— Хіба ми не знаємо, що місто опинилося в ярмі розтлінних негідників, які жиріють на неправедно нажитих статках, поки достойні люди нидіють і мало не обернені в рабство?
— Атож, знаємо! — палко промовив брат Придверник, коли минуло достатньо часу, аби вони перетравили ці слова. — Буквально минулого тижня в пекарській гільдії я намагався звернути увагу майстра Крічлі на те, що…
Верховний гросмейстер не подивився у вічі братові Придверникові — адже він подбав про те, щоб каптури оповивали обличчя братів загадковою темрявою — натомість він спромігся так люто мовчати, що той знітився і урвав.
— Так було не завжди, — продовжив Верховний гросмейстер. — Колись був золотий вік: гідні влади і поваги люди отримували достойну винагороду. За тих часів Анк-Морпорк був не лише великим, але й величним містом. То була епоха лицарів. Тоді… Що таке, брате Дозорцю? — кинув він кремезному, огорненому балахоном здорованеві, який підняв руку.
— Ви про ті часи, коли ми мали королів?
— Саме так, брате, — відповів Верховний гросмейстер, трохи роздратований цим неочікуваним виявом розуму. — І от…
— Але це все закінчилося багато століть тому, — продовжив Дозорець. — Була якась велика битва чи щось таке, еге ж? І відтоді нами правлять лорди, як‑от Патрицій.
— Так, брате Дозорцю, дуже добре.
— Королів уже немає, ось до чого я веду, — приязно пояснив брат Дозорець.
— Як зазначив брат Дозорець, династія…
— Ви оце заговорили про лицарів, і це наштовхнуло мене на думку…
— Звісно, і…
— Лицарі і королі завжди разом, — жваво додав брат Дозорець. — І вони ще мали оці…
— Однак, — різко промовив Верховний гросмейстер, — цілком можливо, що династія анкських королів не пішла у небуття, як вважали раніше. Її паростки могли дожити аж до наших часів. На це вказують мої пошуки серед стародавніх сувоїв.
Він роззирнувся навколо, сподіваючись реакції, однак його слова, здавалося, не справили враження. «Мабуть, вони збагнули, що таке «піти у небуття», але не второпали, до чого тут «паростки». Не варто було вживати це слово».
Брат Дозорець знову підняв руку.
— Що?
— Ви хочете сказати, що десь неподалік тиняється спадкоємець трону?
— Так, це можливо.
— Атож. Вони так і роблять, — із розумінням справи сказав брат Дозорець. — Таке постійно трапляється. Про це пишуть. Їх називають нас-чадками. Вони переховуються десь у глушині, дуже довго нипають там, передаючи від батька до сина таємний меч, родиму пляму і всякі такі штуки. А потім, саме тоді, коли старе королівство їх потребує, вони приходять і дають копняка тим, хто незаконно захопив владу. І тоді всі радіють.
У Верховного магістра впала щелепа. Він навіть не сподівався, що вони так легко все зрозуміють.
— Ну, гаразд, — озвався інший вбраний у балахон чоловік (Верховний гросмейстер знав, що це брат Тинькар). — І що з того? От вигулькнув цей нас-чадок, прийшов до Патриція і каже: «Агов, я тут король, ось родима пляма встановленого зразка, котися звідси». І скільки він після того протягне? Мабуть, хвилини дві.
— Ти не вмієш слухати, — сказав брат Дозорець. — Нас-чадок приходить тоді, коли королівство у небезпеці, от що важливо — хіба ні? І тоді всім усе ясно, правда ж? І ось його на руках приносять до палацу, він когось там зцілює, проголошує скорочений робочий день, роздає трохи скарбів. Усе, щасливий кінець.
— Він ще має одружитися з принцесою, — сказав брат Придверник. — Адже він свинопас.
Усі позирнули на нього.
— Хто казав, ніби він свинопас? — запитав брат Дозорець. — Я про це ані слова не сказав. До чого тут свинопаси?
— Але він має рацію, — додав брат Тинькар. — Ці твої нас-чадки зазвичай свинарі чи лісничі. Вони всяким таким займаються, щоб створити цю… як її… алібу. Розумієш, має здаватися, ніби їх немає. Скромне походження, атож.
— У скромному походженні немає нічого особливого, — подав голос ще один із братів. Він був дуже низеньким і, здавалося, складається лише з коротенького, мовби дитячого, балахона й поганого запаху з рота. — У мене таке походження, що скромніше не придумаєш. У моїй сім’ї вважали, що свині пасти — це круто.
— Але в жилах твоєї сім’ї не тече королівська кров, брате Клозетнику, — зазначив брат Тинькар.
— Хтозна, — огризнувся той.
— Ну, гаразд, — без особливого ентузіазму погодився брат Дозорець. — Справді, чом би й ні. Але, бач, найважливіший момент — це коли справжній король скидає свій балахон і каже: «Гей!». І засліплює всіх своїм королівським блиском.