Але пролунав іще один звук, якого не мало б тут бути: рипіння дверей. Потім кроки. Хтось зник у лабіринті полиць. Книжки обурено зашурхотіли, а деякі з великих гримуарів брязнули своїми ланцюжками.
Бібліотекар не прокинувся: його приспав тихий шелест дощу.
За півмилі від Бібліотеки, зручно лежачи в канаві, капітан Ваймз з нічної варти розтулив рота і заспівав.
Хтось вбраний у чорне прослизнув нічними вуличками, шмигаючи від дверей до дверей, і опинився біля воріт, що аж ніяк не здавалися гостинними. Втім, невимушений ефект залякування виник не лише завдяки входу. Скидалося, що архітектору дали спеціальні інструкції. «Ми хочемо чогось жаского, огорненого чорним, — пояснили замовники. — Тож вмости над воротами бридку ґоргулью. І нехай вони, зачиняючись, так грюкають, мовби велетень тупнув ногою. І нехай кожному дається втямки, що для них тут не дзеленчатиме дзвіночок».
Приходько застукотів пальцями по темній дерев’яній панелі, набиваючи якийсь складний код. Прочинилося крихітне заґратоване вічко, крізь яке позирнуло недовірливе око.
— Знаменна сова пугука вночі, — сказав відвідувач, намагаючись викрутити воду зі свого балахона.
— Однак численні сиві лорди сумовито йдуть до людей, якими ніхто не керує, — продекламували з того боку ґрат.
— Сестриниці старої панни слава, слава, — кинув у відповідь незнайомець, з якого скрапувала вода.
— Для ката рівні зростом всі здобувачі.
— Але воістину троянда в терні розквіта.
— Добра матір варить квасолеву юшку для блудного сина, — промовили з-за хвіртки.
Запала мовчанка. Лише дощ накрапував.
— Що? — перепитав нарешті відвідувач.
— Добра матір варить квасолеву юшку для блудного сина.
Ще довша тиша.
— А ви впевнені, що недбало збудована вежа не здригається аж до підвалин, коли пролітає метелик? — врешті-решт запитав змоклий незнайомець.
— Ні. Квасолева юшка. Вибачте.
Невтомні потоки зливи, посвистуючи, акомпанували ніяковій мовчанці.
— Як щодо кита в клітці? — сказала мокра як хлющ людина з вулиці, намагаючись прихилитися до страхітливих воріт, аби бодай трохи сховатися від дощу.
— А що з ним?
— Він не повинен нічого знати про бездонні глибини — якщо ви в курсі.
— А, кит у клітці. Вам потрібне Просвітлене братство ночі, темної, мов чорне дерево. Четверті ворота далі.
— Ви ж тоді хто?
— Просвітлене й древнє братство Ее.
— Я собі гадав, що ви на Патоковій вулиці, — зауважив мокрий незнайомець, трохи помовчавши.
— Ну… Ви ж знаєте, як воно трапляється. По вівторках там збирався ще й клуб художньої різьби, і ми не поладнали.
— Он як? Що ж, дякую.
— Радий був допомогти.
І віконце з ляскотом зачинилося.
Незнайомець у балахоні якусь мить свердлив його поглядом, а тоді заплюскотів далі і справді знайшов іще одні ворота. Скидалося на те, що їх замовляли тому самому архітекторові.
Відкрилася заґратована прозурка.
— Чого вам?
— Слухайте, знаменна сова пугука вночі, правильно?
— Однак численні сиві лорди сумовито йдуть до людей, якими ніхто не керує.
— Сестриниці старої панни слава, слава, так?
— Для ката рівні зростом всі здобувачі.
— Але воістину троянда в терні розквіта. З мене юшить вода, в’їжджаєте?
— Так.
Тон людини, яка відповіла з-за ґраток, не дозволяв сумніватися: вона справді в’їжджає, але їй по шарабану.
— Кит у клітці не повинен нічого знати про бездонні глибини, — зітхнув незнайомець. — Ну, що, краще стало?
— Недбало збудована вежа здригається аж до підвалин, коли пролітає метелик.
Вчепившись у ґратки, прохач підтягнувся до прозурки і прошипів:
— Впускай негайно, я геть змок.
Уже вкотре запала мовчанка, просякнута зливою.
— А ці бездонні… Як ви сказали? Глибини чи долини?
— Я сказав «глибини». «Бездонні глибини». Себто щось дуже глибоке. Розумієте? Це ж я, брат Загребун.
— Мені почулося слово «долини», — сторожко промовив невидимий придверник.