— Тоді він тут з голоду здохне, — зауважив убивця. — У нас ґрунти суглинкові.
— Колись вони літали на полювання, — докинув злодій. — Не знаю, чи це допоможе…
— Хоч там як, а це, здається, все одно ваша проблема, лорде, — підсумував головний торговець.
За п’ять хвилин Патрицій уже міряв кроками Еліптичний кабінет, не тямлячи себе від люті.
— Вони з мене сміялися! Я це ясно бачив!
— А ви пропонували утворити робочу групу? — поцікавився Вонс.
— Звісно! Але цього разу не спрацювало. Знаєте, я серйозно думаю про те, щоб підвищити винагороду.
— Гадаю, це не допоможе, правителю мій. Кожен досвідчений мисливець на чудовиськ знає справжні розцінки для своєї роботи.
— Тю! Півкоролівства, — пробурмотів Патрицій.
— І рука вашої дочки.
— Наскільки я розумію, тітоньку віддати не можна? — з надією запитав Патрицій.
— За традицією, потрібна дочка, правителю.
Патрицій похмуро кивнув.
— Може, підкупимо його? — сказав він. — Дракони розумні?
— Гадаю, легенди називають їх радше хитрими. Наскільки я знаю, їм до вподоби золото.
— Правда? І куди вони його вкладають?
— У свою постіль, правителю.
— Під матрац чи як?
— Ні-ні, лорде. Вони сплять на золоті.
Патрицій обміркував цей факт.
— А хіба їм не жорстко?
— Мабуть, так, сер. По-моєму, ніхто в них ніколи не запитував.
— Гм. А вони вміють говорити?
— Здається, вони в цьому справжні майстри, правителю.
— Он як. Цікаво.
Патрицій міркував так: «Якщо він здатен говорити, з ним можна домовитися. Якщо з ним можна домовитися, я його схоплю за… За хвіст, луску чи що він там має».
— А ще кажуть, ніби вони срібноголосі, — додав Вонс.
Патрицій прихилився до спинки крісла.
— Лише «срібно…»?
У галереї залунали якісь приглушені голоси, а потім до кабінету провели Ваймза.
— О, капітане. Які новини?
— Перепрошую, правителю мій. Про що це ви? — запитав Ваймз.
Із плаща в нього скрапувала вода.
— Про арешт цього дракона, — твердо нагадав Патрицій.
— Болотяного птаха?
— Ви чудово розумієте, що я маю на увазі, — різко сказав Патрицій.
— Ми над цим працюємо, — автоматично промовив Ваймз.
— Вам треба лише знайти його лігвище, — фиркнув Патрицій. — Щойно знайдете лігвище — знайдете і дракона. Це очевидно. Здається, його шукає півміста.
— Якщо це лігвище взагалі існує, — уточнив Ваймз.
— Чому ви це кажете? — різко скинувся Вонс.
— Ми розглядаємо всі можливості, — завчено пробубонів Ваймз.
— А куди він ховається, якщо не в лігво? — запитав Патрицій.
— Розслідування триває.
— То хай триває інтенсивніше. І знайдіть лігвище, — кисло додав Патрицій.
— Так, сер. Дозволите йти, сер?
— Будь ласка. І сьогодні до вечора я чекаю результатів, ясно?
«Чого я сам не подумав про його лігвище?» — розмірковував капітан, коли вийшов під денне світло на площу, де юрмився натовп. Усе це здавалося несправжнім — от у чім річ. Якщо дракон несправжній, його поведінка взагалі не вкладається в жодні рамки. Як він міг вийти з провулка, в який не заходив?
Коли викреслюєш усе неможливе, то залишок — хоч би яким неймовірним він здавався — має бути правдою. Проблема, звісно, полягала в тому, щоб розібратися, що саме тут неможливо. Ще та задача.
І той дивний нічний випадок з орангутаном…
Вдень у Бібліотеці вирувало життя. Ваймз обережно пробирався крізь натовп. Правду кажучи, він міг піти куди завгодно у місті, але в Академії завжди стверджували, що тут діють чудодійні закони, а Ваймзу здавалося, що нерозумно наживати собі ворогів, зустріч із якими може суттєво позначитися на температурі тіла, не кажучи вже про його форму.
Бібліотекар, який сидів, згорбившись, за своїм столом, вичікувально поглянув на нього.
— Ще не знайшли. Пробач, — сказав капітан. — Розслідування триває. Але ти можеш мені трохи допомогти.
— Уук?
— Це ж магічна бібліотека, правда? Ну, тобто ці книжки, так би мовити, розумні? От я й подумав: якби я прийшов сюди вночі, вони б неодмінно здійняли рейвах — адже вони не знають мене. Але якби знали, то, мабуть, повелися б спокійно. Отже, книгу мав узяти хтось із чаклунів, чи не так? Або принаймні хтось із працівників Академії.
Бібліотекар позирнув направо і наліво, а тоді схопив капітана за руку і потягнув у тихий куточок за книжковими полицями. Лише там він кивнув.
— Це був хтось, кого вони знали?
Знизування плечима, а потім іще один кивок.
— Саме тому ти прийшов до нас?
— Уук.
— А не у раду Академії?
— Уук.
— Хто це міг бути? Маєш якісь здогадки?
Бібліотекар стенув плечима. Це був надзвичайно виразний порух, зважаючи на те, що тіло, по суті, було мішком, підвішеним до лопаток.
— Ну, це вже бодай щось. Повідом, якщо трапиться ще щось дивне, гаразд? — Ваймз підняв погляд на ряди полиць. — Тобто щось дивніше, ніж завжди, розумієш?
— Уук.
— Дякую. Приємно зустріти громадянина, який вважає за свій обов’язок допомагати Сторожі.
Бібліотекар дав йому банан.
Знову потрапивши у вир міської вулиці, капітан почувався на диво піднесеним. Йому явно вдалося щось відкопати.
Якісь дрібнички, як‑от фрагменти пазла. Жоден із них насправді не мав сенсу, але всі вони натякали на існування більшої картини. Зараз йому достатньо було б знайти кутовий фрагмент або краєчок…
Хоч би що там думав Бібліотекар, Ваймз майже не сумнівався, що це не чарівник. Не справжній чарівник, який отримує зарплатню. Це було не в їхньому стилі.
І ще, звісно, ці пошуки лігвища. Найрозумніше було б почекати і подивитися, чи прилетить дракон сьогодні ввечері. І спробувати визначити, де він з’явиться. Отже, потрібна була височина. А чи існував спосіб виявляти драконів? Ваймз поглянув на драконодетектор Нудля Від-Душі-Відриваю. Дуже проста конструкція: шматок деревини, насаджений на металевий стержень. Коли дерево, повністю згорівши, оголювало метал, це означало, що ви знайшли дракона. Драконодетектор, як і багато інших пристроїв Нудля, бездоганно функціонував — у свій власний спосіб — і водночас був абсолютно ні на що не придатним.
Мав існувати кращий спосіб знайти чудовисько до того, як підсмалиш собі пальці.
Надвечірнє сонце розтікалося над обрієм, ніби жовток некруто звареного яйця.
Над дахами Анк-Морпорка завжди випиналися цілі зграї химер, але зараз там вирував ще й коловорот моторошних людських облич, які немовби зійшли з гравюр про те, як шкідливо пити джин. Серед тієї публіки, що взагалі не купує гравюр, такої їх концентрації досі не спостерігалося. Багато цих облич були прикріплені до тіл, що тримали страхітливу зброю, яка переходила з покоління у покоління — часто із застосуванням насильства.
Із височини штабу Ваймз бачив чаклунів, які вишикувалися на дахах Академії, а також натовпи шукачів золота. Ці авантюристи чекали на вулицях з лопатами напоготові. Якби дракон справді мав лігво десь у місті, незабаром йому б довелося спати просто на підлозі.
Знизу пролунав крик Нудля Від-Душі-Відриваю чи когось із його товаришів. Пропонували гарячі ковбаски. Ваймз раптом відчув порив громадянської гордості. Було щось правильне у містянах, які, зіткнувшись із катастрофою, подумали про те, щоб продати учасникам гарячі ковбаски.
Місто чекало. Зійшло кілька зірок.
Колон, Ноббі і Морква також стояли на даху. Колон насупився, бо Ваймз не дозволив йому використовувати лук і стріли.
Стрілянину в місті не заохочували, бо, взявши великий лук і випустивши з нього стрілу, можна було влучити геть не в того невинного перехожого, в якого цілилися, а в іншого, який випадково опинився надто близько.
— Дуже слушно, — сказав Морква. — Акт про громадську безпеку, 1634, зброя метального типу…