— Здається, ви хотіли щось показати, — нагадала леді Ремкін.
Не спромігшись нічого вимовити, Ваймз мовчки передав їй пакунок. Скинувши грубі рукавиці, вона розгорнула його.
— Гіпсовий зліпок сліду, — сказала вона, констатуючи очевидне. — І?
— Нічого вам не нагадує?
— Можливо, слід болотяного птаха.
— Он як… — пригнічено промовив Ваймз.
— Або дуже великого дракона, — розсміялася леді Ремкін. — У музеї дістали?
— Ні. На вулиці. Сьогодні вранці.
— Тю! Розіграли вас, друже мій.
— Гм… Це той… непрямий доказ.
Він усе розповів.
— Draco nobilis, — хрипко промовила вона, вдивляючись у нього.
— Перепрошую?
— Draco nobilis. Благородний дракон. Він геть не такий, як його родичі, — леді Ремкін махнула рукою на скупчені ряди ящірок, які щось шипіли. — Оце все — Draco vulgaris. Але знаєте, великих драконів не лишилося. Це просто нісенітниця. Їх уже немає, це абсолютно точно. То були красені. Важили багато тонн. Найбільші істоти, здатні літати. Ні-хто не знає, як вони це робили.
І тут до них обох дійшло.
Раптом стало дуже тихо. Дракончики у своїх халабудках замовкли і спрямували уважні погляди своїх яскравих очей на дах.
Морква роззирнувся навколо. Навсібіч тягнулися книжкові полиці. На полицях — книжки. Він висунув обґрунтоване припущення:
— Це Бібліотека, правильно?
Делікатно, але дуже міцно тримаючи хлопця за руку, Бібліотекар повів його лабіринтом.
— Там тіло? — запитав Морква.
Мало бути тіло — адже йшлося про щось гірше, ніж убивство! Тіло в бібліотеці. Це могло вивести куди завгодно.
Орангутан нарешті підійшов м’яким кроком до полиці, яка на позір нічим не відрізнялася від сотні інших. Деякі книжки там були прикуті ланцюгами. А ще Морква побачив порожнє місце. Бібліотекар вказав на нього.
— Уук.
— І що? Тут мала стояти книжка, а зараз її немає.
— Уук.
— Хтось забрав книжку. Хтось забрав книжку? Ти звернувся до Сторожі, — Морква гордо виструнчився, — бо хтось забрав книжку? І ти гадаєш, що це гірше, ніж убивство?
Бібліотекар глянув на нього особливим поглядом. Зазвичай так дивляться на тих, хто верзе щось на кшталт: «А чим поганий геноцид?».
— Марнування часу Сторожі — це фактично кримінальний злочин. Чому б тобі просто не звернутися до головних чаклунів чи як вони тут у вас називаються?
— Уук.
Кількома напрочуд скупими жестами Бібліотекар показав, що більшість чаклунів не в змозі навіть штани собі підтягнути.
— Ну, я не знаю, що ми тут вдіємо, — сказав Морква. — Як називається книжка?
Бібліотекар почухав голову. Непросте питання. Він впритул поглянув на Моркву і склав, а потім розкрив долоні, мовби обтягнуті шкіряними рукавичками.
— Я розумію, що це книжка. Як називається?
Зітхнувши, Бібліотекар підняв руку.
— Два слова? Перше…
Орангутан склав два зморщені пальці.
— Коротке? Гм… Що? Щось…
— Уук!
— Щось? Щось. Друге слово… Друге? Коротке? Щось? Хтось? Кудись? Від? Для? Щось? Щось. Щось чогось. Перше слово. Що? А, перший склад. Пальці? Дотик твоїх пальців. Довгі пальці.
Орангутан застогнав і підкреслено сильно потягнув себе за велике волохате вухо.
— А, звук. Пальці? Рука? Нога? Йти? Клигати? Клигати! Другий склад. Короткий. Дуже короткий. А. Б. В. Ви. Ви! «Клигати» і «ви». Ой, ні: «ви» і «клигати»? А, «кликати», а не «клигати». Викликати! Викликач? Викликання. Викликання. Викликання. Викликання чогось. Слухай, цікаво! Наступне слово. Слово повністю…
Він уважно глянув на Бібліотекаря, а той чомусь закрутився навколо своєї осі.
— Щось велике. Величезно-велике. Гепнулося. Щось велике підстрибує і гепається. Зубасте. Дратівливе. Чмихає. Величезно-велике щось, яке чмихає і гепається, — від старанних спроб усе зрозуміти на чолі в Моркви аж піт проступив. — Воно смокче пальці. Смокче пальці? А, опік. Щось гаряче. Щось величезне, гаряче і дратівливе, і воно стрибає…
Бібліотекар закотив очі. «Людина розумна»? Аякже, розказуйте.
Гігантський дракон кружляв над містом, танцюючи в повітрі і б’ючи крилами. Він мав колір місячного сяйва, а луска аж виблискувала. Час від часу він розвертався і підступно швидко проносився над дахами заради простої радості буття.
«Усе це дуже неправильно», — подумав Ваймз. Частина його свідомості милувалася чистою красою цієї істоти. Однак вперта метушлива групка мозкових клітин, розташованих по той бік синапсів, спотворювала картину зачудування своїми графіті.
«Трясця! Велетенська ящірка! — в’їдливо зауважували вони. — Має важити не одну тонну. Тіло такого розміру не може літати — попри ці гарні крила. І навіщо цій летючій ящірці широкі пластини луски на спині?»
Вгорі, на висоті п’ятисот футів, у небо здійнявся стовп біло-блакитного полум’я, яке аж гуло.
— Це просто неможливо! Він би сам собі рота спалив!
Леді Ремкін стояла поряд, опустивши щелепу. Позаду у своїх сажах вищали й ревли дракончики.
Велетень розвернувся і стрімголов кинувся вниз, знову метнувши полум’я. На дахах миттю зайнялися жовті вогники. Усе сталося так тихо й елегантно, що Ваймз аж за кілька секунд збагнув: горить кілька будинків.
— Отакої! Він маневрує завдяки висхідним потокам гарячого повітря — для цього йому й потрібен вогонь! — леді Ремкін поглянула на Ваймза. Її очі сяяли шаленим ентузіазмом. — Цілком можливо, що такого ні-хто не бачив впродовж багатьох століть, розумієте?
— Атож. Якийсь паскудний крилатий алігатор палить моє місто! — крикнув у відповідь Ваймз.
— Десь мала зберегтися їхня колонія, — правила своє леді Ремкін, не слухаючи його. — Стільки часу минуло, відколи вони зникли! Де він живе, як ви гадаєте?
Ваймз не знав, але присягнувся собі, що обов’язково це з’ясує. А потім прийде у це кубло і влаштує дуже серйозну розмову.
— Одне яйце… — прошепотіла драконниця. — Якби мені до рук потрапило бодай одне яйце…
Капітан ошелешено витріщився на неї. Йому спало на думку, що з них двох він, можливо, поганий герой.
Вдалині полум’я охопило ще одну будівлю.
— Як далеко могли літати ці істоти? — запитав він, дуже повільно й чітко вимовляючи кожне слово, немовби звертаючись до дитини.
— У них дуже чітке усвідомлення власної території, — пробурмотіла її світлість. — За легендами…
— Ближче до суті, міледі, — роздратовано кинув він, збагнувши, що зараз пролунає ще одна лекція.
— Не дуже далеко, — відповіла вона, трохи розгубившись.
— Дякую, мем. Ви дуже допомогли, — буркнув Ваймз.
І побіг.
Десь у місті. На цілі милі навколо не було нічого, крім полів і болота. Він мав мешкати десь у місті.
Сандалії ляскали про бруківці. Він шалено гнав вулицями. Десь у місті! Звісно ж, цілковита нісенітниця. Абсолютно неможлива. Він такого не заслужив. «Цей дракон міг прилетіти в будь-яке місто світу, але чомусь обрав саме моє…» — подумав Ваймз.
Коли він примчав до річки, дракон уже зник. Однак над вулицями колихався дим, і люди утворили декілька живих ланцюгів, передаючи з рук у руки відра до підпалених будинків.[14]
Справу дуже ускладнювали натовпи, що заполонили вулиці: люди виносили свої речі. Майже всі будівлі мали дерев’яні стіни й солом’яні стріхи, тож ніхто не хотів сидіти всередині, ризикуючи згоріти.
З іншого боку, насправді небезпека була мізерною. На диво мізерною, якщо подумати.
Цими днями Ваймз почав тихцем носити зі собою записник, де нотував усі завдані збитки: цей процес сам собою наче трохи впорядковував світ.
«Обйєкт: каретник, один (належав тихому й не-помітному під-приємцеві, в якого перед очима згорів новий екіпаж).
Обйєкт: овочева крам-ничка, одна (зпалена ювелірно точно)».
Капітан замислився. Одного разу він купив там яблука. Що в тому місці могло розлютити дракона?
14
Зважаючи на численні скарги, Патрицій минулого року оголосив Гільдію пожежників поза межами закону. Ідея полягала в тому, що, уклавши угоду з Гільдією, ви оплачували захист свого будинку від вогню. На жаль, одразу пробуджувався традиційний анк-морпоркський дух: пожежники групами навідувалися у будинки клієнтів, на повний голос обмінюючись зауваженнями, як‑от: «Здається, тут все дуже легкозаймисте» або «Мабуть, від одного недбало кинутого сірника вмить спалахне феєрверк. Розумієте, про що я?».