Выбрать главу

Знову повисла тривала ніякова мовчанка. 

— Гм, — озвався брат Придверник. 

— Як на мене, це трохи схоже на… ну, ви розумієте… на магію, — знервовано сказав брат Дозорець тоном людини, що помітила, під якою чашкою схована горошина, але не хоче зізнаватися. — Я… Цей… Не хочу піддавати сумніву вашу неймовірну мудрованість, але… магія… Ну, цей-во… 

Він знітився і замовк. 

— Атож, — стривожено докинув брат Тинькар. 

— З цими чарівниками та ще заковика… — підхопив брат Загребун. — Ви, мабуть, не в курсі, бо засіли на тій горі з вельмишановними анахворими, але в цих краях чарівники, якщо піймають вас на гарячому, то одразу підсмажать. 

— У них це зветься демаркацією, — додав брат Тинькар. — Ну, я не колупаюся у містичних прошарках причиново-наслідкових зв’язків, чи як це все зветься, а чарівники не пнуться до тинькування. 

— Не бачу жодної проблеми, — сказав Верховний гросмейстер. 

Насправді він аж надто ясно її бачив. Лишилася остання перепона. Щойно він допоможе їхнім крихітним мізкам подолати її, світ лежатиме в нього на долоні. Поки що їхній приголомшливий вузьколобий егоїзм не розчаровував гросмейстера, тож він покладався на нього і зараз… 

Брати нервово переступали з ноги на ногу, аж тут заговорив брат Клозетник: 

— Гм. Чарівники. Хіба вони тямлять у справжній роботі? 

Верховний гросмейстер глибоко вдихнув. «Нарешті…» Він майже бачив, як густішають випари нікчемної озлобленості. 

— Не тямлять, і це щира правда, — сказав брат Загребун. — Лише кирпу гнуть. На таких, як ми, навіть не глянуть — де там. Я, коли в Академії працював, надивився на них. Зади такі широкі, що на коні не об’їдеш. Бачили колись, щоб чарівник гарував над справжнім ремеслом? 

— Таким, як крадійство? — діткнув брат Дозорець (він ніколи не відчував симпатії до брата Загребуна). 

— Звісно, вони понарозказують, — правив далі той, навмисно не реагуючи на ці слова, — що не варто вам потикатися до магії, бо лише вони знають, як зберегти світову гармонію чи щось там іще. Як на мене, це все лабуда. 

— Нууу, я не знаю, — протягнув брат Тинькар. — От замішав ти неправильний розчин — по коліна заболотишся тиньком, і все. Але якщо неправильно замішати чари, кажуть, зі столярки вилізуть всілякі потвори і одразу ж тебе пришиють. 

— Але самі чарівники це й кажуть, — замислено промовив брат Дозорець. — По щирості, я теж їх терпіти не можу. Що як вони знайшли собі тепленьке місце і не хочуть, аби туди припхалися інші? Махаєш собі руками і щось виспівуєш — ото й всієї роботи. 

Братство замислилося. Це прозвучало переконливо. Якби вони знайшли тепленьке місце, то аж ніяк не захотіли б ділити його з кимось іншим. 

Верховний гросмейстер вирішив, що час говорити. 

— То як, шановне братство? Чи ви згодні й готові до магічних практик? 

— А, до практик? — полегшено зітхнув брат Тинькар. — Практикуватися я можу. Аби лише не довелося займатися магією по-справжньому… 

Верховний гросмейстер вгатив кулаком по книжці. 

— Йдеться про справжні закляття! Про те, щоб повернути місто на праведний шлях! Про те, щоб викликати дракона! — крикнув він. 

Усі відступили на крок назад, а тоді брат Придверник обережно запитав: 

— Якщо ми здобудемо цього дракона, одразу прийде справедливий король — і справу зроблено? 

— Так! — сказав Верховний гросмейстер. 

— Я розумію, — поквапився на допомогу брат Дозорець. — Усе резонно. Доля, гномічний фатум і всяке таке. 

На мить завагавшись, усі згідливо закивали головами в каптурах. Лише брат Тинькар здавався якимось невеселим. 

— Нууу… А ми точно зможемо його приборкати? 

— Брате, запевняю, що ти можеш будь-якої миті відступитися, — швидко відповів Верховний гросмейстер. 

— Ну… Гаразд, — неохоче промовив той. — Тоді викличемо його ненадовго. Він встигне спалити одну тиранічну овочеву крамницю? 

«Ох…» 

Але він переміг. Повернуться дракони. І король. І не такий, як королі за старих часів. Цей робитиме, що скажуть. 

— Це залежить від того, — відповів Верховний гросмейстер, — чи багато ви принесете користі. Передусім нам потрібні всі магічні артефакти, які ви зможете дістати. 

Мабуть, не варто було показувати їм, що друга половина книжки Малахіта перетворилася на згарок спресованих сторінок. Автор явно не впорався.