— Дзиньк, — сказав Колон. — Так, насправді Морква має рацію. Так і має бути.
— Я лиш хотів сказати, що не можна садовити людей на трон через такі-от дрібниці, — сказав Морква. — Так сказав капітан Ваймз.
— Гарна така робота — королівство, — сказав Ноббі. — Вільний графік.
— Гм? — Колон на мить загубився у маленькому світі спекуляцій. Справжні королі мають мечі, що сяють, це зрозуміло. Окрім, окрім, окрім, певне, справжнього короля, що правив колись — у старі-добрі часи. У такого короля меч, мабуть, зовсім не виблискував, але йому не було рівних у тому, щоб розрубувати все, що заманеться, навпіл. Просто думка.
— Я кажу, що королівство — це хороша робота, — повторив Ноббі. — Скорочений графік.
— Ага. Ага. Але короткотермінові контракти, — сказав Колон і вдумливо подивився на Моркву.
— А, ну тут без цього ніяк.
— Так чи інакше, мій батько каже, що бути королем не так легко, як здається, — сказав Морква. — Всі ці опитування та випробування, та й усе інше.
Він осушив свою пінту.
— Це робота не для таких, як ми. А ми, — на його обличчі розцвіла гордість, — вартові. З вами все гаразд, сержанте?
— Гм? Що? А. Так, — Колон знизав плечима. Та й яка взагалі різниця? Може, усе й до кращого? Він допив пиво. — Нам краще вирушати, — сказав він. — Котра там, кажеш, година?
— Майже дванадцята, — сказав Морква.
— Ще щось?
Морква задумався.
— Все добре? — спитав він.
— Так. Звичайна перевірка.
— Знаєш, — промовив Ноббі, — те, як ти це сказав — я майже повірив, що це правда.
Нехай заплющиться око, що все бачить…
Це Диск, це світ та дзеркало світів, який крізь простір несуть чотири величезні слони, що стоять на ще більшій Небесній Черепасі, Великому А’Туїні. Навколо Узбіччя цього світу океани без кінця-краю розливаються в ніч. В Осерді світу цього здіймається вгору десятимильний шпиль Серця Небес, на блискучому верхів’ї якого боги грають в ігри людськими долями…
…якщо знаєш правила та гравців.
На протилежному краю Диску сходило сонце. Ранкове світло розтікалося зітканими воєдино морями та континентами, але робило це повільно, бо у магічному полі світло неспішне та важке.
На темному півмісяці, куди ледь досягало старе світло заходу сонця з найглибших низин, дві цятки — одна велика, а друга маленька — вилетіли з тіней і, низько пролетівши над гладдю Узбічного океану, рішуче провалилися у незбагненну, всипану зорями глибину космосу.
Можливо, магія триватиме. А можливо, — закінчиться. Але що ж тоді триватиме?
Кінець