— Якщо ми знайшли справжнього короля саме зараз, то нам справді велике щастя привалило, — промовив брат Тинькар. — Це ж один шанс на мільйон.
— Та не знайшли ми справжнього короля, — втомлено пояснив Верховний гросмейстер. — Не потрібен нам справжній король! Розповідаю востаннє: я просто знайшов для нас підхожого хлопця, який має гарний вигляд у короні, вміє виконувати накази і махати мечем. А зараз послухайте мовчки…
Махання мечем, звісно, мало велике значення. І воно аж ніяк не передбачало володіння мечем. Верховний гросмейстер вважав, що володіння мечем — це просто брудна справа династичної хірургії: колеш собі й ріжеш. Натомість для короля важливо саме махати мечем, і щоб світло гарно грало на лезі, і у свідків не виникало анінайменшого сумніву, що Доля обрала саме його. Гросмейстер довго й ретельно готував щит і меч. Це йому дуже дорого коштувало. Щит сяяв, як долар за вухом у шахрая, але меч… Меч був неймовірним…
Довгим і блискучим. Він мав вигляд геніального ковальського витвору одного з тих дзенських коротунів, які працюють лише на світанковому світлі і можуть перетворити оберемок шматочків сталі на щось гостре, наче скальпель, і нестримне, мов сексуально стурбовані носороги під важкими наркотиками. І от майстер викував це і, обливаючись сльозами, відійшов від справ, бо знав, що ніколи нізащо не зможе створити нічого подібного. На руків’ї сяяло стільки коштовних каменів, що їм не завадив би оксамитовий футляр, а дивитися на них варто було крізь закопчене скло. Просто тримаючи його в руках, людина вже практично ставала королем.
Що ж до хлопця… Це був якийсь далекий родич, завзятий, марнославний і тупий — якраз по-аристократичному. Зараз його тримали під вартою на віддаленій фермі, добре забезпечивши випивкою і юними леді, хоча він, здавалося, більше цікавиться дзеркалами. «Мабуть, з нього можна зробити героя», — похмуро думав Верховний гросмейстер.
— Здається, він не справжній нас-чадок трону? — запитав брат Дозорець.
— Ти про що? — уточнив Верховний гросмейстер.
— Ну, ви ж знаєте, як воно. Доля викидає коники. Ха-ха. От сміху було б, якби цей хлопець виявився справжнім королем. Після всієї цієї біганини…
— Немає вже справжнього короля! — гаркнув Верховний гросмейстер. — На що ви чекали? Що якісь люди кілька сотень років тинялися пустищами, невпинно передаючи одне одному родимку й меч? Чи вам якоїсь магії треба? — він аж виплюнув це слово.
Він і сам користувався магією як засобом на шляху до мети.
Мета виправдовує засоби — ну, всі в курсі. Але вірити у це постійно, вірити так, немовби все це наділене якимись правилами, як логіка… Він перекривився.
— Та ви чого, люди! Отямтеся! Думайте головою. Навіть якби хтось зі старої королівської династії вижив, до їхньої лінії уже б домішалося стільки чужої крові, що тисячі людей могли б претендувати на трон. Навіть… — Верховний гросмейстер помовчав, намагаючись уявити собі найменш переконливого претендента. — Навіть хтось такий, як брат Клозетник, — він втупився у братію. — До речі, щось я його сьогодні не бачу.
— Ой, там така пригода… — замислено промовив брат Дозорець. — Хіба ви не чули?
— Ні.
— Він вчора ввечері прийшов додому, а його крокодил вкусив. Бідолашний вилупок.
— Що?
— Таких випадків — один на мільйон. Він втік зі звіринця чи ще звідкись і заліг у нього на подвір’ї. А брат Клозетник навпомацки ключа шукав під килимком, що біля дверей. Тут на нього й напав крокодил, прямо біля ф’юнів[15], — брат Дозорець витягнув з-під балахона замацаний брунатний конверт. — Ми тут збираємо кошти, щоб купити йому фруктів. Ну, винограду й такого іншого. Я не знаю, чи хотіли б ви…
— Запишіть, що я внесу три долари, — сказав Верховний гросмейстер.
Брат Дозорець кивнув.
— Хто б міг подумати, — сказав він. — Я вже на таку суму й підписав вас.
«Ще якихось декілька ночей перетерпіти, — подумав Верховний гросмейстер. — Завтра люди панікуватимуть так, що ладні будуть коронувати навіть одноногого троля, якщо він прибере дракона. І нами правитиме король. Він матиме радника — звісно ж, надійну людину. А це сміття забереться назад у канаву, з якої вилізло. І жодних маскарадів і ритуалів.
Жодних драконів.
Я можу все припинити. Я можу все припинити, коли захочу».
На вулицях біля палацу Патриція зібрався натовп. Тут панувала атмосфера гарячкового збудження, як на карнавалі. Капітан Ваймз досвідченим оком озирнув збіговисько людей. Звичайна анк-морпокська юрба, яка утворювалася у складні моменти. Половина людей прийшла скаржитися, чверть — дивитися на інших, а ще чверть — грабувати всіх решту, жебрати чи продавати їм хот-доги. Однак були тут і нові обличчя: у натовпі прокладали собі шлях чимало похмурих чоловіків із батогами на поясі і довгими мечами за спиною.
— Новини швидко розлітаються, правда? — зауважив знайомий голос у нього над вухом. — Доброго ранку, капітане.
Вайзм поглянув в усміхнене обличчя Нудля на прізвисько Від-Душі-Відриваю. Цей блідий, як мрець, чоловічок збирав геть усе, що можна швидко продати з відкритої валізи на людній вулиці, і ви могли не сумніватися, що перед тим воно впало із запряженого волами воза.
— Доброго ранку, Відривачу, — розсіяно промовив Ваймз. — Що продаєш?
— Першокласний товар, капітане, — Нудль нахилився ближче. Він належав до тих, хто навіть «доброго ранку» промовляє так, ніби це унікальна пропозиція, яку отримуєш один раз у житті. Його очні яблука крутилися у западинах, наче двійко щурів, які шукають виходу. — Без цього зараз не можна, — прошипів він. — Антидраконівський крем. Персональна гарантія: якщо вас спопелять, я поверну гроші. Цілком прозорі умови.
— Якщо я тебе правильно зрозумів, — повільно промовив Ваймз, — ти хочеш сказати, що повернеш гроші тій людині, яку заживо спалить дракон?
— У разі особистого звернення потерпілого, — уточнив Нудль. Відкрутивши кришку глека з яскраво-зеленою маззю, він тицьнув його в обличчя Ваймзові. — До складу входять п’ятдесят рідкісних прянощів і трав. Рецепт відомий лише маленькій спільноті древніх ченців, які живуть на якійсь горі. Долар за глек — і це я від душі відриваю. Прагну прислужитися громаді, — палко додав він.
— Гарно спрацювали ці древні ченці, — зауважив Ваймз. — Так швидко впоралися.
— Спритні капосники, — погодився Від-Душі-Відриваю. — Мабуть, усе через медитацію та йогурт із молока яків.
— То що тут у нас взагалі, Відривачу? — запитав Ваймз. — Хто всі ці хлопці з довгими мечами?
— Мисливці на драконів, кепе. Патрицій обіцяв п’ятдесят тисяч доларів будь-кому, хто принесе йому драконячу голову. Відділену від дракона, звісно ж. Патрицій не дурень.
— Що?
— Його власні слова. Це на всіх плакатах.
— П’ятдесят тисяч доларів!
— Це вам не полова, правда?
— Радше йдеться про котлети для дракона, — сказав Ваймз. (От побачите: це ще матиме погані наслідки.) — Дивно, чого це ти не схопив меча й не долучився.
— Я радше належу до такої собі сфери обслуговування, кепе.
Нудль по-змовницьки роззирнувся на всі боки, а тоді передав Ваймзові шматок пергаменту.
Антидраконські дзеркальні щити —
500 анкських доларів.
Портативні детектори для пошуку драконячого
лігва — 250 анкських доларів.
Стріли, що пробивають драконячу шкуру, —
100 анкських доларів/шт.
Лопати і кайла по 5 анкських доларів,
мішки за 1 анкський долар.
— А мішки навіщо? — запитав капітан, повертаючи прайс.
— Щоб складати золото, — пояснив Нудль.
— Ну, так, — похмуро промовив Ваймз. — Звісно.
— Стривайте. Стривайте! Для наших мужніх захисників знижка десять відсотків.
— І ти це від душі відриваєш, правда?
— Офіцерам знижка п’ятнадцять відсотків! — відчайдушно кинув Нудль в останній спробі переконати Ваймза. Але той уже віддалявся. Незабаром стало очевидно, звідки взялася нотка паніки в його голосі: конкуренти наступали на п’яти.