— І ще там була любов! — наполягала відьма. — То це вона?
— Ні, — Варта знову похитала головою. — Я не можу зараз розповісти вам усього, — додала вона примирливо. — Але знайте, що моя кров на дев’ятій мітці — це повернення боргу. Кровного боргу за порятунок.
— Овва! — Рома вийшла з кухні з підносом, навантаженим баночками. — А ліпше б то була любов. Правда, дівчата?
— Ні, не ліпше, — чаклунка закотила очі й почала швидко пакувати зілля в наплічник.
Дикоросла спостерігала за нею й мугикала під ніс якусь мелодію. Ружичка раптом відійшла й повернулася з крихітною баночкою, в якій блискотіло щось сріблясте, як повний місяць.
— Коли мова пішла про борги кровні, — прошепотіла вона, вкладаючи баночку в руки Варти, — то я б хотіла попросити твоєї допомоги у відповідь. Фінал близько, так. Але я ще не відплатила другові нашому, Люцемові. Тож якщо тобі станеться побачити його і якщо випаде момент... — вона міцно стиснула Вартині руки, — я вірю, що тобі до нього легше підібратися, ніж мені.
— Що це? — чаклунка не впізнала сріблясте зілля, хоч вже багато бачила їх у відьом.
— Це козир для тебе, — осміхнулася голова молодшого шабашу. — А для Люцема найбільший жах. Тільки обережно: зілля будить багато прихованого. І навіть я до кінця не знаю, як наш Люцик зреагує на це.
— Вливати всередину чи достатньо в пику кинути? — спитала Варта з готовністю заштовхати крихітну баночку просто в горло світляному голові, який ледь не вгробив її та Дикорослу.
— Як вийде. Зона дії в нього широка, — осміхнулась Ружа. — Спочатку я хотіла просто йому очі вибрати, але буде проблематично закапувати мою улюблену бовтанку так, аби світляк не рипався.
— Скажи мені, що воно того варте, — шепнула дівчина, сторожко визираючи з кущів на старовинний дім із розбитими шибками. Там маячила точка. І там же зібралося до біса багато світляків.
— Давай краще скажу, що ти круто виглядаєш. Навіть у рукавицях улітку! — відказав Златан.
Варта хмикнула. Довгі рукавиці без пальців закривали порізи на її руках. Вона натягнула їх ще вдома, щоби не турбувати батьків рівчаками ран.
— Здається, ти теж схожі одягаєш, коли хочеш начаклувати щось особливо круте, — пригадала дівчина.
— Так. Ті рукавиці мають усі причетні до правління в Конгломераті. Статусна штукенція і не тільки. На повноліття подарували, — набундючився чех.
— Тсс... — Варта цитьнула й прислухалась, бо їй вчувся рух.
Аури світлих горіли в домі, проте надвір ніхто не виходив.
Максиміліан нещодавно повідомив, що вони знайшли потенційну жертву суперників і споїли її відьомським зіллям, проте мітка не проявилась. Мельхіорові справді збрехали і заманили алхіміків у засаду. Єдине хороше в цьому було те, що тепер Аллі остаточно вгамувала свою образу, точніше змістила її на світляків і об’єднала сили для пошуків з магами і відьмами.
— Їх там надто багато, — прошепотів Златан. — Треба чекати на підтримку.
— Сам хотів іти вдвох. Поки ми чекатимемо, вони позначать точку, — видихнула Варта. — А ти не можеш застосувати проти них якусь свою супермагію?
— Ні, — відрізав чех. — Як тільки я торкнуся до суддівських сил, то хтось із суддів чи сам дід зможе засікти мене і влаштує триндець. Як тоді після Морта і Люсент. Слава духам, що ти втекла...
— Ти ж казав, що твій старий головою зайнятий.
— Так, але я б волів настільки не ризикувати.
— А хто із суддів сьогодні на мітці?
— Фелікс. Австріяк. Але його ще нема тут. І не буде до півночі, поки судді тусуються на прийомі з головою. А до того часу ми впораємось.
— Оце таке в суду відповідальне ставлення до Гри?
— Ні, це відповідальне ставлення чудового мене до своїх обов’язків спостерігача. Я домовився, що підміню Фелікса.
— Я щось не бачила ще жодного спостерігача з такими повноваженнями, — засумнівалась дівчина.
— По-перше, ти й так жодного не бачила. А по-друге, серед них лише один онук судді.
— Тоді це зловживання посадовими можливостями і сімейними зв’язками... Що ж, у будь-якому разі годинник цокає. Тому пропоную просто завалитись до світляків і потягнути час, — запропонувала чаклунка. — Максові й Таєві я написала, аби вони дули сюди. Якщо всередині і точка, і темна жертва, то ми програли, але ризикнути варто.
— Гаразд, — кивнув Златан. — Аури наші приховані гарно, отож сюрприз вдасться...
Варта хижо всміхнулась і прослизнула до бокового входу. Важкі двері відчинилися зі скрипом, пропускаючи їх у темний вузький коридор. Затхле повітря, суцільна захаращеність і запилюжені стіни.
— Хоч жахастик знімай, — шепнув хлопець.
— Ми — в головних ролях? — Варта дозволила павутині вільно стікати з її пальців униз, щоб кожної миті бути готового до атаки.
— З боку людей чи потойбічних монстрів? — поцікавився Златан, і паркет під його черевиком прогнувся з голосним хрипом.
— Дай подумати... Люди вжахастиках зазвичай вмирають. Але й монстри теж — наприкінці.
— Усі вмирають наприкінці. Найбільше, що в нас є, — вибір, як це станеться. І то не завжди, — маг різко зупинився й нечутно підняв руку.
Варта завмерла поруч із ним.
Тепер хтось справді рухався поруч швидко й шумно — явно не очікує нападу. Чаклунка обмінялася поглядами зі Златаном і вийшла вперед.
— Вітаємо в жахастику, — шепнула вона до Арі, який наткнувся на неї, щойно вилетів із-за повороту.
Світляк зі здивування не встиг навіть торкнутися до павутини, перш ніж Варта оглушила його.
— Ну, вітаю, пітьмава.
— Навзаєм, — Варта подивилась на Люсент зверху вниз.
— І ти тут, зраднику, — світлячка вже повернулась до Златана. Від колишнього інтересу до чеха не залишилося й сліду — принаймні, на обличчі чародійки.
— Я вам кілька днів тому очко здобув, — відповів він із усмішкою та зиркнув на Морта. — І тобі привіт. Щось ти зовсім відбився від своїх.
— Не чіпайте мене, — заявив той здавлено. — Я нікуди не піду звідси.
Він сидів у старому кріслі, вчепившись у бильця — так, ніби руки звело судомою.
— Та хто тебе чіпає, — здивувалась Варта.
— Темні мене вб’ють, — видихнув Морт твердо.
— Тлумку, заткнися, — Златан реготнув. — Ми тут лише, щоби прослідкувати, аби тебе не вбили світлі... випадково. У них це надто часто трапляється.
— Краще й не скажеш, — Варта крадькома озирнулась. На підвіконні сиділи близнюки Арі й Арі — другий із синцем після падіння. За спиною Альтер відрізав шлях до відступу. Люсент звивалась поруч. З кутка кімнати, примруживши світлі очі, їх розглядав його бісова величність Люцем. За дверима ще кілька. Оце втрапили так втрапили.
— Вас ніхто не кликав, — процідив Морт. — Не втручайтесь.
— Він сам вам здався? — спитала Варта в Люцема.
— Так, шановна пітьмава, — відповів голова світляків. — Він знає, як обирати союзників. І смію нагадати, що при спробі зашкодити жертві, очко отримаємо ми.
— Ну, я — світлий, — помахав рукою Златан. — Технічно якщо я зашкоджу жертві, то очко отримають темні.
— Мені відомо, хто ти, шановний Богуміне, — відповів Люцем. — І дідька лисого ти вийдеш звідси, якщо вже прийшов.
— Якщо оцей навчився вимовляти «дідька лисого» і не червоніти, нам справді капець, — відказала Варта, швидко думаючи над тим, звідки Люцемові відомо щось про Златана.
Чех підбадьорливо всміхнувся.
— Постійно забуваю, як оцей зветься, — кивнув він у бік світляцького голови і додав різко: — Знаєш, хто я? То не доріс ще мені погрожувати.
Довкола Златана блиснуло золото щитів.
— Якого біса? — втрутилась Варта, зиркаючи на Морта у кріслі. — Ти добровільно віддаєш їм очко? Забиваєш на своїх?
Вона слабко сподівалася, що її слова матимуть бажаний вплив, проте тягнути час краще розмовами, а не бійкою.
— А ти хіба не те саме зробила? — блиснула посмішка темного мага. — Немає ніяких «своїх». Я вже казав.