— Гм. На допомогу можемо покликати, — невпевнено відповів той.
— Тут?
— І то правда.
— Гадаю, зі Срібної вулиці ми повернули наліво, а мали — направо, — озвався Ноббі. Голос у нього тремтів.
— Цієї помилки ми вже точно не повторимо, — промовив капітан.
Він одразу пошкодував, що заговорив. Із темряви пролунали кроки, а десь ліворуч — хихотіння.
— Ми повинні вишикуватися у каре, — сказав Ваймз.
Кожен спробував сховатися за інших.
— Агов! Що там таке? — запитав сержант Колон.
— Де?
— От знову. Ніби зашурхотіло щось шкіряне.
Капітан Ваймз спробував не думати про каптури і тортури.
Він знав, що існує багато богів. Кожне ремесло мало покровителя.
У жебраків свій бог, у повій — богиня. І навіть убивці, напевно, комусь молилися.
Чи міг хтось у цьому величезному пантеоні зглянутися на загнаних у глухий кут і загалом безневинних правоохоронців, які майже напевно от‑от мали загинути?
«Мабуть, ні», — гірко подумав Ваймз. Для богів ці справи недостатньо круті. Іди пошукай бога-оборонця для якогось бідолахи, що намагається чесно виконувати свою роботу, за яку отримує жменьку доларів. Знайдеш такого, аякже. Боги шаленіють від спритних покидьків із амбітними планами на день — приміром, видлубати Рубінове Око із очниці Короля-Щипавки. Їх аж ніяк не цікавлять пересічні тюхтії, які щовечора тільки те й роблять, що безславно топчуть бруківку…
— І знову щось зашурхотіло, але воно ніби якесь слизьке, — сказав Колон, який цінував точність.
А потім пролунав звук…
…який наводив на думку про вулкан. Чи про виверження гейзера. Хоч там як, але щось ревіло, немовби в кузнях Титанів…
…але звук не міг дорівнятися до світла. Точніше, до спалаху біло-блакитної блискавиці з таких, що прошивають сітківку і випалюють відбиток аж на кістках всередині черепа.
Звук і світло тривали цілу вічність, а потім враз зникли.
Здійнялися пурпурові заграви, а далі, коли відновився слух, стало чутно якийсь тихий брязкіт.
Вартові стояли, заклякнувши на місці.
— Ну, що ж… — нарешті тихо озвався капітан.
Знову запала мовчанка.
— Сержанте, візьміть людей і розвідайте, будь ласка, — сказав Ваймз — тепер уже цілком виразно, карбуючи кожен звук.
— Що розвідати, сер? — запитав той.
Але до капітана вже дійшло, що, взявши людей зі собою, сержант залишить його тут самого.
— Стривайте, я краще придумав, — твердо промовив він. — Підемо всі разом.
І вони пішли всі разом.
Їхні очі знову звикли до темряви, і стало видно, що попереду щось невиразно світиться червоним.
Виявилося, що це стіна, яка швидко вистигає. Від неї, тихо постукуючи, відвалювалися шматочки спеченої цегли.
Це було не найгірше. Найгірше було на стіні.
Вони на це витріщилися.
Вони довго на це витріщалися.
До світанку лишилася година чи дві, і ні-хто навіть не говорив про те, щоб вибиратися звідси крізь темряву. Вони чекали біля стіни. Принаймні тут було тепло.
Тепер вони вже намагалися не дивитися на це.
Врешті-решт Колон тривожно потягнувся.
— Вище носа, капітане. Могло вийти й на гірше.
Ваймз допив іще одну пляшку. Це не подіяло. Тверезість може бути нездоланною.
— Так, — сказав він. — Тут могли бути ми.
Верховний гросмейстер розплющив очі.
— Ми знову впоралися.
Братство шалено зраділо. Дозорець і Загребун схопилися за руки і станцювали хвацьку джигу прямо в магічному колі.
Верховний гросмейстер глибоко вдихнув.
«Після пряника настала черга батога», — подумав він. Ця частина йому подобалася.
— Ану тихо! — заверещав він, а тоді каркнув: — Брате Дозорцю, брате Загребуне, припиніть цю ганебну виставу! А ви всі, замовкніть!
Усі принишкли, мов бешкетники-школярі, які побачили вчителя. І знову принишкли, мов бешкетники-школярі, які побачили ще й вираз обличчя вчителя.
Верховний гросмейстер дочекався відповідної атмосфери, а тоді статечно попрямував вздовж нерівної шеренги.
— Здається, ми тут собі намислили, ніби творимо чари? А може, мені здалося? Що скажеш, брате Дозорцю?
Брат Дозорець ковтнув.
— Ну… цей… Ви ж самі казали, що ми… Ну, тобто…
— Ви ще ВЗАГАЛІ нічого не зробили!
— Звісно. Так. Ні… — затремтів брат Дозорець.
— Справжні чарівники що, після кожного мізерного закляттячка починають гасати й кричати «Оле-оле-оле-оле»? Ну, брате Дозорцю?
— Та ми просто…
Верховний гросмейстер крутнувся на закаблуках.
— І вони витріщаються на плінтус так, ніби з-під нього от‑от щось вилізе, правда, брате Тинькарю?
Той похнюпився. Йому здавалося, що ніхто й не помітив.
Коли напруження сягнуло достатнього рівня і стало, немовби туго напнута тятива, Верховний гросмейстер на крок відступив.
— Та яка мені різниця? — похитав він головою. — Я кого завгодно міг собі взяти. Міг обрати найкращих із кращих. А в мене тут купка дітлахів.
— Ну, ми ж старалися, — озвався брат Дозорець. — Направду щось робили. Ну, тобто зусилля робили. Ми ж зосередилися, правда, хлопці?
— Так, — в один голос підхопили всі.
Верховний гросмейстер гнівно на них зиркнув.
— У братстві немає місця для тих, хто не підпиратиме нам спину впродовж усього шляху, — попередив він.
Браття мало не зітхнули вголос від полегшення. Вони ринули геть із пастки, мов перелякані вівці, що побачили відчинені ворота.
— Підпирати спину — це ми завжди готові, — жваво запевнив брат Дозорець.
— Нашим гаслом має бути відданість справі! — сказав Верховний гросмейстер.
— Гасло. Атож, — підтакнув брат Дозорець.
Він штовхнув ліктем брата Тинькаря, який знову втупився у плінтус.
— Га? Ой. Аякже. Гасло. Аякже, — стрепенувся брат Тинькар.
— А також віра і братерство, — додав Верховний гросмейстер.
— Аякже, і вони також, — сказав брат Загребун.
— Отже, якщо є серед вас той, хто не горить цією високою метою і не має палкого бажання працювати, хай зараз вийде вперед.
Ні-хто не поворухнувся.
«Вони міцно сіли на гачок. Боги мої! Та я справжній мастак, — подумав Верховний гросмейстер. — Можу грати на їхніх мерзенних мізках, як на ксилофоні. Чиста влада буденності — це щось неймовірне. Хто б подумав, що слабкість може бути потужнішою за силу? Але треба вміти її спрямовувати. І я вмію».
— Що ж, чудово, — сказав він. — А тепер складемо ще раз присягу.
Він слухав, як настрахане братство продирається крізь текст, і з задоволенням відзначив, що на «фіглянку» їм аж горло перехопило. А ще він стежив за братом Загребуном.
«Цей трішки розумніший за інших, — думав Верховний гросмейстер. — У будь-якому разі трішки непокірливіший. Треба мені завжди йти звідси останнім, бо ще додумається вистежити, де я живу».
Щоб стояти на чолі такого міста, як Анк-Морпорк, потрібен унікальний склад розуму. І лорд Ветінарі його мав. Утім, він і сам був унікальною людиною.
Місцеві комерсанти так розгубилися і знавісніли від його поведінки, що давно вже не намагалися його вбити, а лише боролися за першість між собою. До того ж ніхто з найманих убивць, приступивши до нього, мабуть, не знайшов би достатньо плоті, щоб встромити кинджал.
Інші лорди їли жайворонків, нафаршированих павичими язиками, а Ветінарі вважав, що склянка кип’яченої води і півскибочки черствого хліба — це вишукано і цілком достатньо.
Знущання та й годі. Здавалося, ніхто не може знайти в нього жодної вади. Бліде, видовжене, мов коняча морда, обличчя дозволяло припустити, що він має схильність до батогів, голок та молодих жінок у підземеллях. Інші лорди могли цим бавитися. Батоги і голки у помірних дозах цілком прийнятні. Але виходило на те, що Патрицій вечорами читає звіти, а за особливих нагод — якщо впевнений, що впорається із навалою емоцій, — грає у шахи.
Він часто вдягав чорне. Аж ніяк не те приголомшливе чорне, яке вбирають висококласні наймані вбивці, а стримане й трохи поношене. Це виказувало людину, яка не хоче вранці гаяти час, вибираючи, що вдягнути. І до речі, ви мали б дуже постаратися, щоб встати раніше за Патриція. Надійніше було взагалі не лягати.