Принаймні досі було саме так.
Людиноподібній мавпі вагою 300 фунтів було цікаво, весело і анітрохи не страшно стежити за пригодами Сторожі у міських джунглях Затінків. Але, висячи на стіні, мов павук, він побачив у провулку таке страхіття, що якби був людиною, то не повірив би власним очам.
Втім, він був людиноподібною мавпою, тож анітрохи не сумнівався у побаченому і цілком довіряв своїм органам зору.
І зараз хотів негайно зосередити їх на книжці, яка могла містити відповідь. Бібліотекар поспішав у відділ, який останнім часом мало кого цікавив: тамтешні книжки не належали до по-справжньому магічних.
На підлозі німим докором лежав пил.
А на ньому — відбитки слідів.
— Уук? — запитав Бібліотекар, звертаючись до теплої пітьми.
Тепер він ступав обережно і приречено, розуміючи, що власник слідів рухався у тому самому напрямку, що й він сам.
Бібліотекар увірвався у наступний прохід і побачив…
Відділ.
Полицю.
Порожнє місце на полиці.
У мультивсесвіті багато поганих знаків. Однак для душі, налаштованої на тонкі вібрації бібліотеки, навряд чи існує гірший знак, аніж прогалина там, де мала б стояти книжка.
Хтось вкрав книжку.
Патрицій походжав своїм особистим святилищем — Еліптичним кабінетом — і невпинно диктував розпорядження.
— …і відправте людей пофарбувати стіну, — закінчив речення він.
— Це зважене рішення, сер? — підняв брову Люпін Вонс.
— Вам не здається, що вигравіюваний на стіні моторошний орнамент спонукатиме до пліток і вигадок? — саркастично запитав Патрицій.
— Свіжа фарба у Затінках — так само, — спокійно відповів Вонс.
Патрицій на мить замислився.
— Слушно сказано, — гавкнув він. — Хай цю стіну повалять.
Лорд Ветінарі пройшов кабінет з кінця у кінець, перекрутився на закаблуках і знову почав міряти його кроками. Дракони! Можна подумати, без них мало по-справжньому важливих і реальних проблем, що вимагають уваги.
— Ви вірите у драконів? — запитав він.
— Їхнє існування неможливе, сер, — похитав головою Вонс.
— Я теж про це чув.
Дійшовши до протилежної стіни, лорд Ветінарі розвернувся.
— Сер, бажаєте, щоб я провів додаткове розслідування?
— Так. Проведіть.
— А ще я подбаю, щоб Сторожа нічого не накоїла, — сказав Вонс.
— Сторожа? — перепитав Патрицій, аж зупинившись. — Сторожа? Милий мій хлопче, Сторожа — це купка недоумків, яких очолює п’яниця. Я роками домагався такого результату, і зараз ми аж ніяк не повинні турбуватися про Сторожу, — він ненадовго замислився. — Вонсе, ви колись бачили дракона, з отих, великих? А, ви ж казали, що їхнє існування неможливе.
— Сер, це просто легенда. Забобон.
— Гм. А основна особливість легенд, безумовно, — їхня легендарність.
— Саме так, сер.
— І все одно… — Патрицій помовчав, вдивляючись у Вонса. — Ну, гаразд. Владнайте все це. Дракони мені тут ні до чого. Вони приносять сум’яття. Покладіть цьому край.
Опинившись на самоті, він похмуро глянув на здвоєне місто. Знову накрапав дощик.
Галасливий Анк-Морпорк, в якому мешкало сто тисяч душ! А людей — вдесятеро більше, як зазначав для себе Патрицій. Вилискували вежі й дахи, вмиті свіжим дощем, який навіть гадки не мав про те, в який велелюдний і ненависний світ його занесло. Ті дощі, яким щастило, падали на стада овець у горах, або тихенько лопотіли в лісах, або вдавалися до такого собі інцесту в обіймах моря. Натомість в Анк-Морпорку дощ міг потрапити у халепу.
Тут із водою коїлися страшні речі. І коли її пили, проблеми для неї лише починалися.
Патрицію подобалося думати, що він дивиться на місто, яке працює. Не на гарне місто. Не на уславлене місто. І аж ніяк не на благословенне архітектурою місто. Навіть найпалкіші його патріоти погодилися б, що з височіні Анк-Морпорк мав такий вигляд, ніби хтось намагався відтворити у камені й дереві ті композиції, які часто прикрашають бруківку вночі біля цілодобових забігайлівок.
Але місто працювало. Воно весело крутилося, мов гіроскоп над прірвою, на волосині від катастрофи. Патрицій був твердо переконаний: все тому, що жодна група досі не стала достатньо потужною, щоб наважитися на поштовх. Торговці, злодії, убивці, чарівники — усі брали участь у запеклому змаганні, не розуміючи, що змагатися взагалі не обов’язково, і аж ніяк не довіряючи одне одному достатньо, щоб зупинитися й подумати, хто розкреслив маршрут і вимахує прапором на старті.
Патрицію не подобалося слово «диктатор». Воно його ображало. Він ніколи нікому не вказував, що робити. Просто не мав такої потреби — от що найкраще. Патрицій присвятив велику частину життя тому, щоб організувати все так, аби цей стан речей залишався якомога стабільнішим.
Звісно, існували різноманітні угруповання, які намагалися його скинути, — все йшло як належно, цілком правильно. Ознака здорового життєздатного суспільства. Щодо цього кожен визнав би розважливий підхід Патриція. Ну, а хіба не він заснував більшість із цих угруповань? І найпрекрасніше в усьому цьому було те, що вони майже постійно гризлися між собою.
Патрицій завжди казав, що людська природа чудова. Достатньо лише зрозуміти, де які важелі.
Щодо цієї справи з драконом він мав недобре передчуття. Якщо десь-колись існувала істота без помітних важелів, то це був саме дракон. Треба було вирішити цю проблему.
Патрицій не вірив у марну жорстокість.[12] Не вірив у безглузду помсту. Але дуже вірив у те, що проблеми треба вирішувати.
На диво, так само думав і капітан Ваймз. Виявилося, що йому не до вподоби, коли громадян — нехай навіть у Затінках — перетворюють на керамічну поливу.
І це, можна сказати, зробили у присутності Сторожі. Немовби Сторожа не мала жодного значення. Така собі зайва дрібничка. Оце ятрило найбільше.
Звісно, це була правда. І від цього ставало лише гірше.
А ще більше його сердив той факт, що він не виконував накази. Злетів із колії. Але у нижній шухляді його старезного стола під купою порожніх пляшок лежав гіпсовий зліпок. Ваймз відчував на собі погляд крізь три дерев’яні дошки.
Він сам не розумів, що на нього найшло. І зараз хотів піти ще далі.
Ваймз озирнув свої, так би мовити, війська. Він наказав двом старшим підлеглим прийти у простому одязі. Сержант Колон, який все життя ходив у формі, зараз стояв перед ним червоний і задихався у костюмі, в якому відвідував похорони. Що ж до Ноббі…
— Що складного у слові «простий»? — запитав капітан Ваймз.
— Я в це перевдягаюся після роботи, шефе, — ображено сказав Ноббі.
— Сер, — поправив сержант Колон.
— А в мене і мова зараз проста, — пояснив Ноббі. — Ініціативний підхід до завдання.
Ваймз повільно обійшов капрала.
— І коли ви в цьому простому одязі, бабусі не падають непритомні і хлопці не бігають за вами по вулиці?
Ноббі ніяково переступив з ноги на ногу. Коли йшлося про іронію, він почувався незручно.
— Ні, сер, шефе. Це останній крик моди. Стиль.
Загалом він сказав правду. В Анку зараз були дуже популярні великі капелюхи з перами, маніжки, камзоли з розрізами, обшиті золотою тасьмою, яскраві панталони і чоботи з вигадливими острогами. На думку Ваймза, проблема полягала в тому, що більшість модників ще й мали куди все це нап’ясти, а про хирляве тіло капрала Ноббса можна було хіба що сказати, що десь там воно є.
Може, вийшло і на краще. Врешті-решт, побачивши Ноббі, ніхто б ніколи не подумав, що це людина зі Сторожі, яка намагається здаватися непомітною.
Ваймз раптом усвідомив, що геть нічого не знає про Ноббса поза межами служби, і навіть не зміг пригадати, де той мешкає.
Він впродовж усіх цих років був знайомий із ним, але аж тепер збагнув, що у своєму таємному приватному житті капрал Ноббс був таким собі павичем. Щоправда, маленьким павичем. А ще цього павича, мабуть, частенько били чимось важким. Але все одно йшлося саме про павича. Зараз це стало очевидним, а сам Ваймз нізащо б не здогадався.