогані знання історії нашого Конгломерату. Отож, два роди наприкінці Гри мали стримати силу демона...
— Ми ходимо по колу з тим демоном, — застогнала Варта. — Твій дід казав, що прокляття існує. Коли зустрівся зі мною в музеї. Він розповів і про золото, так. Але про пекельних створінь не згадував...
— Бо це інформація, яка не повинна виходити за межі суддівського кола. Ще нам паніки тут не вистачало... Але чому це тебе турбує? — Златан звів брови. — У мене вже все продумано.
Варта ледь стрималась, щоб не послати чеха до бісової мамці з усіма його хитромудрими планами, у яких продумано все — все, крім того, аби втаємничити ще й її.
— Та бо мені не усміхається ідея про те, що за лічені дні ти можеш загинути, — видихнула вона. — А по Львову теоретично гулятиме могутній демон.
— Перше — це не критично для тебе, — відказав маг відсторонено. — А з другим, я думаю, судді й голова якось розберуться. На те вони й вище правління. Я вже все для себе вирішив. Зараз ми позначимо точку твоєю кров’ю — і крапка. Ти вільна. Далі я сам. Якщо хочеш, можу навіть не зачіпати тебе до кінця Гри.
— Ну спасибі. Казав же, що до кінця разом, — Варта осміхнулася, хоч вдавалося це важко. Але вона хотіла відпустити цю напружену струну між ними. — Отож, все. Не зникай нікуди. І... урочисто бажаю тобі позбутися прокляття. Так, як я позбудуся своєї мітки сьогодні. А коли-небудь згодом проведеш мені екскурсію Прагою.
— Смілива заява, — Златан розсміявся у відповідь. — Я думав, ти підозрюєш мене у всіх гріхах, нехороша темна.
— На те я й нехороша темна, щоб не зважати на гріхи, — Варта стенула плечима. — У всіх їх достатньо.
— До 27 липня я б волів утриматися від довготривалих планів... — відповів маг замислено й стрепенувся. — О, глянь.
Дівчина опустила погляд на підлогу склепу-каплиці. Мідний люк з дев’яткою, схожою на геральдичного дракона, проступив там. У темряві він здавався зовсім чорним.
— Думаю, саме час, — видихнула чаклунка і зробила крок уперед. — Покінчимо із цим! Де це суддя, який засвідчить твій успіх?
— Я сам засвідчу. У мене є така можливість.
— А у звіт що впишеш?
— Це вже вирішено, не турбуйся. Берток прикриє мене. Він трохи скрипів зубами, що точка дістанеться світлякам. Але мені вдалося переконати його.
— Добре.
Дівчина рішуче простягнула руку над люком і перевела погляд на Златана.
— Ну? Чого застиг?
Маг безмовно підійшов до неї.
Варта дивилась в його очі й думала, що він не може, просто не може бути проклятим. Стільки енергії, стільки запалу, стільки іронії... І зникнуть за кілька днів. Це неправильно. Хай хоч кажуть, що смерть не буває правильною чи ні. Хай хоч кажуть, що вона просто забирає все, відтинає все і знищує все начисто. Та він тут. Він — тут — живий. І вся його істота — протилежність смерті. І в цю коротку мить Варта подумала, що дала б набагато більше, ніж трохи своєї крові, якби це могло напевне врятувати Златана.
— Порахуй до трьох, — прошепотів чех самими губами.
— Раз, два... три, — машинально видихнула чаклунка.
Тоді її руку скував холод.
— Дивись на мене.
— Генерал знайшовся, — огризнулась дівчина. Але все одно не відривала погляду від двох чорних вуглин, на які в темряві перетворилися очі мага.
Горіння магії. Тоді спалах. І різкий укол.
Далі болю не було.
Тільки відсторонене відчуття втрати. І таке ж відчуття знахідки. Ніби зараз, проливаючи свою кров, вона водночас отримувала щось у відповідь, щось куди важливіше.
Варта не знала, як довго стояла там завмерши.
Очі в очі зі Златаном.
— Годі, — врешті видихнув він.
Дівчина опустила погляд. Мітка, залита її кров’ю, спалахнула. Енергія бухнула вгору.
У голові запаморочилося. Слабкість перемогла.
Знайомі руки схопили її міцно. Рвонули до себе.
— Кров же ж... вимастиш свою до біса дорогу сорочку, — пробурмотіла чаклунка.
Проте Златанові пальці згребли її волосся так, ніби він хотів обійняти всю-всю Варту, притиснути Найближче до себе в якомусь неясному пориві, в горінні енергії, котра звільнилася й захопила його.
— Ти щойно врятувала моє життя, — шепнув він, пригортаючи її швидко, поривисто й до болю Міцно. — Варто, ти врятувала моє життя... від темряви, — він прошепотів щось ще, але так тихо, що дівчина не розчула.