Водночас він мав і сяку-таку репутацію. Під його рукою Анк-Морпорк уперше за тисячу років почав функціонувати. Може, він правив не надто справедливо, законно чи демократично, але дієво. Доглядаючи місто, Ветінарі немовби підстригав кущ у саду: тут хай росте, а оцей зайвий пагін відріжемо. Казали, що Патриція не зачіпає абсолютно ніщо — крім абсолютно всього, дотичного до безпеки міста[11]. І от трапився саме такий випадок…
Він довго стояв біля пошкодженої стіни. Підборіддям стікали краплі дощу й всотувалися в одяг. За спиною крутився Вонс.
Потім довга худа рука із синіми жилами потягнулася до стіни, і кінчики пальців пройшлися по контурах тіней.
Ну, не тіней, а радше відбитків. Обриси були дуже чіткими, а всередині — звичайний цегляний мур. Однак якась сила переплавила древню глину на кераміку, надавши поверхні дзеркального полиску.
Контури окреслювали керамічну композицію: шестеро чоловіків заклякли у спантеличених позах, безладно здійнявши руки, в яких можна було цілком ясно розгледіти ножі та гароти.
Патрицій мовчки дивився на купку попелу під ногами. Декілька шматків перетопленого металу цілком могли бути тією самою зброєю, відбитки якої так виразно вкарбувалися в стіну.
— Гм, — промовив Патрицій.
Капітан Ваймз шанобливо супроводжував його провулком аж до Швидкофортунки і показав перший речовий доказ, від якого не лишилося нічого, крім пороху…
— Тут сліди, сер, — сказав він. — І це якось в голові не вкладається. Вони загострені. Комусь навіть могло б здатися, що це кігті.
Патрицій уважно поглянув на сліди у багнюці. З його виразу обличчя годі було щось зрозуміти.
— Бачу, — врешті-решт сказав він. — І що ви про все це думаєте, капітане?
Про все це капітан щось думав. Чого він тільки не думав за ці досвітні години. Передусім — що народитися на світ — велика помилка.
Коли ж тьмяне світло просочилося навіть у Затінки, а капітан досі був живий і не підсмажений, він по-дурнуватому радісно глянув навколо і побачив оці сліди — поряд, на відстані якогось ярда від себе. Тієї миті він пошкодував, що не п’яний.
— Сер, я знаю, що дракони вимерли багато тисячоліть тому, сер…
— І? — запитав Патрицій, примружившись.
— Сер, а самі вони про це знають? — бовкнув капітан. — Сержант Колон казав, що чув, ніби зашурхотіло щось шкіряне. За мить до… За мить до… За мить до… До нападу.
— Тобто ви вважаєте, що один із драконів — які вимерли, якщо взагалі існували в реальності, а не лише в міфах, — прилетів у місто, сів у цьому провулочку, спалив купку злочинців і полетів геть? Тоді цьому дракону притаманний високий рівень громадянської свідомості.
— Ну, в такому формулюванні…
— Якщо не помиляюся, дракони з легенд були схильними до усамітнення істотами, що уникали людей і мешкали у занедбаній сільській глушині, — продовжував Патрицій. — Навряд чи їх можна зарахувати до урбаністичної фауни.
— Звісно, сер, — сказав капітан.
Він не став зауважувати, що не треба вирушати на пошуки занедбаної глушини аж у село — Затінки цілком відповідали цьому опису.
— До того ж хтось мав би його побачити, згодні? — додав лорд Ветінарі.
— Крім оцих людей, сер? — уточнив Ваймз, кивнувши на стіну зі страхітливим орнаментом.
— На мою думку, йдеться про якісь їхні сутички, — підсумував Патрицій. — Можливо, банда суперників найняла чарівника. Невеличкий місцевий конфлікт.
— Чи не пов’язано це з тими чудернацькими крадіжками, сер? — подав голос Вонс.
— А сліди, сер? — не відступався Ваймз.
— Тут поряд річка, — сказав Патрицій. — Може… Може, якась болотяна пташина сюди припленталася. Звичайнісінький збіг обставин. Але на вашому місці я прикрив би ці сліди, адже нам не треба, щоб люди неправильно все зрозуміли і дійшли хибних висновків, правда? — різко запитав він.
Ваймз побачив, що програв.
— Як бажаєте, сер.
І він втупився у свої сандалі.
— Нічого страшного, — поплескав його по плечі Патрицій. — Тут у вас гарні вияви ініціативи. Патрулювання в Затінках. Дуже добре.
Він розвернувся і ледь не налетів на стіну, заковану у кольчугу — тобто на Моркву.
На свій превеликий жах, капітан Ваймз побачив, що новенький люб’язно вказує рукою на карету Патрицію. Навколо неї стояло шестеро придворних гвардійців при повному озброєнні. Вони насторожено виструнчилися. Ваймз терпіти не міг придворної гвардії. Вони носили плюмажі на шоломах. Він терпіти не міг плюмажів на шоломах.
— Перепрошую, сер, ця карета належить вам? — запитав Морква.
Патрицій байдуже озирнув його з голови до ніг.
— Так. Ви хто, юначе?
— Констебль Морква, сер, — відсалютував той.
— Морква, Морква… Щось знайоме.
Люпін Вонс, який крутився за спиною в Патриція, щось прошепотів йому на вухо.
— А, молодий борець із крадіями, — пригадав той. — Невеличка помилка, але дуже похвальна ініціатива. Перед законом усі рівні, правда?
— Саме так, сер, — сказав Морква.
— Похвально, похвально. А зараз, джентльмени…
— Я щодо вашої карети, сер, — не відступався Морква. — Для мене цілком очевидно, що передні колеса, всупереч постанові…
«Він хоче заарештувати Патриція, — подумав Ваймз, холонучи від жаху. Мозок немовби скувало льодовиком. — Він справді хоче заарештувати Патриція. Верховного правителя. Заарештувати. Ось що він хоче зробити. Хлопець не знає, що таке страх. На жаль, він ще й не знає, що таке самозбереження… А в мене щелепи заклякли так, що не розтулити. Ми всі — трупи. Ні, навіть гірше. Нас віддадуть на милість Патрицієві — а ми всі знаємо, який він милий».
І саме тієї миті сержант Колон, так би мовити, заробив собі медаль.
— Констеблю Моркво! — крикнув він. — Наказ до виконання! Кругом! Кроком — руш!
Морква виструнчився, високий і важкий, мов скирта, і посунув просто вперед. На обличчі у нього закарбувалося незламне бажання виконати наказ.
— Гарний молодик, — замислено сказав Патрицій, провівши поглядом Моркву, який дерев’яною ходою крокував геть. — Так тримати, капітане. І нещадно придушуйте усі безглузді плітки, ясно?
— Так, сер, — відповів той.
— Чудово.
І карета подеренчала геть, а з обох боків бігли гвардійці.
Капітан Ваймз ледь помітив, що сержант кричить Моркві зупинитися, — той ішов і йшов.
А капітан замислився.
Він поглянув на сліди у багнюці. За допомогою своєї піки (Ваймз точно знав, що її довжина — сім футів) він, тихо насвистуючи, виміряв сліди і відстань між ними, а потім дуже обережно попрямував провулком. За рогом він побачив вигадливо орнаментовані брудом ворітця, що вели на подвір’я лісопильні.
«Тут щось дуже нечисто, — подумав він. — Сліди виходять з провулка, але не заходять у нього. І біля Анку майже немає болотяних птахів. По-перше, ця річка така токсична, що роз’їла б їхні ноги. А по-друге, якщо хтось там і живе, то йому легше ходити поверхнею».
Він підняв погляд на клаптик неба, розкреслений мотузками для білизни.
«Отже, щось велике і вогняне зникло з цього провулка, але не потрапляло сюди. І Патриція це дуже тривожить. І мені сказали не потикатися».
На узбіччі капітан помітив іще дещо. Нахилившись, він підняв свіжу арахісову шкаралупину.
Перекидаючи її з долоні в долоню, він стояв і дивився в нікуди.
Зараз йому дуже треба було випити. Але з цим, мабуть, доведеться почекати.
* * *
Відштовхуючись руками, Бібліотекар мчав темними проходами між полиць, де дрімали книжки.
Міські дахи були його володіннями. Так, ними могли користуватися злодії чи наймані вбивці, але він давно помітив, що ліс коминів і підстінків із флюгерами та химерами набагато зручніший і якийсь затишніший, порівняно з вулицями.
11
І мімів. Дивний об’єкт ненависті, але що маємо, те маємо. Намагаючись знайти поціновувачів свого хисту між потрісканих анк-морпоркських стін, будь-який власник вибіленого обличчя і мішкуватих штанів дуже швидко опинявся в ямі зі скорпіонами. Одну зі стін оздоблювала порада: «Вчися говорити словами».