Він знову зосередився на нагальній справі.
— Сьогодні ви двоє, — звернувся він до Ноббса і Колона, — маєте ненав’язливо або нав’язливо — у вашому випадку, капрале, — крутитися між людьми, щоб… гм… виявити щось незвичне.
— Що саме незвичне? — запитав сержант.
Ваймз помовчав. Він і сам не знав.
— Усе, пов’язане зі справою.
— А, ясно, — з розумінням кивнув сержант. — Пов’язане зі справою.
Запала ніякова мовчанка.
— Може, люди бачили щось химерне, — пояснив капітан. — Якісь незбагненні пожежі. Сліди. Ну, розумієте, ознаки присутності драконів, — у відчаї докинув він.
— Тобто, наприклад, купи золота, на яких вони сплять? — уточнив сержант.
— Або незайманих дівиць, прикутих ланцюгами до скель, — проникливо додав Ноббі.
— Бачу, ви добре розумієте, що до чого, — зітхнув Ваймз. — Просто зробіть усе можливе.
— А коли ми оце крутитимемося між людей, — обережно почав сержант Колон, — це передбачатиме кнайпи, напої і таке інше, правда?
— Певною мірою, — відповів Ваймз.
— Он як, — радісно сказав сержант.
— Помірно.
— Саме так, сер.
— І вашим коштом.
— Ой.
— А ще, поки ви не пішли, скажіть, кого можна розпитати про драконів? В кого можна дізнатися більше, крім того, що вони сплять на золоті і люблять молодих жінок?
— У чаклунів, — подав голос Ноббі.
— Потрібен хтось не з чаклунів, — твердо сказав Ваймз.
Чаклунам не можна довіряти. Кожен вартовий знав, що чаклунам не можна довіряти, бо вони навіть гірші за всіх інших громадян.
Колон замислився.
— Завжди можна звернутися до леді Ремкін. Вона живе на Скун-авеню. Вирощує болотяних дракончиків. Малих гадів, яких люди тримають як домашніх улюбленців, знаєте?
— А, здається, я її бачив, — похмуро сказав Ваймз. — У неї ще на кареті наліпка «Треба іржати, якщо любиш драконів»?
— Так, це вона. У неї з головою не все гаразд, — докинув сержант Колон.
— А мені що робити, сер? — запитав Морква.
— У тебе найвідповідальніше завдання, — поквапився відповісти Ваймз. — Ти маєш лишитися тут і за всім наглядати.
Обличчя Моркви розпливлося в широкій усмішці; він ледь вірив своїм вухам.
— Тобто ви лишаєте мене за головного, сер?
— Можна й так сказати. Але не смій нікого арештовувати, — швидко додав він.
— Навіть порушників закону, сер?
— Навіть порушників закону. Просто занотуй це.
— Тоді я читатиму свою книжку. І начищатиму шолом.
— Гарний хлопчик.
Ваймзові здалося, ніби все під контролем. «Сюди ні-хто ніколи не приходить, навіть щоб подати заяву про зниклого собаку. Ні-хто взагалі не думає про Сторожу. Звернутися сюди по допомогу може хіба що геть відірвана від життя людина», — гірко подумав Ваймз.
Скун-авеню — широка, обсаджена деревами і неймовірно елітарна частина Анка — була розташована достатньо високо над річкою, аби врятуватися від всепереможного запаху. Мешканці Скун-авеню мали давні гроші. Вважалося, що це набагато краще, ніж нові гроші. Втім, капітан Ваймз не володів ані тими, ані тими, тож не міг зауважити різниці. На Скун-авеню люди мали власних охоронців. Казали, що на Скун-авеню люди такі зверхні, що навіть з богами не стали б говорити. Оце вже був наклеп. Насправді вони могли поговорити з богами — з добре вихованими нащадками гарних сімей.
Виявилося, що будинок леді Ремкін неважко знайти. Він стояв на виступі, з якого відкривався чудовий краєвид на місто — якщо, звісно, вам хотілося туди дивитися. Біля воріт стояли камінні дракони. Сад мав занедбаний вигляд. У хащі бовваніли статуї представників родини Ремкін. Більшість із них мали мечі і були заплетені плющем аж по шию.
Ваймз відчув, що річ не в бідності власників. Радше вони просто вважали, що існують набагато важливіші справи, аніж приводити до ладу статуї предків — доволі незвична точка зору для аристократії.
Також вони, очевидно, вважали, що існують важливіші справи, аніж ремонт. Коли він смикнув за дзвіночок біля дверей старого будинку — між іншим, доволі симпатичного, розташованого в буйному лісі рододендронів, — від фасаду відвалилося кілька шматків тиньку.
Здавалося, дзвінок не спричинив жодних інших наслідків — хіба що по той бік дому щось завило. І щось не одне.
Знову почало дощити. За хвильку Ваймз, осмисливши свою стратегічну позицію, обережно обійшов будинок, щомиті готовий відсахнутися, якщо раптом щось іще впаде.
Він опинився біля масивних дерев’яних воріт у масивній дерев’яній стіні. На тлі загального занепаду вони здавалися порівняно новими і дуже міцними.
Ваймз постукав. У відповідь залунала какофонія якихось дивних посвистів.
Ворота прочинилися. Над капітаном нависла моторошна постать.
— Добрий чоловіче, ви щось знаєте про парування? — зарокотіла вона.
* * *
У теплому й тихому штабі Сторожі Морква слухав шелест піску в годиннику і ретельно чистив лати. Веселому натиску вже поступилися багатовікові нашарування бруду. Нагрудник аж вилискував.
Коли нагрудник вилискує, одразу ясно, що до чого. Все це місто, яке мало купу законів і докладало величезних зусиль, щоб їх не виконувати, збивало Моркву з пантелику. А от лискучий нагрудник — це лискучий нагрудник.
Двері прочинилися. Морква витягнув шию над старезним столом, але ні-кого не побачив.
Він знову заходився ретельно відтирати нагрудник.
Пролунав невиразний звук, який свідчив про те, що хтось втомився чекати. Дві руки з фіолетовими нігтями вхопилися за краєчок стола, над яким піднялося обличчя Бібліотекаря, схоже на кокос, що вийшов з-за ранкового обрію.
— Уук.
Морква витріщився на нього. Йому докладно пояснили, що, попри зовнішність, до Бібліотекаря не надаються закони тваринного царства. З іншого боку, Бібліотекар аж ніяк не переймався виконанням законів, що правили світом людей. Він був однією з тих невеличких аномалій, до яких доводиться пристосовуватися.
— Привіт, — нерішуче сказав Морква.
(«Не називай його «малий» і не намагайся поплескати чи почухати — від цього він скаженіє»).
— Уук.
Бібліотекар почав колупати стіл довгим пальцем, почленованим на безліч суглобів.
— Що?
— Уук.
— Перепрошую?
Бібліотекар закотив очі. Його дивувало, що так звані розумні тварини — собаки, дельфіни та коні — без жодних проблем доносять людям нагальне: що в печері заблукали троє дітлахів чи потяг повертає на колію, спрямовану на міст, який розвалився, абощо. А йому не вистачало якоїсь жменьки хромосом до того, щоб носити піджак, але він не міг переконати середньостатистичного індивіда навіть вийти під дощ. З деякими людьми просто неможливо говорити.
— Уук! — повторив він, підманюючи Моркву рукою.
— Мені не можна виходити, — сказав той. — Наказ.
Верхня губа Бібліотекаря піднялася, мов ролета.
— Це така усмішка? — запитав Морква.
Бібліотекар похитав головою.
— Хтось порушив закон, так? — запитав Морква.
— Уук.
— Це важкий злочин?
— Ууук!
— Такий, як убивство?
— Ііік.
— Гірший, ніж убивство?
— Ііік!
Опустившись на всі чотири, Бібліотекар поспішив до дверей і кілька разів нетерпляче підстрибнув.
Морква сковтнув. Накази наказами, але тут трапилося щось дійсно серйозне. У цьому місті від людей можна було чекати чого завгодно.
Він застібнув нагрудник, нап’яв на голову лискучий шолом і попрямував до дверей.
А потім, згадавши про свої обов’язки, повернувся до стола, знайшов папірець і акуратним почерком написав: «Вирушив на бій зі злочинністю. Будь ласка, зайдіть пізніше. Дякую».