Приблизно о цій порі хтось у «Латаному барабані» жбурляє склянку. Саме це зараз і сталося.
Капітан Ваймз біг Короткою вулицею — найдовшою в місті (втілення славетного морпоркського почуття гумору), — а за ним шкандибав сержант Колон і сипав наріканнями.
Ноббі тупцював біля входу у «Барабан». У моменти небезпеки він переміщувався з місця на місце так, що й непомітно було, як він долає простір. Перед цією здатністю блякли всі звичайні способи транспортування матерії.
— Всередині бійка! — заторохтів він, хапаючи капітана за плече.
— Він сам б’ється? — запитав той.
— Ні, з усіма! — крикнув Ноббі, перестрибуючи з ноги на ногу.
— Он як…
Сумління казало: «Вас тут троє. Він носить вашу форму. Він один із твоїх людей. Пам’ятай старого бідолаху Ґаскіна».
Інша частина його мозку, ненависна і жалюгідна, хоча саме завдяки їй він виживав у Варті протягом цих десяти років, підказувала: «Вдиратися туди було б нечемно. Почекаймо завершення, а потім запитаймо, чи не потребує він допомоги».
До того ж втручання у бійки суперечить етиці Варти. Набагато легше увійти, коли вже по всьому, і заарештувати всіх, хто лежить.
Хруснуло скло — зсередини вибили вікно, — і на протилежний бік вулиці вилетіло чиєсь оглушене тіло.
— Гадаю, ми мусимо негайно вжити заходів, — обережно почав капітан.
— Це точно, — сказав сержант Колон. — Якщо далі тут стояти, можна отримати травму.
Вони тихо прокралися трохи далі вулицею, старанно уникаючи поглядів один одного. Тут уже не закладало вуха від того, як трощать дерево і скло.
Іноді зсередини долинав зойк, а час від часу ще й загадковий подзвін, мовби хтось бив коліном у гонг.
Ніякова мовчанка обсіла їх, наче хмара.
— Сержанте, ви цього року вже брали відпустку? — врешті запитав капітан Ваймз, погойдуючись із п’ятки на носок.
— Так, сер. Того місяця відправив дружину у Квірм, щоб вона тітоньку навідала.
— Кажуть, о цій порі року там дуже гарно.
— Так, сер.
— Повно герані і всякого іншого цвіту.
З горішнього поверху щось вивалилося — і на бруківку впало скорчене тіло.
— І ще в них там квітковий годинник, якщо не помиляюся? — в розпачі промовив капітан.
— Так, сер. Дуже гарно, сер. Безліч квіточок, сер.
Залунали такі звуки, ніби хтось когось періщить важким дерев’яним предметом. Ваймз скривився.
— Сер, здається, йому у Варті буде недобре, — доброзичливо зазначив сержант.
У «Латаному барабані» дуже часто вибивали двері під час заворушень, тож нещодавно допасували спеціально загартовані петлі — і марно витратили купу грошей: це стало очевидно, коли новим шаленим ударом двері просто винесло разом із лутками. Посеред пролому хтось силкувався зіп’ястися на лікті, але зі стогоном знову впав.
— Здається, все вже… — почав капітан.
— Це ж той окаянний троль! — перервав його Ноббі.
— Що? — не повірив Ваймз.
— Троль! Той, якого вони біля дверей тримають!
Вони дуже-дуже обережно підійшли ближче.
Серед уламків справді лежав витурайло Щебінь.
Дуже важко травмувати створіння, яке — хоч із якого боку поглянь — просто рухомий камінь. Однак здавалося, хтось на це спромігся. Повержене тіло стогнало, і лунав такий звук, ніби хтось дробить дві цеглини.
— Знаменний поворот в оповіді, — невпевнено сказав сержант.
Усі троє озирнулися і втупилися в яскраво підсвічений прямокутник, де щойно стояли двері. Поза сумнівом, усередині стало трохи тихіше.
— Не можна припустити, що він їх здолає, правда ж? — запитав сержант.
— Наш обов’язок перед колегою і соратником-офіцером — з’ясувати це, — проголосив капітан, випнувши нижню щелепу.
Ззаду залунало пхинькання. Озирнувшись, Колон із Ваймзом побачили Ноббі, який стрибав на одній нозі, схопившись за ступню іншої.
— Що таке, старий? — запитав Ваймз.
У відповідь Ноббі лише застогнав від болю.
Сержант Колон почав здогадуватися. Діяльність Варти визначала обачлива улесливість, проте кожен у цьому підрозділі все одно хоч раз та потрапляв Щебеню під гарячу руку. Ноббі лише спробував відігратися: поліція скрізь і завжди плекає цю шляхетну традицію.
— Він копнув його ногою по ядрах, сер, — сказав Колон.
— Це ганебно, — невпевнено промовив капітан, а тоді замислився. — Тролі що, справді мають ядра?
— Можете мені повірити, сер.
— Отакої. Що й казати, шляхи пані Природи незбагненні.
— Саме так, сер, — слухняно підтакнув сержант.
— А тепер уперед! — наказав капітан, виймаючи меч.
— Так, сер.
— І ви теж, сержанте, — наголосив капітан.
— Так, сер.
Мабуть, це був найобачливіший наступ за всю історію воєнних маневрів. Крайня нижня точка шкали, якщо за найвищу брати атаку легкої кінноти у Кримській кампанії 1854 року.
Вони сторожко зазирнули у розкурочений отвір дверей.
На столах — чи тому, що від них залишилося, — валялося безліч розметаних тіл. Дехто лишився при тямі, але, здавалося, аж ніяк цьому не радів.
Посеред зали стояв Морква, в розірваній іржавій кольчузі, без шолома, ледь тримаючись на ногах. Одне око вже почало напухати, але Морква впізнав капітана, впустив жертву (місцевого відвідувача, який уже ледь борсався) і відсалютував.
— Сер, прошу дозволу доповісти про тридцять один випадок порушення громадського порядку, п’ятдесят шість випадків бунтівної поведінки, сорок один випадок опору офіцерові Варти під час виконання ним службових обов’язків, тринадцять нападів із застосуванням смертельно небезпечної зброї, шість випадків перебування тут із мотивами, що викликають підозру, а ще… Капрал Ноббі так і не показав мені, що до чого…
І Морква повалився на спину, розтрощивши стіл.
Капітан Ваймз прокашлявся. Він гадки не мав, що робити далі. Наскільки він знав, Варта ніколи досі не опинялася в такій ситуації.
— Сержанте, гадаю, йому треба випити, — сказав він.
— Так, сер.
— І мені.
— Так, сер.
— І самі випийте, чого вже там.
— Так, сер.
— Капрале, а ви, будь ласка… Стривайте, що ви робите?
— Обшукуютіласер, — випалив Ноббі, розігнувшись. — Ну, цей, з метою знайти докази злочину.
— У їхніх капшуках?
Ноббі сховав руки за спиною.
— Сер, потрібно перевірити геть усе.
У звалищі уламків сержант знайшов дивом вцілілу повну пляшку і влив чимало алкоголю до рота Моркві.
— Що робитимемо з цим народом? — запитав він, глянувши через плече на Ваймза.
— Гадки не маю, — сказав той, сідаючи.
В’язниця Варти могла вмістити лише півдюжини мініатюрних людців. Зазвичай туди лише таких і саджали. Натомість тут… Капітан безпорадно роззирнувся навколо. Штрикач Норк лежав під столом, і звідти лунало якесь булькання. А ще капітан побачив Великого Генрі. І Хапуна Сіммонса, одного з найнебезпечніших кнайпових дебоширів у місті. І взагалі багато таких людей, від яких краще триматися подалі, коли вони при тямі.
— Можна було б горлянки їм перерізати, сер, — запропонував Ноббі, який мав найбільший досвід виживання після заворушень.
Він знайшов непритомного учасника бійки, схожого на себе за зростом, і зосереджено стягував із нього чоботи: здавалося, вони якраз вдалого розміру і майже не ношені.
— Це було б дуже неправильно, — сказав Ваймз. Він навіть не знав, як взятися до перерізання горлянок: досі йому не випадало такої нагоди. — Ні. Мабуть, винесемо їм попередження, та й відпустимо.
З-під лавки пролунав стогін.
— Крім того, — поквапився додати капітан, — ми мусимо якомога швидше доправити нашого поверженого товариша у безпечне місце.
— Дуже слушно, — відповів сержант, ковтнувши алкоголю, щоб заспокоїти нерви.