Варта відсторонено думала про те, що волосся Златана лоскоче їй носа; що ніяких демонів не існує; що його дід, мабуть, буде дико злий; що 27 липня за три дні; що мамі Златан сподобався; що Тайфун сказиться, коли почує про її «програш», — але все це буде завтра. Завтра. Завтра...
Дівчина шумно вдихнула й притиснула мага до себе обома руками. Аж на кілька розкішно довгих секунд.
— Скажи, що всі чешуть, — загроза в Тайфуновому голосі звучала так, ніби він знищить суперника і без магії.
— Ні. Я програла, — втомлено повторила Варта, мабуть, утретє.
— Не вірю. Не з твоєю силою, — відрубав голова темних. — Що сталося?
— Нічого. Потім поговоримо.
— Учора ти казала, що в тебе...
Чаклунка швидко поклала слухавку, проте за хвилину телефон знову озвався — тепер Дикоросла.
— Вартусю, привіт! — крикнула подруга у слухавку. — Що це Ружичка казала, наче ти програла світлякам?
— Так і є, — процідила Варта крізь зуби. — І не треба мені про це нагадувати знову.
Дикоросла помовчала дві секунди; по той бік дроту щось, мабуть баночка із зіллям, хряснуло на підлогу.
— Щоб мені з дуба впасти! — озвалася відьма. — але ти хоч одному носа зламала? Ну, скажи, що зламала! Я ж не переживу, якщо моя крутезна подруга здалася без бою!
— Не переживеш? То йди стрибай із даху.
Чаклунка відчула секундне роздратування і клацнула відбій. Вона почувалася паскудно. Настільки паскудно, що не виходила з дому й пропустила весь десятий тур, перемога в якому дісталася світлим. Серед тих, кого дівчина називала друзями, знайшлося достатньо й тих, кого здивував її «програш». Що вже казати про інших темних, котрим наче язик свербів допастися до причин того, що Варта Тарновецька начебто подарувала очко світлякам.
— Наступного, хто в мене про це спитає, Варта Тарновецька вб’є власноручно, — пообіцяла вона Максиміліанові, коли почула його голос у трубці.
— Мені байдуже щодо того, що сталося. Це тільки на твоїй совісті, — кинув маг тихо.
Варта підозрювала, що він досі не довіряє їй після звинувачень Молібдена.
— Я дзвоню повідомити, що у світлих є види на наступну жертву, — продовжив Максиміліан тихо. — І що це начебто Морт.
— Звідки інформація? — Варта й сама мала здогадки, що темний не просто так зв’язався зі світляками. Він хотів отримати гарантії своєї безпеки найвірогідніше. Хоча, якби вона сама мала справу зі святенниками, то в останню чергу покладалася б на їхні гарантії.
— Мельхіор дізнався, — видавив маг так, наче йому була неохота визнавати допомогу світлого брата Аллі. — І ще він викрив, хто світляна жертва. Ми з алхіміками плануємо знайти і захопити її.
— А не занадто просто все складається?
— Не перевіримо — не дізнаємось.
— Добре. То я вам потрібна? Чи відьми й маги?
— Аллі знову не хоче залучати нікого.
— Тоді на біса ти мені все це кажеш? — огризнулась Варта, відчуваючи в собі більше непокірної темряви, ніж потрібно для спокою.
— Бо знаю, що гонору в алхіміків більше, ніж треба. А зараз критичний момент, — хмикнув Максиміліан, який через свої стосунки з Аллі вже кілька років проводив з її друзями більше часу, ніж із магами. — Займися Моргом. Роби, що хочеш. Але краще тобі не потрапляти нікому на очі зі світлими...
— Ти теж став прихильником чуток?
— Ні. Але тільки я знаю, що Тарновецька не програла б святенникам. Зате, якщо допоможеш цього разу, думаю, всі недоброзичливці заткнуться і забудуть про твій підозрілий програш.
— Дякую за турботу, — силувано всміхнулася Варта. — Але якби я мала час думати про всіх недоброзичливців, то не знайшла б жодної точки.
— Я просто кажу, — вибачливо кинув Максиміліан.
— І тобі гарного дня, — Варта відклала телефон і втупилась у стелю.
Їй не особливо хотілося шукати Морта, який обов’язково крутитиметься десь біля світляків. З іншого боку, Макс не брехав би. Можливо, маг справді хотів тільки допомогти...
— Що ти про це думаєш? — спитала дівчина у Златана, переповідаючи йому новини телефоном.
— Думаю, що світляки дуже дурні, якщо сказали Мельхіорові правду після того, як він сам здався Оратанії.
— Те саме.
— Тому це або брехня, або десь наставлено гарних пасток. Але ми натомість знайдемо точку, — голос Златана звучав, на диво, бадьоро.
— Як там твій дід? Ще не поскручував тобі руки? — поцікавилась Варта.
— Ні. Там голова Конгломерату приїхав: до закінчення Гри буде велике й пафосне святкування незалежно від результатів. У них зі старим якісь спільні справи, то він не має часу пасти мене. І слава вищим!
Варта осміхнулась. Близькість до кінця тішила її.
— Мені потрібне щось для підсилення, — неохоче повідомила Варта, коли троє відьом з інтересом відірвалися від свого варива й подивились на неї, завмерлу на порозі їхньої квартири.
— Вартусю! — Дикоросла лежала на дивані, вкрита смугастим пледом. — Без гарної історії ти звідси не вийдеш!
Здається, відьма ні краплі не ображалась через їхню останню розмову.
— Заходь, сідай, магічко, — Ружа відреагувала не так радісно, проте й не відмовила гості. А коли відьми впускали тебе через поріг, то ти міг розраховувати і на їхню допомогу. Це правило Варта вивчила добре.
— Ти жива? — спитала вона в Дикорослої, синці під очима якої могли б налякати й кровопивцю.
— Більше, ніж учора! — з ентузіазмом заявила подруга, демонструючи руки із синцями від крапельниць. — Ті людиська замислили собі мене вмордувати вкінець. Ледве вирвалася! Певна річ, що від Роминого чаю теж може вивернути, якщо вона кілька складників сплутає, але тут хоча б є що до роботи. І пахне гарно зелом усяким. А в тій їхній лікарні суцільна смерть.
Відьма піднесла обидві руки до обличчя й глибоко вдихнула.
— Ну, от, Вартусю, я й сама пропахла там смертю, — Дикоросла нахилилась до подруги і прошепотіла їй у вухо з несподіваним запалом: — Іти теж. Ти теж із ніг до голови у смерть закутана. Стережися!
— Дякую, буду, — Варта мимоволі відсторонилась. Вона перед виходом бризнула на себе трояндових парфумів і вловлювала тільки їх. Але їй не подобалося, що Дикоросла відчуває щось інше, пов’язане зі смертю, — хай і на рівні аури.
— То що нинька таке? Велике полювання? — діловито спитала Ружа, вимішуючи щось у глиняній мисці. — Нечасто ти сама просиш про поміч.
— Макс підкинув кілька ідей, — невизначено відповіла чаклунка. — Фінал близько. От я і вирішила, що підтримка мені не завадить.
— Ромцю, найсильнішого принеси! З найвищої полички! — гукнула Ружичка до третьої відьми, котра дзенькотіла банками на кухні. — А ти, — вона повернулась до Варти, — розказуй. Усі спантеличені. Ніхто не знає, що сталося на дев’ятій точці. Мель оце казав, що світляки самі в шоці. То ти їх обвела довкруг пальця з восьмою міткою та попалася на дев’ятій — слів нема!
— Це один із тих трьох щось вдіяв? — спитала Дикоросла зачудовано.
— Яких трьох? — здивувалась голова шабашу.
— Я їй ворожила, як тільки Гра почалася. На любов... — білява відьма гортанно загиготіла.
Варта вирішила, що Дикоросла сьогодні надто радісна з нагоди свого звільнення з-під опіки людських лікарів.
— Оце знайшли час! Краще би ти вміла мітки наворожити, — пирхнула Ружа.
Її подруга кинулась захищати свої передбачення:
— Але ж там була любов!
— Ні, — втрутилась Варта. — Там була смерть. Тричі, — вона пригадала безтямні плутані слова Дикорослої, котрі того вечора здавалися жартом. Про трьох, хто біля неї. Про трьох, які несуть загрозу. Туманний світляк — чи ж не химерний Еверест? Пітьмавий, з чорною душею — Морт, певна річ, Морт, який тоді ж намагався розбити їй голову. І останній — ні світлий, ні темний. Якщо щодо перших двох дівчина ще могла мати якісь сумніви, бо смерть їй намагався принести також Люцем, то третім точно був онук судді.