— Я… — заговорив Морква, аж тут схаменувся і згадав, що треба завжди говорити правду, навіть таким дивакам, як Ноббі, які, здається, взагалі не знають, що таке правда. А вона полягала в тому, що Морква завжди створював Мінті проблеми — хоча досі не розумів, чому і як. Коли він навідував її у печері Скелегупів, на неї потім щоразу гримали батько з матір’ю. Із самим Морквою вони завжди розмовляли дуже привітно, але для Мінті чомусь виходило на лихе, навіть коли вони просто бачилися.
— Так, — сказав він.
— Що ж, таке часто трапляється, — розважливо промовив Ноббі.
— Постійно траплялося. Кривдив і кривдив її. Мало не щовечора.
— Отакої! — на Ноббі це справило враження, і він глянув на захисний обладунок. — І тому ти повинен оце носити?
— Перепрошую?
— Нічого, нічого. У кожного свої маленькі секрети. Або великі. Навіть у капітана. Він тут лише тому, що його стоптала під ноги жінка. Сержант так і каже — стоптала під ноги.
— От лихо!
Це здавалося дуже болючим.
— Гадаю, так воно й було, адже він завжди що думає, те й говорить. Я чув, що він надто часто говорив Патрицію те, що думав. Наприклад, що Гільдія злодіїв — це просто збіговисько злодіїв абощо. Тому він тут. Ну, не знаю, — Ноббі задумливо позирнув на бруківку. — А де ти оселився, хлопче?
— Є одна леді, її називають пані Долоня, — почав Морква.
Ноббі аж похлинувся, бо дим пішов не в те горло.
— У Затінках? — просипів він. — Ти там буваєш?
— Ну, так.
— Щовечора?
— Радше щодня, але так.
— І ти сюди прийшов, щоб із тебе зробили чоловіка?
— Так!
— Мабуть, мені б не сподобалося в тих краях, звідки ти родом.
— Слухайте, — заговорив геть розгублений Морква, — я прийшов, бо містер Варнеші сказав, ніби це найкраща робота у світі. Захищати закон і так далі. Хіба ні?
— Нууу… Щодо цього… Захист закону… Бач, колись, так, ну, тобто до Гільдій і усього цього… закон, така штука, не дуже… Ну, тобто зараз усе стало більш… Слухай, не знаю я. Загалом просто собі дзеленчиш у дзвіночок і не рипаєшся.
Ноббі зітхнув, а тоді щось пробурчав, відчепив від пояса клепсидру і витріщився на рештки піску, які от‑от мали остаточно пересипатися вниз. Повернувши її на пояс, він зняв із дзвіночка шкіряну заглушку і раз чи два тихенько дзеленькнув.
— Північ, — промимрив Ноббі, — і все гаразд.
— Оце й усе? — здивувався Морква, коли вляглося слабеньке відлуння.
— Так. Загалом так.
І Ноббі похапцем затягнувся недопалком.
— Та ну? А переслідування злочинців освітленими місячним сяйвом дахами? А фехтування канделябрами? Нічого такого?
— По-моєму, ні, — жваво сказав Ноббі. — Я ніколи нічого такого не робив. Ні-хто ніколи ні про що таке не казав, — він пихнув димком. — Хто гасає по дахах, того може спіткати нагла смерть або застуда. Якщо ти не проти, я обираю старий добрий дзвіночок.
— А можна мені?
Ноббі розгубився. Інакше годі пояснити, чому він припустився помилки і мовчки віддав Моркві дзвіночок. Той покрутив його в руках, а тоді підняв над головою і щосили задзеленчав.
— Північ! — волав він. — І все гараааааазд!
Між стінами закрутилося відлуння, яке нарешті придушила важка моторошна тиша. Удалині гавкнули кілька собак. Заплакало немовля.
— Шшшш! — прошипів Ноббі.
— Але ж усе гаразд, хіба ні?
— Це ненадовго, якщо ти й далі калататимеш. Віддай цей клятий дзвін.
— Не розумію! Послухайте, у мене тут книжка, яку дав містер Варнеші…
І він вийняв «Закони і постанови».
— Вперше бачу, — знизав плечима Ноббі. — А зараз припини цей рейвах. Не можна здіймати гармидер. Хтозна, кого він сполохає. Сюди!
Він схопив Моркву за плече і потягнув у провулок.
— А кого? — перепитав Морква, опираючись, поки Ноббі наполегливо штовхав його далі.
— Негідників, — промимрив капрал.
— Але ж ми — Сторожа!
— Атож! І нащо нам сутички?! Пам’ятай, що трапилося з Ґаскіном!
— Я не пам’ятаю! — остаточно розгубився Морква. — Хто такий Ґаскін?
— Це було ще до тебе, — буркнув Ноббі. Він трохи збавив крок, бо втомився. — Бідолаха. Таке могло спіткати кого завгодно, — він зиркнув на Моркву. — Припини, ясно? На нерви діє. Переслідування у місячному сяйві, це ж треба! Здохнути й не жити!
Він сторожко подріботів вулицею. Ноббі й так завжди чимчикував боком, а коли зараз ще й скрадався, то став схожий на кульгавого краба.
— Але ж… У цій книжці…
— Не забивай мені баки своєю книжкою, — гаркнув капрал.
— Але закон… — геть посмутнів Морква.
Договорити він не встиг: сокира, що вилетіла з низеньких дверцят, свиснула в повітрі й відскочила від протилежної стіни. Всередині затріщало дерево і забряжчало скло.
— Ноббі, там бійка! — скинувся Морква.
Той зиркнув на двері.
— Ще б пак. Це ґном’яча кнайпа. Гірше й не придумати. Не потикайся туди, хлопче. Якщо потрапиш в лапи до цих малих поганців, тебе потовчуть на порох. Тримайся за Ноббі, і тоді…
Він схопив Моркву за міцне, мов стовбур дерева, плече. Це було те саме, що намагатися зрушити з місця будівлю.
Морква пополотнів.
— Ґноми п’ють? І затівають бійки?
— Атож. Тільки те й роблять. Та ще й говорять такими словами, якими я б навіть до своєї матусі не звернувся. Краще триматися подалі від цього паскудного збіговиська… Куди лізеш?!
Ні-хто не знає, чому ґноми, потрапивши до великого міста, геть забувають про тихе і розмірене гірське життя. Навіть найбезневиннішим рудокопам щось вдаряє в голову, спонукаючи весь час носити кольчугу і сокиру, перейменовуватися на всіляких Буцатих Галабурд і впиватися до безпросвітного забуття. Може, річ у тім, що вдома вони живуть надто вже тихо і правильно. Відгарувавши сімдесят років на свого батька у шахтному колодязі і потрапивши нарешті до великого міста, юний ґном, мабуть, понад усе хоче добряче хильнути, а потім когось віддухопелити.
Цього разу точилася не просто бійка, а прекрасна ґном’яча битва, в якій зійшлося приблизно сто учасників, поділених на сто п’ятдесят коаліцій. Лунали крики й прокляття, сокири черкали по металевих шоломах під акомпанемент пісні про золото, яку виконувала купка захмелілих ґномів біля вогнища (ще одна їхня народна традиція).
Ноббі налетів на спину Моркви: побачивши все це, той заціпенів від жаху.
— Та тут щовечора так. Послухай старого капрала, не втручайся. Це їхні етнічні обряди абощо. Етнічні обряди треба шанувати.
— Але… Але… — Морква аж затинатися почав. — Це ж мій народ. Певною мірою. Хіба так можна? Що люди подумають?
— Ми думаємо, що це паршиві недоростки. Годі, забираймося!
Але Морква кинувся в самісіньку гущу.
Приклавши долоні до рота, він щось прокричав незнайомою Ноббі мовою. До цієї категорії належали мало не всі мови (зокрема і його рідна), але цього разу йшлося про ґномську.
— Ґр-дузк! Ґр-дузк! ааК’зт езем ке бур’к це цім?[7]
Бійка вщухла. Сотня бороданів роздратовано й ошелешено витріщилися на згорбленого Моркву.
Від його нагрудника відскочив кинутий кимось пощерблений пивний кухоль. Морква нахилився і легко, мов пір’їнку, підняв зухвальця.
— Йєук, юдтруц-т’руд-езтуза, гудр’зд дезек дрез’гук, гузу-крук’т б’тдуз г’ке’к ме’ек б’тдуз т’бе’тк ксе’дратк ке’гкт’в. ааДб’фук?[8]
Ґноми ніколи не чули, щоб хтось, вищий за чотири фути, промовив стільки слів старою говіркою.
Моркві на очі навернулися сльози. Він поставив нападника на підлогу.
— Ви — ґноми! Шануйтеся! Гляньте на себе. Вам не соромно?
8
Зважайте на сонячне світло. (
1 Ґномська народна забава. Двоє розходяться на відстань у декілька футів і жбурляють каменюки одне одному в голову.
2