«Але дракон дуже обачний, — розмірковував далі Ваймз, прямуючи до штабу. — Не зачепив жодної лісопильні, скирти, солом’яної стріхи чи гасового резервуара і спромігся добряче всіх налякати, не завдавши місту справжньої шкоди».
Він штовхнув двері. Промені вранішнього сонця світили крізь важкі хмари диму. Тут був його дім. Не в тій голій комірчині над свічкарнею у Віксонівському провулку, де він спав, а в цій огидній бурій кімнаті, де пахло невичищеним комином, люлькою сержанта Колона, загадковою особистою проблемою Ноббі, а останнім часом ще й мастикою для полірування обладунків Моркви. Майже домашній затишок.
Тут ні-кого не було. Ваймз не дуже здивувався. Дошкандибавши до свого робочого місця, він влаштувався у кріслі (цю подушку бридливо викинув би з-під себе навіть собака, не здатний дотерпіти до вигулу), натягнув шолом на очі і спробував поміркувати.
Поспіх не мав сенсу. Лишивши по собі дим і сум’яття, дракон зник так само раптово, як з’явився. Незабаром виникне новий привід поквапитися, але передусім варто зрозуміти, куди кидатися…
Він із самого початку мав рацію. «Болотяна пташина» — аякже! Але де розпочати пошуки цього клятого величезного дракона в місті з мільйонним населенням?
Ваймз усвідомив, що права рука — діючи цілком самостійно — потягнула на себе нижню шухляду, а три пальці, виконуючи ретельно засвоєні накази глибинних структур мозку, взяли пляшку. Одну з тих, що самі себе спустошували. Логіка підказувала йому, що часом він сам приступав до нової пляшки, зривав печатку і переливав собі в горло бурштинову рідину. Але пригадати цього капітан не міг. Скидалося на те, що йому від самого початку траплялися на третину порожні пляшки…
Він втупився у наліпку. Віскі «Драконяча кров, стара колекція Джимрода Обіймиведмедя». Дешеве й потужне. Можна вогнище ним розпалювати, можна ложки чистити. І щоб сп’яніти, його небагато треба — ще одна перевага.
Його розбудив Ноббі, торсаючи за плечі. Він приніс новини: у місті дракон, а зі сержантом Колоном біда. Капітан сів прямо, кліпаючи, мов сова. Навколо вирували слова. Звісно, якщо вогнедишна ящірка сидить за кілька футів від тебе і допитливо дивиться тобі нижче пояса, то навіть найсильніший може не витримати. Така пригода здатна лишити глибокий слід на людині.
Ваймз іще обмірковував це, аж тут з’явився Морква, а за ним перевальцем увійшов Бібліотекар.
— Ви бачили? Бачили? — запитав новачок.
— Ми всі його бачили, — відповів капітан.
— А я знаю, що й до чого! — переможно проголосив Морква. — Його викликали за допомогою магії. Хтось викрав із бібліотеки книжку. Вгадаєте назву?
— Навіть не намагатимуся, — безсило промовив Ваймз.
— «Викликання драконів»!
— Уук, — підтвердив Бібліотекар.
— І про що там? — запитав Ваймз.
Бібліотекар закотив очі.
— Про те, як викликати драконів. Чарами!
— Уук.
— А головне, що це незаконно! — радісно повідомив Морква. — «Вивільнення неприручених істот у місті суперечить громадській постанові про диких тварин…»
Капітан застогнав. Йшлося про чаклунів — а це означало купу проблем.
— Наскільки я розумію, іншого примірника ніде не лишилося?
— Уук, — похитав головою Бібліотекар.
— А ти часом не знаєш змісту? — зітхнув Ваймз. — Що? А. Три слова, — втомлено промовив він. Перше. Коротке. А, б, в, г… Ні? Е, ю, я… Я. Яр, як… Як. Друге слово. А, б, в… В. Ва, ви… А, викликати. Так, я розумію, але думав, може, якісь подробиці? Ні? Ясно.
— Що робитимемо, сер? — нетерпляче запитав Морква.
— Він десь там, — завів Ноббі. — Причаївся у своєму лігвищі — мабуть, сховався від денного світла. Має барліг, де вилежується на височезній купі золота, і у древніх рептилячих снах повертається на світанок часів, і чекає таємного серпанку ночі, щоб знову вирушити у свій шлях… — він запнувся і похмуро запитав: — Чого ви всі на мене так дивитеся?
— Дуже поетично, — сказав Морква.
— Та всі знають, що старі дракони справді завжди спали на купах золота, — відповів Ноббі. — Це відомий народний міф.
Ваймз отупіло зазирнув у найближче майбутнє. Хоч би яким огидним був Ноббі, він дозволяв скласти чітке уявлення про те, що відбувається у свідомості пересічного громадянина. Можна було спостерігати за ним, як за лабораторним щуром, і прогнозувати, що трапиться далі.
— Мабуть, вам дуже цікаво пошукати, де лежить ця купа золота, правда? — запитав Ваймз, перевіряючи свої здогадки.
Вираз обличчя Ноббі став ще підозрілішим, ніж зазвичай.
— Кепе, я оце думав трохи роздивитися, що й до чого. Ну, ви розумієте. Звісно, не у службовий час, — шляхетно додав він.
— Ой-ой-ой, — сказав капітан Ваймз.
Узявши порожню пляшку, він дуже обережно прибрав її в шухляду.
Просвітлені брати нервувалися. Між ними потріскували іскорки страху. Такого страху, як у людини, яка бавилася з порохом, закладала пиж, а потім виявилося, що від натискання на спусковий гачок щось шалено гахнуло, і зараз на цей шум хтось неодмінно має прийти й розібратися.
Однак Верховний гросмейстер знав, що вони в нього в руках. Ягнята й барани, інакше й не скажеш. Вони не мали можливості вичворити щось гірше, аніж те, що вже сталося, тому цілком могли піти до самого кінця і занапастити світ, удаючи, що від самого початку саме так усе й планували. О, радість влади…
Лише брат Тинькар був по-справжньому щасливий.
— Хай це стане уроком для всіх тиранічних зеленярів, — повторював він.
— Гм… Воно-то так, — сказав брат Придверник. — А не трапиться, що ми випадково викличемо дракона сюди?
— У мене… тобто в нас усе під контролем, — заспокійливо промовив Верховний гросмейстер. — Запевняю вас, ми повністю володіємо ситуацією.
Братство трохи ожило.
— А зараз поговоримо про короля, — продовжив Верховний гросмейстер.
Усі, за винятком брата Тинькаря, прибрали урочистого вигляду.
— Невже ми його знайшли? — запитав той. — Оце щастя привалило.
— Ти хоч іноді слухаєш? — огризнувся брат Дозорець. — Нам це пояснювали минулого тижня: ми не тиняємося, шукаючи когось, а створюємо короля.
— Я думав, він сам має з’явитися. Доля і таке інше…
— А ми трохи підпоможемо Долі, — захихотів брат Дозорець.
Верховний гросмейстер усміхнувся під своїм каптуром. Усі ці містичні махінації були просто чудовими. Годуєш їх брехнею, а коли вона стає непотрібною, згодовуєш їм іншу і кажеш, що вони на шляху до мудрості. І замість того, щоб тебе висміяти, вони ще охочіше йдуть за тобою, сподіваючись віднайти правду під усіма цими брехнями. І поступово приймають неприйнятне. Просто неймовірно.
— З біса розумно придумано, — сказав брат Придверник. — А як ми це зробимо?
— Слухай, Верховний гросмейстер уже пояснював, що ми робимо: знаходимо якогось симпатичного хлопця, який добре вміє виконувати накази. Він вбиває дракона — і в Анк-Морпорку дядько. Це дуже просто. І набагато розумніше, аніж чекати на так званого справжнього короля.
— Але… — здавалося, брат Тинькар поринув у непосильні розмисли. — Якщо дракон справді підкоряється нам — адже він справді підкоряється нам? — то нам не конче треба, щоб його вбивали. Можна просто не викликати його, і тоді всі зрадіють, чи не так?
— Атож. Можу собі уявити, — в’їдливо зауважив брат Дозорець. — Вилазимо ми й кажемо: «Здоровенькі були. Знаєте, ми такі добрі, що вже не палитимемо ваші будинки». Ти цього хочеш? Сіль фокусу з королем у тому, що він буде, так би мовити…
— Беззаперечно потужним романтичним уособленням абсолютної влади, — вчасно ввернув Верховний гросмейстер.
— От і я про це, — підхопив брат Дозорець. — Потужна влада.
— А, ясно. Гаразд. Ну, нехай, — погодився брат Тинькар. — Для цього й потрібен король.
— Саме так, — сказав брат Дозорець.
— Якщо влада потужна, то ні-хто не борсається, правда ж?
— Атож, — докинув брат Дозорець.