— Якщо хочеш, співай, — сказав Верховний гросмейстер. — А зараз ви повинні… Ну, що там, брате Клозетнику?
Коротун опустив руку.
— А я не знаю жодних містичних струн, Верховний гросмейстере. І я не мастак співати…
— Гм!
І він розгорнув книжку.
Дивно, але після багатьох сторінок благочестивої маячні виявилося, що саме собою заклинання — це одне коротке речення. Не гімн, не коротка поезія, а просте нагромадження безглуздих складів. Де Малахіт писав, що вони спонукають до інтерференції між хвилями реальності, але старий пришелепуватий дурень, мабуть, сам все це й понавигадував. У цьому й полягала проблема чарівників: вони ставили собі за мету зробити так, аби все здавалося складним. Насправді ж потрібна була лише воля, а браття мали її донесхочу. Так, обмежену і злостиву, наскрізь отруєну жовчю, але все одно по-своєму сильну…
Цього разу вони не вдаватимуться ні до чого вигадливого. Нехай це буде щось звичайне…
Браття навколо співали те, що кожен із них — за мірою свого розуміння — вважав містичним. Загалом складалося непогане враження, якщо не дослухатися до слів.
Слова… А, справді…
Верховний гросмейстер глянув на сторінку і прочитав їх вголос. Нічого не змінилося. Він кліпнув очима.
Коли він їх розплющив, то опинився в якомусь темному закутку, не тямлячись від люті, а в череві вирувало полум’я.
Для Зеббо Муті, злодія третього класу, ця ніч була чи не найгіршою в житті, і йому не стало б анітрохи веселіше, якби він знав, що вона ще й остання. Ніхто не потикався надвір, бо дощило, і Зеббо не міг набрати свою квоту. Якби не це, він поводився б обережніше.
О нічній порі на вулицях Анк-Морпорка обережність життєво необхідна. Не існує такого поняття як звичайна обережність. Або ви дуже обережні — або мертві. Ви можете ще протягом якогось часу ходити й дихати, але все одно — мертвісінькі.
Він почув якесь шарудіння у ближньому провулку, вийняв з рукава обшитий шкірою дрючок і почекав, поки жертва вийде з-за рогу, а тоді стрибнув, скрикнув: «Ой, тряс…» — і помер.
Зеббо помер дуже незвично. У такий спосіб ні-хто не помирав уже багато сотень років.
Найближча стіна стала вишнево-червоною від жару, який поступово згасав, розчиняючись у темряві.
Саме він найпершим в Анк-Морпорку побачив дракона. Навряд чи це могло його втішити — адже він помер.
— …ця, — промовив він.
Відділившись від тіла, він глянув униз на купку вугілля, знаючи з незвіданою досі певністю, що вилетів саме звідти. Дивне відчуття, коли бачиш власні тлінні рештки.
Це не видалось йому настільки жаским, наскільки він міг уявити, якщо б ви запитали його про це, приміром, десять хвилин тому. Дізнатися, що ти мертвий, не так травматично, якщо заразом дізнаєшся, що лишився якийсь ти, який може дізнатися, що ти мертвий.
У провулку знову стало порожньо.
— Просто неймовірно, — сказав Муті.
— СПРАВДІ ДУЖЕ НЕЗВИЧНИЙ ВИПАДОК.
— Ви теж бачили? Що це? — запитав Муті у незнайомця, що вийшов із темряви. — І хто ви? — боязко додав він.
— ВГАДАЙ.
Муті втупився у поставу під каптуром.
— Ой! Я думав, ви не приходите до таких, як я.
— Я ПРИХОДЖУ ДО ВСІХ.
— Я хотів сказати — особисто.
— ІНОДІ. ЗА ОСОБЛИВИХ НАГОД.
— Ну, звісно, це така особлива нагода, що далі нема куди! Хай йому грець, воно було схоже на дракона! Що робити, коли на тебе суне дракон? Хто міг знати, що з-за рогу вивалиться дракон?
— А ЗАРАЗ, ЯКЩО ТИ НЕ ПРОТИ… — сказав Смерть, кладучи свою скелетну руку Муті на плече.
— Ворожка мені колись казала, що я помру у своєму ліжку і навколо побиватимуться мої онуки, — докинув Муті, плентаючись за поважною постаттю. — Що ви про це думаєте?
— Я ДУМАЮ, ВОНА ПОМИЛИЛАСЯ.
— Клятий дракон. Ще й вогнедишний. Я дуже страждав?
— НІ. ЦЕ БУЛО МАЙЖЕ МИТТЄВО.
— Добре. Мені б не хотілося думати, що я дуже страждав, — Муті роззирнувся навколо. — А що зараз?
Унизу під дощем купка чорного попелу розчинялася в калюжі.
Верховний гросмейстер розплющив очі. Він лежав на спині. Брат Клозетник нахилився над ним, щоб зробити штучне дихання. Навіть думки про це вистачило б, щоб кого завгодно висмикнути з непам’яті.
Він сів, намагаючись побороти відчуття, ніби вкритий лускою і важить декілька тонн.