Він дрімав, прокидаючись, а потім знову поринаючи в сон, де величезні дракони ганялися за ним, погрожуючи горщиками з маззю…
Його розбудив гомін натовпу.
Леді Ремкін гордовито виструнчилася. Видовище не з таких, що забуваються, — хоча, звісно, ви могли спробувати. Це ніби дивитися на дрейф материків, але показаний навспак: субконтиненти і острови зсувалися докупи, утворюючи колосальну розгнівану протожінку.
Вибиті двері драконника похитувалися в лутках. Тамтешні мешканці, і без того накручені, як арфа, що перебрала амфетамінів, геть збожеволіли. Вони тупотіли, бігаючи від стінки до стінки у своїх сажках, і у металеві облямівки вдарялися язички полум’я.
— Що-о це все означає?
Якби леді Ремкін колись приділила трохи уваги інтроспекції, то визнала б, що ця репліка не дуже оригінальна. Однак вона була зручною. І виконала свою роботу. Кліше перетворюються на кліше саме тому, що це молотки і викрутки в скрині для інструментів спілкування.
У вибиті двері линув натовп. Дехто в типовій для заворушників манері вимахував усілякими гострими знаряддями вгору-вниз.
— Ну, цей-во, — промовив ватажок. — Тут всередині дракон, так?
Його підтримав приглушений хор схвальних вигуків.
— І що-о?
— Цей-во… Місто він підпалив. Далеко вони не літають. У вас тут дракони. Мабуть, це один із ваших, га?
— Атож.
— Вірняк.
— QED[16].
— І ми от що зробимо — ми цим поганцям голови повідкручуємо.
— Точняк.
— Еге ж.
— Pro bono publico.
Бюст леді Ремкін колихнувся подібно до того, як піднімаються і падають імперії. Вона зірвала з гаку на стіні вила для гною.
— Ані руш — бо пошкодуєте, — застерегла вона.
Ватажок глянув на переляканих драконів у неї за спиною.
— Он як? — ущипливо перепитав він. — А шо ви зробите, га?
Леді Ремкін декілька разів відкрила і знов закрила рот.
— Я покличу Сторожу! — врешті сказала вона.
Погроза на мала того ефекту, на який сподівалася леді Ремкін. Вона взагалі була не в курсі явищ, позбавлених луски.
— Ой, який жах! — сказав ватажок. — Знаєте, дуже страшно. Аж ніг під собою не чую, — він дістав з-за пояса довжелезний сікач. — Леді, ви собі відійдіть, бо зараз…
Із глибини драконника вирвалася смуга полум’я, пролетіла над головами натовпу (на висоті одного фута) і пропалила над дверима розетку з обсмаленими краями.
А потім пролунав медовий голос. Смертельні погрози часто промовляють саме таким солодким, як котяче муркотіння, тоном.
— Це Лорд Веселун Гострий Кіготь Оркан IV, найгарячіший дракон міста. Йому дуже просто зробити з ваших голів головешки.
Із затінку, накульгуючи, вивалився капітан Ваймз.
Під пахвою він міцно затиснув золотавого страшенно переляканого дракончика, а іншою рукою притримував його за хвіст.
На них витріщився ошелешений натовп.
— Я знаю, що у вас на думці, — тихо продовжив Ваймз. — Після всього цього переполоху ви міркуєте про те, чи достатньо полум’я в нього лишилося? Знаєте, я й сам не можу точно визначити… — він нахилився вперед, спрямувавши погляд між вухами дракона, і голос його дзенькнув, як лезо ножа. — Але ви не про це повинні думати, а про те, як вам пощастило, — Ваймз подався до натовпу, а той відсахнувся. — Ну? Ви справді усвідомлюєте, як вам пощастило?
Декілька секунд нічого не було чутно, крім зловісного бурчання в животі Лорда Веселуна Гострого Кігтя Оркана IV: дзюрчало пальне, линучи до камер згоряння.
— Цей-во… — почав ватажок, прикипівши поглядом до голови дракона. — Не варто бучу здіймати…
— Хтозна — може, йому й просто так заманеться дихнути полум’ям, — промовив капітан. — Вони мають скидати надлишок газу, щоб не накопичувався. А він накопичується, коли драконам тривожно. І знаєте, гадаю, через вас їм дуже тривожно.
Ватажок зробив щось схоже на примирливий жест — як йому здавалося. На жаль, він досі тримав у руці ніж.
— Кидай, — різко сказав Ваймз, — бо обернешся на попіл.
Ніж дзенькнув, упавши на бруківку. Позаду в натовпі хтось почав борюкатися: чимало людей, так би мовити, не встигли збагнути суть справи і були не в курсі.
— Але перш ніж ви, добрі громадяни, спокійно розійдетеся у своїх справах, — багатозначно промовив Ваймз, — пропоную вам уважно роздивитися цих драконів. Чи схоже, щоб хтось із них сягав шістдесяти футів у довжину? Щоб мав розмах крил вісімдесят? Наскільки гаряче, по-вашому, їхнє полум’я?
— Гаспид його зна, — сказав ватажок.
Ваймз трохи підняв драконову голову.
— Гаспид його зна, сер, — виправився ватажок, закотивши очі.
— Хочеш дізнатися?
Ватажок похитав головою.
— Ви хто взагалі? — спромігся він запитати.
— Капітан Ваймз, — виструнчився той. — Нічна сторожа.
Це твердження зустріла майже цілковита мовчанка — хіба що десь із глибини натовпу пролунав веселий голос:
— З вечора заступили на зміну?
Ваймз поглянув на свою нічну сорочку. Поспіхом піднявшись із ліжка, він сунув ноги у капці леді Ремкін і аж зараз помітив, що вони прикрашені рожевими помпонами.
І саме тієї миті Лорд Веселун Гострий Кіготь Оркан IV вирішив ригнути.
Цього разу полум’я не вдарило і не загуло. Підмокла вогненна кулька — така дрібна, що навряд чи й заслуговувала цієї назви — прокотилася над збіговиськом, підсмаливши декому брови. Хоч там як, це, безперечно, справило враження.
Ваймз ефектно виструнчився. Ніхто й не помітив, що на мить його паралізувало жахом.
— Це ми просто привернули вашу увагу, — незворушно промовив він. — Наступна куля піде трохи нижче.
— А ми що… Ми нічого, — сказав ватажок. — Усе гаразд. Ми все одно збиралися йти. Побачили, що тут нема великих драконів — а чого ще нам треба? Даруйте, що потурбували.
— Стояти! — переможно гукнула леді Ремкін. — Ви так легко не втечете.
Вона дістала з полиці бляшанку з прорізом у кришці. Всередині щось гриміло. «Сонцесяйний притулок для хворих драконів» — повідомляв напис на ній.
Пустивши бляшанку по колу, зібрали чотири долари і тридцять один пенс. Капітан Ваймз красномовно підняв дракона — і дивом знайшлося ще двадцять п’ять доларів шістнадцять пенсів. А тоді натовп кинувся навтьоки.
— Хоч там як, а ми поки що в плюсах, — зазначив Ваймз, коли вони знову лишилися наодинці.
— Ви дуже мужньо вчинили!
— Сподіваймося, це не стане звичкою, — сказав він, обережно саджаючи змученого дракончика на місце.
У голові паморочилося.
І знову капітан відчув на собі уважний погляд. Скоса позирнувши в той бік, він побачив видовжене гостре рильце Пуцьвірінка Хорошика Квірмського Камнеперого. Той піднявся на задні лапки — типова поза сироти-цуценяти «Я шукаю дім».
На власний подив, Ваймз нахилився і почухав його за вухами — принаймні за схожими на них шпичастими виростами з боків голови. Дракончик відгукнувся: пролунав дивний звук — немовби на пивоварні забилася якась труба. Ваймз відсмикнув руку.
— Усе гаразд, — заспокоїла його леді Ремкін. — Це в нього в животику забуркотіло — отже, ви йому подобаєтеся.
Ваймз був ошелешений, коли відчув, що йому це приємно. Наскільки він міг пригадати, ніщо й ніхто в житті досі не вважав його гідним відрижки.
— Мені здавалося, ви збираєтеся… позбутися його.
— Мабуть, доведеться, — сказала вона. — Але ж ви розумієте, як це. Вони дивляться на вас своїми величезними, проникливими очима…
Обоє поринули в ніякову мовчанку.
— А якби я…
— Ви ж не могли б…
Вони урвали.
— Це найменше, що я можу зробити, — сказала леді Ремкін.
— Але ви так допомогли, давши нам нову будівлю штабу!
— Це просто мій обов’язок як доброї громадянки, — сказала леді Ремкін. — Будь ласка, прийміть Хорошика як друга.
Ваймз відчув, що його штовхають на вузеньку дощечку, перекинуту над глибоченною прірвою.
16
Деякі учасники заворушень можуть бути доволі освіченими. —