— Ще ні, — Златан смикнув її за руку і примусив присісти над люком знову. — По-перше, ти не повинна нікому видавати, що я вказав точку. По-друге, знаю, що ви, темні, ризикові душі. Але як тільки знайдете жертву з вашого боку, то подбайте про захист. З міста її не забрати ж.
— Я знаю, — Варта замислено подивилась на люк і провела рукою по землі. — Чому Софікоду вбили? Це якесь божевілля...
— Божевілля — краще й не скажеш, — погодився чех.
— Адже я читала про Гру. Мені розповідали батьки. І на заняттях з магії теж, ще в дитинстві. Мені її усім іншим. Ми залізно це завчили. Кров має забарвити знак. Кров темна, пролита світлим. Чи світла, пролита темним. Знак один. Головне — зробити це найпершими: знайти жертву з іншого боку і провести ритуал... Але навіщо вбивати?
— А навіщо битися на смертельних дуелях через криве слово, як учора? Навіщо випивати жертву до краю? — спитав Златан тихо. — Навіщо відьми часом заманюють людей до лісу і не повертають назад? Навіщо алхімікам екзамен, на якому вони можуть отримати право на вищу магію або втратити її взагалі?
— Про відьом і алхіміків не скажу, але випиті жертви переважно випадкові. Усе чародійство має свою ціну. Іноді сила так захоплює, що ти просто не можеш стриматись... — пробурмотіла Варта непевно.
— Я добре знаю про ціну чародійства, темна, — відрізав хлопець із холодом у голосі. — Але не можна виправдовувати жорстокість.
— Я не виправдовую. Я кажу, як є. Сам же знаєш: стриманість і спокій — не для тих, хто торкається павутини енергій.
— Гаразд. Тоді ти сама маєш відповідь на своє питання. Темну алхімею вбили, бо комусь не вдалося стриматися. Або вона мала сильних ворогів. Ти, сподіваюся, не маєш ворогів серед світляків?
— Ні, спасибі, — відповіла Варта, згадуючи, як удень на роботі Орест попередив її щодо Люцема. Втім, у головного святенника завжди була патологічна неприязнь до темних.
— Добре, — Златан зиркнув на годинник на зап’ясті. — Тоді давай вибиратися звідси. І поїдемо кудись повечеряємо. Мірек відвезе.
— Хіба я не маю передати нашим, що знаю, де друга точка?
— Ви спочатку жертву знайдіть... — Златан хмикнув і швидко додав: — Ти от питала, чому Люцем узяв мене третім заступником, так? Бо я сильний і крутий, це само собою. Але я тут чужинець. Насправді він мав інший план, цей ваш пафосний голова світляків. Проте коли вбили першу жертву то проявився знак другої. І Люцемові довелося терміново шукати гарну заміну. Дійшло?
— Друга жертва... — Варта негайно зрозуміла, куди він хилить, — це той, хто мав стати третім заступником на дуелі! Макс думав, що то або Олла, або Арман. Ти знаєш, хто? — вона з надією подивилась в обличчя нового знайомого.
Але той похитав головою.
— Ні. А якби і знав... та я однаково надто полегшив вам Гру в другому турі. Не забувай: моя участь у ній має бути в таємниці.
— Тоді як же ти плануєш отримати фінальне бажання?
— Це вже моя справа, Варто. Пішли.
— Зажди, — дівчина підвелася й клацнула пальцями, намацуючи павутину енергії.
Вона пропустила одну з них через каналізаційний люк і міцно зафіксувала маячок, щоб знайти це місце наступного разу. Аура мітки горіла слабко, але відчутно.
Чаклунці все ще не особливо хотілося брати в цьому участь, проте... Софікода загинула від руки якогось світляка. Темні просто зобов’язані відігратися. Гра реальна. Гра, що відбувається лише раз на сто років, почалася. І на кону — більшість у Центральноєвропейському конгломераті. А якщо переможуть світляки... Варта погано уявляла, які обмеження можуть накласти на темних, якщо тільки святенники приберуть владу до своїх рук. Але що без проблем не обійдеться — це точно. Попри всю нелюбов до львівської метушні, дівчині не хотілося переїжджати деінде. Сусіднім Середньоазійським конгломератом, щоправда, правили темні, але ж то росіяни... Ні, спасибі.
Вони повинні перемогти.
— Гаразд, думаю, в такому вигляді в пристойне місце нас не впустять, — видав Златан, коли вони вибралися з лісу назад до гуртожитків.
Він критично подивився на свої черевики в болоті й запилюжені штани. Тоді кинув погляд на Варту, і кутики його вуст смикнулися вгору.
— Ти схожа на випускницю після бурхливого балу.
— Твоїми стараннями, — огризнулась дівчина, хоч і сама розуміла, що прекрасна вишнева сукня не створена для нічних забігів лісом. Тому вона подумки подякувала внутрішньому голосові, який запевнив її, що найкраще взути балетки, а не туфлі на шпильках. Останні без діла лежали в шафі, оскільки мама переконувала, що в кожної «справжньої дівчини» неодмінно мають бути туфлі, за які хочеться вбити. І байдуже, що дівчина — темна чародійка зростом під стелю.
— Знаю! — повідомив Златан, блискаючи посмішкою. — Є неподалік одне гарне місце, яке я одразу після приїзду запримітив.
— Якого темного? — Варті хотілося тільки додому і виспатися. І оцінити все, що відбувається, на свіжу голову.
— Ти що, не голодна? — цього разу іронія в голосі нового знайомого шпикнула сильніше, і темрява сколихнулась усередині Варти.
— Як ти можеш думати про гульки зараз?! — скрикнула вона. — Убили Софі! У лісі мітка, а я — жертва і...
— І годі істерики, — Златан поклав обидві руки на плечі дівчини. — Гра почалася, тому треба триматися насторожі й мати достатньо сил. А звідки ти, дуже нехороша темна, візьмеш їх, якщо будеш харчуватися одним повітрям? На сьогодні ми зробили все, що заплановано.
— Ким?
— Мною. І не хвилюйся, ніхто не розгорне активних дій аж до наступної ночі. А мітки проявляються лише після заходу сонця, забула?
— Ну, зараз ніч, — Варта відступила на крок назад і вперла руки в боки.
— Я знаю. І все ж я також знаю, що сьогодні ще нічого не буде. А оскільки ти вже впевнилась, що дурниць я не кажу, то годі комизитися.
— Чому я тільки з тобою зв’язалася...
— Так я ж сам із тобою зв’язався. Пішли.
Варті здалося, що вона чула це «пішли» дуже часто, хоча знає мага лише два дні. Але ці два дні вже здавалися їй найдовшим тижнем. Поза тим їй хотілося повірити Златанові, але здоровий глузд казав ніколи й нізащо не робити цього.
Розділ З
Обмін і обман
— Та він обдурив мене, падлюка! — Варта ледь не пожбурила телефон об стіну після секундного спалаху.
— Хто? Що? — закричала Дикоросла зі слухавки.
— Ніхто, вибач, — дівчина швидко опанувала себе і вирішила краще розпитати подругу про те, що вона пропустила. Точніше, про все, що вона пропустила стараннями триклятого чеха. А він же знав! Він точно знав...
— Може, заїдеш до нас? — запропонувала Дикоросла. — Тут ще Тайфун із Нефом.
— Денна змі-іна... — простогнала Варта, роздивляючись чорні закручені візерунки на стелі своєї кімнати.
А тоді перед її внутрішнім зором виникло обличчя Софі. І люк посеред лісу на Підголоско. Маячок шпикав, ніби тупа шпилька, коли вона пригадувала про те місце.
— Я зайду вранці, — відповіла дівчина врешті. — Є новини.
— І у нас, — тихо відказала подруга.
— Не сумніваюся, — відповіла Варта похмуро й поклала слухавку.
Їй снилося, що візерунки на стелі оживають, спускаються ліанами, гілками й темно-брунатними петлями. Обплутують її, ніби шорсткі змії. Давлять. Задушна тиша кімнати здавлювала теж. Стіни рухалися. Дівчина намагалась кричати і кликати на допомогу, але не чула власного голосу. Вуха заклало. Шелестіли зелені штори. Тріщав паркет. Шибки падали, розколоті ударами. Перед очима хитався золотистий маятник. А потім багато-багато золотистих маятників. Їхній рух переходив у мерехтіння. Мерехтіння — у зорепад. Зорепад — у стіну крові.
«Прокинься, Вартова!» — крикнув хтось.
І лише після того вона важко розклепила повіки.
— Ти знову в мою зміну, — Орест скосив погляд у бік Варти, щойно вона увійшла на кухню. — Вирішила перейти на світлу сторону?