— Я ж не з людьми росла.
— Тоді нема сенсу пояснювати, — маг заговорив повільно, але діловито. — Я допомагатиму тобі й вашій темній тусівці. Ви переможете. А мені потрібне лише бажання наприкінці. Та оскільки ти все ще не хочеш втручатися в Гру, скажу одразу, аби знала: у тебе не вийде залишитись осторонь. Ти — одна із жертв. Хочеш закінчити так, як та алхімея, чи вижити?
Варта мимоволі стиснула струнку ніжку бокала.
— Ту алхімею звали Софікода. Вона була дуже сильною. І все ж її вбили.
— Я сильніший. Я захищатиму тебе, — повідомив Златан без звичної усмішки.
— Ха. Ха-ха. Ха. Прекрасний чаклунський принц заявився! Учорашня дуель тобі не довела, що я сама можу захистити себе?
— Ні, до прекрасного принца мені далеко, вибачай, — хлопець смикнув неслухняне пасмо, яке вкотре вирвалося з-за вуха і впало йому на перенісся. — Як і тобі — до особи, яка може сама себе захистити, коли на неї почнеться справжнє полювання.
— Ти брешеш, Златане, — Варта рвучко поставила бокал на стіл. У голові дзвеніло. — Ніхто не знає список жертв наперед. Інакше почався б суцільний хаос і махінації. Це ми вивчали достеменно.
— Він почнеться скоро, твій хаос... — жорстка усмішка повернулася на губи мага. — Давай укладемо угоду: ти повіриш мені й робитимеш те, що пораджу. Якщо виявиться, що це помилка, тоді, Варто, можеш випити всю мою енергію. Її багато. Дуже нехороша темна, безперечно, оцінить.
— Може, годі фатальних замашок? — чаклунка добре знала, що означає випити когось до кінця. Їй доводилося бачити, як це виглядає. Коли павутина висмоктує енергію, пульсує і рветься від напруги, але маг не спиняється. Коли жертва не має жодного шансу на спротив. Коли сама смерть спускається незримо і накладає свою печать на обох. На вбивцю і жертву. Нехай вмирає лише один, але і той, хто забирає енергію, ніколи не залишиться без сліду. Він, носитиме її на собі вічно — печать свого кривавого вибору, свідчення своєї темності, таке глибоке і первісне. Виживає сильніший. Основне правило чаклунської спільноти, яке довгі століття допомагало відточувати техніки бою, керування енергією, зіллєваріння, найскладніші аліхімічні формули, взаємодію з тінями... Бо виживає сильніший. І у давній Грі теж.
А новий знайомець говорив про власну смерть так завиграшки, ніби не цінував життя ні краплі. Ні своє, ні будь-чиє інше.
— Чорта з два я буду з тобою укладати якісь угоди, — заявила дівчина твердо. — Йди пошукай собі іншу жертву, якщо ти вже такий обізнаний, — вона здвигнула бровами, не вірячи жодному слову чеха. — А я вже якось розберуся.
— Я не знаю про інших, — Златан сперся на лікті й перехилився через стіл. — Та якби у мене був вибір, то я нізащо не обрав би тебе...
— От і прекрасно, — процідила Варта крізь стиснуті зуби.
— Пішли. Я маю щось показати. Тоді точно повіриш, — хлопець озирнувся і клацнув пальцями. — Офіціанте, рахунок!
— У мене є плани на вечір, — збрехала Варта.
— Тепер немає, — Златан діловито поклав кілька купюр в шкіряну книжечку із чеком і поплескав по ньому долонею. — Однаково це ненадовго.
— Ти раптом не якийсь розбещений королівський синок? Ну, з тих, які не розуміють, коли їм кажуть «ні», — поцікавилась Варта роздратовано.
— Навряд. По-перше, в Чехії немає королів уже давно. По-друге, я не пропонував тобі нічого такого, щоб казати «ні». І не буду, — його губи розтягнулися в надто радісній посмішці.
Хлопець опустив погляд на ноги чаклунки і схвально кивнув.
— Добре, що ти без підборів.
— На біса з моїм зростом підбори? — Варта підвелася і демонстративно стала на носки, торкаючись головою до підвісної стелі, прикрашеної квітами й білими атласними занавісками.
— Ти знаєш, як доїхати на Підголоско? — раптом спитав Златан, дивлячись на неї знизу вгору. — Поясниш моєму водієві?
— Якому водієві? — Варта вирішила, що почула щось не те.
— Моєму, дівчино. Ви не так багато випили, щоб оглухнути.
— Яке, у біса, Підголоско?..
— А я звідки знаю? Я взагалі з Чехії приїхав. Пішли.
— Я тебе укокоськаю.
— Якщо тобі полегшає.
— Угроблю.
— Так-так, п’ять разів уже...
— Та хоч всі двадцять!
— Тринди, що хочеш, головне ноги переставляй... Небагато залишилось! — Златан махнув рукою в напрямку дерев попереду.
Варта прокляла його знову. Про «небагато залишилось» вона чула вже вп’яте. Чех не збрехав про власного водія. Того звали Мірек, він посміхався дуже доброзичливо, на відміну від свого господаря, і довіз їх просто під гуртожитки Академії друкарства на шикарній чорній машині. Варта не зналась на автівках, але з одного вигляду Златанової було зрозуміло, що місце їй не на роздовбаних дорогах Підголоско, а десь у гаражі президента Франції.
А потім вони пішли в ліс. Оминули смітники й галявини для пікніків, завалені слідами студентської життєдіяльності. Тоді зійшли зі стежки і просто спускалися вперед у темряві, яка ставала густішою з кожною хвилиною.
Варта намагалася відгортати гілки на дорозі, щоб вони не шарпали мереживо сукні, але їй це зовсім ніяк не вдавалося.
— Якщо ти негайно не скажеш, куди ми йдемо, я не зроблю більше ні кроку! — крикнула дівчина і спинилася.
Златан усе одно чимчикував уперед.
— Якщо ти залишишся там, — кинув він через плече, — тобі доведеться довго й нудно самій пертися назад. Потемки можна навернутися в яр чи захаращені окопи. І зламати щось. А телефон тут не ловить. Біда!
Варта швидко намацала в сумочці стару жабку, яка працювала в найекстремальніших умовах і...
— Трясця, — шепнула вона до останньої поділки зв’язку.
Поділка зникла.
— Прийшли! — гукнув Златан, його темно-синя сорочка маячила попереду у світлі ліхтаря.
— І без чого такого надзвичайного я не могла б прожити? — Варта продерлася крізь низькі кущі та спинилась за спиною нового знайомого.
— Ось, — він опустив промінь ліхтаря на землю і відгорнув ногою сухе листя, котре не зникало тут навіть улітку.
— Це каналізаційний люк, — констатувала дівчина скептично.
А тоді підійшла ближче й присіла, розглядаючи металевий диск.
— Не зовсім, — Златан опустився на одне коліно поруч неї і поклав ліхтар на землю. — Бачиш, тут числа, — він окреслив диск вказівним пальцем, — від одного до дванадцяти.
— Це як... у Грі, — видихнула Варта, перебігаючи поглядом з цифри на цифру.
— Це не як. Це елемент Гри. Точка.
— Друга... — дівчина помітила у центрі кола двійку, обплетену вінком із мідного листя.
— Так, — Златан кивнув і на мить приклав долоню до люка. — Справжня. Вона з’явилася після того, як кров твоєї темної подруги позначила першу точку на Вірменській. Але про це ще ніхто не знає. Крім, мабуть, того, хто вбив алхімею Софікоду... І, крім мене, — докинув він швидко. — Це подарунок темним. Тепер ви можете помститися за смерть вашої подруги і зрівняти рахунок. Адже перше очко вже у світляків.
— Але офіційного початку Гри ще не оголошували, — засумнівалась дівчина, розглядаючи другу мітку. — Хіба судді не мали б ознайомити всіх охочих із правилами і лише тоді, під їхнім наглядом, оголосити початок?
— Мали б, — хлопець стишив голос. — Але знайшовся хтось охочий дати світлякам фору. І наївно сподіватися, що далі все піде за правилами. Особливо після такого кривавого старту. Тому ми зараз тут.
Варта нишком скосила погляд на Златана. Ніс із горбинкою. Очі блискотять, насторожено примружені. Усмішка все ще на губах, але скидається на гримасу. Хто цей маг? Звідки він знає таємниці Гри?
— Що, сподобався? — хлопець теж зиркнув на неї й осміхнувся. — Чи нарешті вирішила повірити мені й слухатися?
— Ні те, ні інше. Але за підказку дякую. Я передам її нашим, — Варта підвелася на ноги. — А тепер, може, підемо назад? Уже пізно, мене догризають комарі й завтра знову на роботу в першу зміну.