Анк-морпоркський люд від природи не був героїчним. Натомість він від природи був підприємливим. На кожному кроці Ваймз мав можливість придбати скільки завгодно магічної зброї («До всіх знарядів до дається сиртифігад якості»), плащ-невидимку («Вдало придумано», — відзначив для себе Ваймз. Його дуже вразило, що продавець використовує для демонстрації дзеркальце без скла) і — щоб трохи розважитися — печиво, повітряні кульки і вітрячки для дітей (все у формі драконів). Мідні антидраконівські браслети також були гарною ідеєю.
Здавалося, що мішків і лопат не менше, аніж мечів.
Золото, ось до чого все це. Купа золота. Атож!
П’ятдесят тисяч доларів! Офіцер Сторожі отримував тридцять доларів на місяць, і ще й боргував, а йому за ці гроші вибивали зуби.
Невже існувало щось неможливе для людини, яка має п’ятдесят тисяч доларів?..
Ваймз трохи поміркував про це, а потім про можливості, які відкривала ця сума. Передусім він побачив, що їх дуже багато.
Він мало не налетів на купку чоловіків, що зібралися біля прицвяхованого до стіни плаката. Там справді обіцяли 50 000 анкських доларів сміливцю, який принесе в палац голову дракона, що мучить місто.
Один із цього зібрання — з огляду на його комплекцію, озброєння і те, як він водив пальцем по літерах, Ваймз подумав, що це ватажок, — читав вголос для інших:
— Ща, о. Що. Ем, у, че. Му-чить. Місто, — завершив він.
— П’ятдесят тисяч, — замислено промовив хтось із чоловіків, чухаючи підборіддя.
— Мізерна платня, — сказав інтелектуал. — Геть невідповідна. Мали б давати півкоролівства і руку його дочки.
— Так, але ж він ніякий не король, а Патрицій.
— Тоді половину патристики чи що там у нього. А дочка симпатична?
Цього мисливці не знали.
— Він неодружений, — насмілився подати голос Ваймз. — І дочки в нього немає.
Вони озирнулися на нього і оглянули з голови до ніг. В їхніх очах він ясно побачив зневагу. Мабуть, вони щодня десятками трощили таких, як він.
— Дочки немає? — перепитав один із них. — Хоче, щоб люди драконів убивали, а сам не виставив дочку?
Дивно, але Ваймзу чомусь здалося, що він повинен захистити свого правителя.
— Він має собачку, про якого дуже дбає, — люб’язно підказав він.
— Навіть дочку не підготував — паскудство та й годі! — обурився один із мисливців. — Та й взагалі, що таке зараз п’ятдесят тисяч доларів? На самі лише тенета стільки й витратимо.
— Це точно. Людям здається, ніби грошей купа, але ж їм невтямки, що пенсія не нараховується. А ще ж всілякі витрати на лікування. І треба купувати й лагодити спорядження…
— І незаймані діви постійно зуживаються, — кивнув низенький мисливець-товстун.
— Атож, і ще… Стривай. Що ти сказав?
— Я спеціалізуюся на єдинорогах, — сором’язливо всміхнувся той.
— А, ясно. Я думав, їх майже не лишилося.
Судячи з вигляду співрозмовника, це питання завжди його мучило.
— Твоя правда. І єдинорогів теж нечасто побачиш, — сказав мисливець на них.
У Ваймза склалося враження, що це єдиний його жарт за ціле життя.
— Звісно. Скрутні часи, — гостро кинув перший мисливець.
— І чудовиська так знахабніли, що далі просто нема куди, — подав голос іще один. — Я чув, як один хлопець убив потвору. Ну, цей… В озері. І от він, красава, пришпилив його лапу над дверима…
— Слава не вмре, не поляже. Не поляже, а розкаже…
— Так. А потім знаєте що? Матінка цієї потвори прилізла скаржитися. Матінка! Наступного ж дня нарисувалася в нього вдома скаржитися. Скаржитися! Отака нам зараз шана!
— З жіночою статтю завжди найбільше проблем, — похмуро додав іще один мисливець. — Знав я одну косооку горгону — справжнє жахіття. Постійно перетворювала на камінь геть усе — навіть власний ніс.
— А потерпають щоразу наші зади, — сказав місцевий інтелектуал. — Якби мені платили долар за кожну коняку, яку я з’їв з-під себе, я б уже озолотився.
— Так. П’ятдесят тисяч доларів? Хай в дупу собі їх запхає.
— Атож.
— Так. Скупердяга.
— Ходімо вип’ємо.
— Гаразд.
Вони одностайно кивнули і рушили у «Латаний барабан» — усі, крім інтелектуала, який нишком прокрався назад до Ваймза.
— Що за собака? — запитав він.
— Що? — не зрозумів капітан.
— Питаю, що за собака?
— По-моєму, жорсткошерстий тер’єрчик, — сказав Ваймз.
Мисливець надовго поринув у роздуми.
— Та ну його, — врешті промовив він і побіг за іншими.
— Здається, у нього ще тітка у Псевдополі, — крикнув навздогін Ваймз.
Не отримавши відповіді, капітан знизав плечима і продовжив свій шлях крізь натовп до палацу Патриція…
…а всередині Патрицій мав напружену обідню розмову.
— Джентльмени! — гаркнув він. — Я справді не бачу іншого виходу!
Суспільні діячі про щось загомоніли між собою.
— За традицією, у такі моменти з’являється герой, — сказав голова Гільдії убивць. — Драконоріз. Але де він — от що мені цікаво. Чому студенти наших навчальних закладів не отримують навичок, на які є суспільний запит?
— П’ятдесят тисяч доларів — це ніби не так і заманливо, — докинув голова Гільдії злодіїв.
— Може, для вас це й не дуже заманливо, шановний добродію, але місто не може собі дозволити більшого, — безкомпромісно сказав Патрицій.
— Якщо місто не розщедриться, то, гадаю, недовго воно стоятиме, — зауважив крадій.
— А з торгівлею у нас що? — запитав представник Гільдії торговців. — Люди не споряджатимуть сюди кораблі з рідкісними легкозаймистими товарами. Хто захоче, аби вантаж перетворився на дим?
— Джентльмени! Джентльмени! — Патрицій примирливо здійняв руки. — Гадаю, — підхопив він, скориставшись із короткої паузи, — у нас тут суто магічне явище. Хотілося б послухати, що про це думає наш велемудрий друг. Гм?
Хтось штовхнув ліктем Верховного архіректора Невидної академії, який давно вже дрімав.
— Га? Що? — стрепенувся чарівник, миттю прокинувшись.
— Нам цікаво, що ви робитимете з цим своїм драконом? — голосно запитав Патрицій.
Верховний канцлер був старим, але тривалий досвід виживання у висококонкурентному чаклунському світі, серед заплутаних політичних інтриг Невидної академії означав, що він здатен миттю відбити цей закид. Якщо пропускаєш повз вуха такі невинні зауваження, то недовго тобі лишатися Верховним канцлером.
— Мій дракон? — перепитав він.
— Усі знають, що великі дракони вимерли, — різко сказав Патрицій. — Крім того, їхнє природне середовище явно не було міським. Тому мені здається, що ця істота чарів…
— Лорде Ветінарі, — перервав його Верховний канцлер. — З усією моєю повагою, дозвольте зазначити, що про вимирання драконів ходили чутки, але нові факти роблять цю теорію дещо сумнівною. Даруйте мені мою відвертість. Що ж до їхнього природного середовища, ми тут бачимо просту зміну поведінкової моделі, спричинену урбанізацією, внаслідок якої численні заміські істоти адаптувалися до більш цивілізованого способу існування — ба більше, засвоїли його. І багато з них насолоджуються новими можливостями, які їм зараз відкрилися. Наприклад, у мене в смітнику постійно риються лиси.
Чаклун аж світився від гордості: він виголосив усе це одним духом, анітрохи не залучивши мозок.
— Чи не хочете ви сказати, — повільно промовив убивця, — що в нас тут завівся перший міський дракон?
— От вам і еволюція, — радісно сказав чарівник. — Мабуть, йому добре ведеться, — додав він. — Безліч ділянок, де можна влаштувати лігвище. І їжі цілком достатньо.
Це твердження зустріла тиша.
— А що вони їдять? — врешті-решт запитав торговець.
Злодій стенув плечима.
— Здається, я пригадую оповідки про незайманих дівиць, прикутих до високих скель, — подав голос він.