Вони вдвох спромоглися підняти Моркву, закинувши його руки собі на плечі, і поставити на сходи ногами, що безладно теліпалися. Ледь не падаючи під цією вагою, Ваймз озирнувся, шукаючи Ноббі.
— Капрале Ноббс, — гаркнув він, — чому ви копаєте ногами людей, які не можуть підвестися?
— Найбезпечніший варіант, сер, — пояснив той.
Ноббі давно вже розповідали про те, що боротися треба чесно і не можна бити ворога, який упав. Він мав шанс творчо розвинути застосування цих правил до людини чотирьох футів на зріст, із розм’яклими, наче гума, м’язами.
— Годі вже. Виголосіть попередження зловмисникам, — наказав капітан.
— А як, сер?
— Ну… — капітан запнувся. Провалитися б йому на місці, коли він знав. Сам він ніколи до такого не вдавався. — Виконуйте, — відрубав він. — Я що, геть усе повинен розжовувати?
Ноббі лишився сам на верхній сходинці. Люди на підлозі стогнали і белькотіли дедалі гучніше, а отже, приходили до тями. Капрал спробував швиденько щось придумати. Він посварився пальцем, що скидався на сирну соломинку.
— Хай це стане для вас уроком. Більше такого не робіть, — сказав він.
І кинувся навтьоки.
Нагорі, зачаївшись між кроквами, задумливо чухався Бібліотекар. У житті повно несподіванок, що й казати. Він із нетерпінням чекав продовження. Почистивши головастий арахісовий горіх ногою, він чкурнув у темряву.
Верховний гросмейстер здійняв руки.
— Чи звершено ритуальне шмагання Кадил долі, щоб відігнати злі й безладні думки від цього Священного кола?
— Ага.
— «Ага»? — перепитав Верховний гросмейстер.
У нього аж руки опустилися.
— Ага, — радісно повторив брат Клозетник. — Я сам про це подбав.
— Треба казати «Так, о Верховний володарю». Справді-бо, я вже стільки разів пояснював. Якщо не хочете сягнути глибин мудрості…
— Атож, затям собі слова Верховного гросмейстера, — докинув брат Дозорець, злісно зиркнувши на порушника дисципліни.
— Я так довго шмагав ті кадила, — промимрив брат Клозетник.
— Ми слухаємо вас, Верховний гросмейстере, — сказав брат Дозорець.
— Гаразд. Отже, сьогодні спробуємо ще раз провести експеримент із викликання дракона. Сподіваюся, ви принесли відповідну сировину, браття?
— …уся брудна робота на мені, і хоч би хтось подякував…
— Усе в ажурі, Верховний гросмейстере, — запевнив брат Дозорець.
Гросмейстеру довелося визнати, що цього разу братія підготувалася трохи краще. Вони явно не гаяли часу. Найпочесніше місце відвели миготливій вивісці таверни. Верховний гросмейстер подумав, що того, хто прибрав її з вулиці, варто нагородити якоюсь медаллю за громадські чесноти. Моторошно-рожева «Е» хаотично блимала.
— Це я приніс, — гордо сказав брат Дозорець. — Вони думали, що я лагоджу її абощо, а я собі взяв викрутку і…
— Чудово, — похвалив Верховний гросмейстер. — Ініціативний вчинок.
— Дуже дякую, Верховний гросмейстере, — широко всміхнувся брат Дозорець.
— …суглоби червоні і намозолені до хрускоту. А ті мої три долари — ні-хто за них не пам’ятає, всім аби лише язиками плескати…
— А зараз, — і Верховний гросмейстер узяв книжку, — треба вже взяти й узятися. Брате Клозетнику, замовкни.
У кожному місті мультивсесвіту є щось на кшталт анк-морпоркських Затінків. Як правило, це найстаріша частина міста. Її вулички старанно відтворюють мережу середньовічних стежинок, якими корови ходили до річки, і мають назви як‑от Забродівка, Хащівка, Гачківський провулок…
Анк-Морпорк в принципі майже увесь такий. Однак його Затінки просто не мали собі рівних. Така собі чорна діра посеред кам’яних джунглів беззаконня. Достатньо зазначити, що навіть злочинці боялися потикатися на ці вулички. Нога Варти ніколи сюди не ступала.
А зараз випадково ступила — хоч і не дуже певною ходою. Важка ніч давалася взнаки, і довелося заспокоювати нерви. Нерви заспокоїлися вже так, що кожен із вартових покладався на своїх трьох товаришів, які мали підпирати його і вести вперед.
Капітан Ваймз передав пляшку сержантові.
— Тобі має… має… має бути… — він ненадовго замислився. —…соромно. Споживання алко… алкоголю у пир… сутності старішого… старшого за званням.
Сержант спробував відповісти, але здобувся лише на сичання.
— Приносимо… виносимо догану, — сказав капітан і налетів на стіну. Він гнівно втупився у цеглини. — Ця стіна здійснила на мене напад, — повідомив він. — Тю! Гадаєш, ти крута? Не на такого натрапила. Щоб ти знала, я офіг… офіцер на сторожі закону. І не треба нам жодних… жодних… жодних… — він раз чи два повільно кліпнув очима. — Сер’анте, чого нам не треба?
— Проблем, сер? — підказав Колон.
— Ні. Ні-ні. Нам не тра чогось іншого. Грець із ним. Все одно нам нічого такого не треба.
У голові юрмилися якісь туманні видіння. Він бачив приміщення, повне злочинців. Людей, які брали його на глум. Які роками знущалися й насміхалися з нього самим лише фактом свого існування. А зараз вони лежали і стогнали. Він не дуже розумів, що їх спіткало, але стрепенулася якась майже забута частина його душі — юний, сповнений надій Ваймз у новому лискучому нагруднику, той Ваймз, який, здавалося, хтозна-коли потонув в алкоголі.
— Може… Може… Мо’, я дещо скажу, сер’анте?
— Сер?
Усі м’яко відштовхнулися від ще однієї стіни і повільно рушили провулком, мов чотири краби, що зійшлися на тур вальсу.
— Це місто. Місто. Місто, сер’анте. Місто — це… це… це… жінка, сер’анте. Ось. Жінка, сер’анте. Древня бита життям краля. Алеякщовнеївклепатися, сер’анте, вона… Ззатопитьузуби…
— Жінка? — перепитав Колон. Він наморщив заюшене потом обличчя і зосередився. — Діаметр — вісім миль, сер. І річка. І багато цих… будинків і всякого такого, сер, — розважливо промовив він.
— Атож. Атож. Атож, — Ваймз наставив на нього палець, який немилосердно трусився. — Я хіба казав, ніби це якась коротуха? Я таке казав? — він махнув пляшкою. Із шумовиння думок раптом виринула одна. — Ми їх взули! — палко промовив він, поки всі четверо плавно посунули назад до протилежної стіни. — Ми поставили їх на місце, правда? Дали такий урок, який вони нескоро… згадають.
— Так, сер, — відповів сержант, але без особливого захвату.
Він міркував про сексуальне життя свого шефа.
Утім, Ваймз був у такому настрої, що не потребував співрозмовника.
— Агов! — крикнув він у темний провулок. — Що, з’їли? Вдавіться зіллям, яке самі й зварили. Ось, маєте досхочу — можете закоркувати! — і він жбурнув у повітря спорожнілу пляшку. — Друга ночі! — на повне горло крикнув він. — І все гарааазд!!!
Ця новина приголомшила багатьох осіб, які вже давно скрадалися за ними в темряві так непомітно, що ніхто їх навіть не помічав. Лише спантеличення утримувало їх від різких і гострих виявів цікавості. «Поза сумнівом, то Варта, — розмірковували ці особи. — У них шоломи і таке інше. Але чому вони прийшли у Затінки?» Їх споглядали з величезним зацікавленням. Вовча зграя могла б дивитися так на купку овець, які не лише вибігли на галявину, а ще й грайливо штурхаються й бекають. Звісно ж, усе має завершитися баранячим фаршем, але поки що цей вирок не виконують, бо споглядають.
Морква підняв голову. Все розпливалося.
— Де ми? — простогнав він.
— Прямуємо додому, — сказав сержант. Він глянув на вивіску, поточену іржею та червою і поштрикану ножем. — І шлях наш лежить… Лежить… — Колон примружився. — Любчиковим провулком.
— Любчиковий провулок — це не «додому», — пробелькотів Ноббі. — Не треба нам у Любчиковий провулок. Любчиковий провулок — це у Затінках. Злапають нас, якщо нипати Любчиковим провулком…
Настала бентежна мить. Усвідомлення безжально проклало собі шлях, витверезивши усіх не гірше, ніж повноцінний нічний сон і кілька пінт міцної кави. Троє вартових, не змовляючись, скупчилися біля Моркви.
— Капітане, що нам робити? — запитав Колон.