Ваймз належав до середньої ланки — тобто холопів, які могли криками висловлювати згоду. Він пам’ятав, як Вонс повсякчас тинявся з ними у чужих поношених штанах. Цей кістлявий малий навчився якось по-чудернацькому, з підстрибом бігати, щоб встигати за старшими хлопцями. І він постійно щось вигадував, аби вони не мали часу його відлупцювати (такою була їхня звична розвага, якщо не траплялося нічого цікавішого). Він дуже вдало пройшов чудову школу, готуючись до безжального дорослого світу.
Так, вони вдвох починали в канаві. Але Вонс виборсався нагору. Натомість Ваймз — і він визнав би це першим — лише плив за течією. Щойно відкривалися якісь перспективи, він висловлював свою думку. Або говорив щось недоречне. Зазвичай це збігалося.
Саме тому поряд із Вонсом він почувався незручно. Він дослухався до того, як працює великий годинниковий механізм амбіцій.
Ваймз ніколи не вмів керувати амбіціями. Це було ніби щось з іншого життя.
— А, Ваймзе.
— Сер, — дерев’яним голосом відповів той.
Він навіть не намагався відсалютувати, бо знав про небезпеку впасти. Зараз він думав про те, що варто було пообідати — тобто випити чогось.
Вонс копирсався у папірцях, що лежали на столі.
— Якась дивина та й годі, Ваймзе. Боюся, у вас великі проблеми.
Вонс не носив окулярів. А якби носив, зиркнув би зараз на капітана з-понад скелець.
— Сер?
— …з вашими людьми у Сторожі. Здається, один із них заарештував голову Гільдії злодіїв.
Ваймз похитнувся, збираючи всі сили, щоб зосередитися. Усе це заскочило його зненацька.
— Перепрошую, сер. Я не можу вловити…
— Ваймзе, я кажу, що один із ваших людей заарештував голову Гільдії злодіїв.
— Один із моїх людей?
— Так.
Розшарпані мозкові клітини Ваймза мужньо спробували відновити бойові лави.
— З нашої Сторожі? — перепитав він.
— Зв’язав йому руки і притягнув під палац, — гірко усміхнувся Вонс. — Боюся, тут щось нечисто. Десь був рапорт… ага… ось: «Я, Морква Рудокопсон, звинувачую цього чоловіка в умисному скоєнні карного злочину згідно розділу 14 (ххх) Загального кримінального кодексу, 1678».
— «Чотирнадцять ха‑ха-ха»? — скоса зиркнув на секретаря Ваймз.
— Тут так написано.
— Що це означає?
— Навіть гадки не маю, — сухо відповів Вонс. — І хто такий цей… Морква?
— Ми ж так не працюємо! — спохопився Ваймз. — Не можна просто ходити й заарештовувати злодіїв із Гільдії. Ми б навіть за цілий день не впоралися!
— А цей Морква, очевидно, іншої думки.
Капітан хитнув головою і одразу ж скривився від болю.
— Морква? Навіть не можу пригадати, що це за один.
Туманна переконаність в його тоні одразу приголомшила навіть Вонса.
— Він був доволі… — секретар помовчав, шукаючи слів. — Морква, Морква. Десь я вже чув це ім’я. Бачив написаним на папері, — його обличчя втратило будь-який вираз. — Доброволець! Пам’ятаєте, я показував?
Ваймз витріщився на нього.
— Лист від якогось… ґнома?..
— Атож. Він розводився про служіння спільноті і збереження порядку на вулицях. Благав, щоб його синові не відмовили у місці скромного вартового.
Секретар зашурхотів папірцями.
— Що він накоїв? — запитав Ваймз.
— Нічого. Анічогісінько. Саме це й дивно.
Ваймз наморщив чоло. Розум силкувався засвоїти нову думку.
— Доброволець? — запитав він.
— Так.
— Його не змушували служити?
— Він сам захотів. А ви сказали, що це, мабуть, жарт, і я відповів, що ми повинні залучати етнічні меншини. Пригадуєте?
Капітан спробував. Задача виявилася непростою. Збереглися якісь розмиті спогади, нібито він пив, щоб забутися. Усе це не мало сенсу, бо він уже не пам’ятав, що йому треба забути, і врешті-решт пив, намагаючись забути про пиятику. Він не знайшов жодного ключика у тій безладній мішанині, яку язик не повертався назвати високим словом «пам’ять».
— Чи я пригадую? — безпорадно перепитав він.
Склавши руки на столі, Вонс нахилився вперед.
— Послухайте: його світлість вимагає пояснень. Я не хочу, аби довелося розповісти йому, що капітан Нічної сторожі не має гадки про те, куди несе людей, якими він — якщо можна так висловитися — командує. І ви цього не хочете, правда ж? Ну?
— Так, сер, — пробурмотів Ваймз.
У закапелках розуму винувато борсався тьмяний спогад про якусь щиру розмову у «Виноградному гроні». Але не ґнома ж він там зустрів? Ну, хіба що визначення рас дуже змінилися.
— Звісно, ніхто цього не хоче, — підхопив Вонс. — Заради старої дружби, і так далі. Тож я придумаю, що йому сказати, а ви, капітане, розберетеся з тим, що там коїться, і покладете цьому край. Дайте цьому ґномові коротенький урок, щоб знав, що таке служити вартовим, гаразд?
— Ха-ха, — послужливо докинув Ваймз.
— Перепрошую?
— Ой. Думав, це у вас жарт на расову тему. Сер.
— Ваймзе, послухайте: я дуже терплячий, зважаючи на обставини. А зараз ви маєте забратися звідси і все владнати. Ясно?
Ваймз відсалютував.
Чорна туга, що завжди чатувала на нього у тверезі миті, вхопилася за кінчик язика.
— Так, вельмишановний секретарю. Я подбаю про те, аби він затямив, що арешт злодія — незаконна справа.
Він одразу пошкодував про ці слова. Якби не такі вибрики, він міг досягнути набагато більшого і стати великою людиною — капітаном гвардійців у палаці. Коли Патрицій віддав йому під оруду Сторожу, це був такий собі невеличкий жарт. Утім, Вонс уже занурився в інші свої папірці. Якщо він і помітив сарказм, то не виказав цього.
— От і добре, — сказав він.
«Люба матінко! — писав Морква. —
Сьогодні набагато кращий день. Я пішов до Гільдії злодіїв, заарештував головного зловмисника і притягнув його під палац Патриція. Мабуть, надалі з ним не буде клопоту. А пані Долоня каже, що я можу й далі жити на горищі, бо добре, коли в домі є чоловік. Це тому, що вночі тут були гості, які даремно так багато випили. І вони здійняли колотнечу в кімнаті у дівчини. Мені довелося піти поговорити з ними, а вони чинили опір, і один спробував вдарити мене коліном, але на мені був Захисток, і пані Долоня сказала, що цей чоловік зламав собі чашечку, але мені не треба купувати нову.
Деякі обов’язки Сторожі незрозумілі. Я маю напарника. Його звати Ноббі. Він говорить, що я надто ревний. І що мені ще вчитися й вчитися. Мабуть, це правда, бо я лише на 326-й сторінці «Законів і постанов міст Анк і Морпорк». Обіймаю вас усіх.
Твій син,
Морква.
P. S. Перекажи Мінті, що я її люблю».
Його не просто затягувала самота — він опинився на споді життя. Принаймні Ваймзові думалося саме так.
Нічна сторожа прокидалася, коли весь світ лягав спати, і відходила до сну, коли над міськими краєвидами займався світанок.
До скону вештатися мокрими темними вулицями, у сутінковому світі… До Нічної сторожі прибивалися люди, які з тих чи інших причин мали схильність до такого способу життя.
Він підійшов до штабу Сторожі — древньої і на диво великої будівлі. Справа і зліва здіймалися дубильня і кравецька майстерня, де виготовляли якісь сумнівні шкіряні вироби. Напевно, колись штаб мав солідний вигляд, але зараз поринув у занепад, і тут засідали хіба що сови й щури. Час, бруд і лишайник майже стерли девіз, вирізьблений над дверима, однак все-таки можна було прочитати слова стародавньої міської говірки:
FABRICATI DIEM, PVNC
Сержант Колон, який мав себе за великого знавця мов, бо служив колись у далеких краях, стверджував, що це означає «Захищати й служити».
Так. Очевидно, приналежність до сторожі щось колись важила.
«Сержант Колон… — подумав Ваймз, ввалившись у затхлу пітьму. — Що ж, він любить темряву». Сержант Колон тридцять років прожив у щасливому шлюбі завдяки тому, що місіс Колон працювала цілий день, а він — цілу ніч. Вони спілкувалися, обмінюючись записками. Він готував їй чай, перш ніж вийти на зміну, а вона вранці лишала йому в печі смачний гарячий сніданок. Подружжя мало трьох дорослих дітей. Ваймз припускав, що вони народилися внаслідок надзвичайно переконливого листування.