— А дракон… — почав брат Дозорець.
— Не буде вже дракона! Він нам не буде потрібний, — сказав Верховний гросмейстер. — Слухайте, все просто. Хлопець матиме чарівний меч. Усі знають про чарівні мечі королів…
— Той самий чарівний меч, про який ви нам розповідали? — запитав брат Тинькар.
— Коли він торкнеться ним дракона — ф’ю, та й по всьому!
— Атож, вони такі, — підхопив брат Придверник. — Дядько мій одного разу копнув ногою болотяного дракона — заскочив, як той жере гарбузи в нього на городі. Так ця тварюка йому ледь ногу не відгризла.
Верховний гросмейстер зітхнув. Ще декілька годин — і вже не доведеться борсатися в цьому. Він лише одного не вирішив — відпустити їх (зрештою, хто б повірив їхнім оповідкам?) чи вирядити Варту, щоб заарештували їх, адже бути такими дурними — просто злочин.
— Ні, — терпляче пояснив він. — Це я до того, що дракон зникне. Ми відправимо його назад. І не буде вже дракона.
— А хіба люди нічого не запідозрять? — спитав брат Тинькар. — Їм не захочеться побачити, як скрізь розлетілися шматки порубаного дракона?
— Ні, — переможно сказав Верховний гросмейстер. — Породження Зла миттю зникне від одного дотику Справедливого та Істинного Меча!
Братство витріщилося на Верховного гросмейстера.
— Принаймні вони в це повірять, — додав він. — А ми тимчасом можемо трохи підпустити чарівного диму.
— Чарівний дим — це нам раз плюнути, — сказав брат Загребун.
— І не буде порубаних шматків дракона? — трохи розчаровано перепитав брат Тинькар.
Брат Дозорець прокашлявся.
— Не знаю, чи зайде воно людям, — сказав він. — Якось надто гладенько все.
— Слухайте, людям що завгодно зайде! — гаркнув Верховний гросмейстер. — Вони самі все побачать! Люди в такому захваті будуть від перемоги хлопця, що не стануть ні про що замислюватися! Повірте мені! А зараз… починаймо вже…
Він зосередився.
Так, уже легше. Щоразу це вдавалося легше. Він відчував пластинки луски і драконову лють, потрапивши у місце, де були дракони, і здобувши контроль.
Це була справжня влада, і вона належала йому.
— Ой, — скривився сержант Колон.
— Чого ви такі ніжні? — бадьоро запитала леді Ремкін, вправно затягуючи пов’язку. Цей хист жінки її роду передавали з покоління у покоління. — Він вас ледь торкнувся.
— І йому дуже прикро, — різко докинув Морква. — Покажи сержантові, як тобі прикро. Ну ж бо.
— Уук, — сором’язливо промовив Бібліотекар.
— Не пускайте його до мене, бо цілуватися полізе! — пропищав Колон.
— Якщо когось хапають за ноги і починають гатити його головою по підлозі, як ви гадаєте, чи можна це вважати нападом на старшого за званням? — запитав Морква.
— Я зі свого боку не висуваю жодних звинувачень, — поквапився сказати сержант.
— Може, до справи? — нетерпляче втрутився Ваймз. — Ми маємо перевірити, чи зможе Еррол винюхати драконове лігво. Леді Ремкін вважає, що варто спробувати.
— Це ви про те, щоб вирити глибоку яму з пружинними пастками, розтяжками, метальними ножами, битим склом і скорпіонами, щоб піймати злодія, капітане? — із сумнівом у голосі уточнив сержант. — Ой!
— Так, і ми хочемо встигнути, поки запах не вивітрився, — сказала леді Ремкін. — Сержанте, ви вже великий хлопчик, не будьте дитиною.
— Мадам, якщо дозволите мовити слово, я можу сказати, що залучення Еррола було чудовою ідеєю, — ввернув Ноббі, поки сержант червонів під своїми бинтами.
Ваймз не знав, чи довго зможе терпіти сходження Ноббі на верхів’я світського спілкування.
Морква промовчав. Він поступово приймав, що не є ґномом, але ґномська кров усе одно текла в його жилах, відповідно до славетного принципу морфічного резонансу, і запозичені гени підказували йому, що не все так просто. Знайти лігво, навіть без дракона в ньому, було доволі ризиковано. Але в будь-якому разі він не сумнівався, що якби воно було десь неподалік, він би щось помітив. Коли поряд багато золота, у ґномів завжди чухаються долоні, а він нічого не відчував.
— Розпочнемо з тієї стіни у Затінках, — сказав капітан.
Сержант скоса позирнув на леді Ремкін і відчув, що не може показувати страху, коли його підтримують. Натомість він обмежився запитанням:
— А це розважливе рішення, капітане?
— Звісно, ні. Якби ми були розважливі, то не служили б у Сторожі!
— Це ж треба! Яка неймовірна шалена пригода, — зраділа леді Ремкін.
— Міледі, гадаю, вам не варто йти, — почав Ваймз.
— Називайте мене Сибіл, дуже вас прошу!
— Бачте, у цього району погана слава.
— Але я впевнена, що поряд із вашими людьми мені абсолютно нічого не загрожує. Побачивши вас, усі волоцюги мали б просто здиміти.
«Дракони… — подумав Ваймз. — Щоб здиміти і не лишити по собі нічого, крім відбитків на стіні, волоцюгам достатньо побачити дракона». Варто йому було відчути, що інтерес чи завзяття згасають, він згадував ці відбитки, і йому немовби приском сипало за пазуху. Не можна, щоб таке траплялося. Не в його місті.
Правду кажучи, Затінки не становили аж такої небезпеки. Переважна частина місцевої фауни рискала деінде в пошуках драконового лігва, а ті, хто лишився, чомусь не мали настрою влаштовувати засідки у темних провулках. Крім того, найкмітливіші зрозуміли: якщо наскочити на леді Ремкін, вона, мабуть, скаже їм підтягнути шкарпетки і не клеїти з себе дурнів, а голос її звучатиме так владно, що вони й незчуються, як виконають наказ.
Стіни досі не позбулися, і моторошні фрески нікуди з неї не зникли. Еррол щось порознюхував, тюпцем пробігся з кінця в кінець вулички і заснув.
— Шось пішло не так, — зауважив сержант Колон.
— Але ідея гарна, — віддано сказав Ноббі.
— Гадаю, дощ змив сліди, та ще й тут ходило чимало людей, — сказала леді Ремкін.
Ваймз підхопив дракона на руки. Не варто було й сподіватися. Але в будь-якому разі краще робити бодай щось.
— Повертаймося, — сказав він. — Сонце заходить.
Назад вони йшли спокійно. «У Затінках — і то бояться дракона, — подумав Ваймз. — Усе місто тремтить, навіть коли його тут немає. Ще трохи — і люди почнуть прив’язувати до скель незайманих дів».
Дракон — метафора паскудного людського існування. Якщо раптом вам недостатньо паскудно, прилетить величезна вогнедишна потвора.
Ваймз витягнув ключі від нової штаб-квартири. Поки він колупався в замку, Еррол прокинувся і заскиглив.
— Не зараз, — кинув Ваймз.
У нього закололо в боці. Ніч ледь настала, а він уже почувався виснаженим.
Поряд із ним розлетівся на друзки шматок черепиці, що впав із даху на бруківку.
— Капітане, — прошипів Колон.
— Що таке?
— На даху, капітане.
Щось у сержантовому голосі пройняло Ваймза. Там не вчувалося ані тривоги, ані страху, а лише тупий мертвотний жах.
Ваймз підняв голову. Під пахвою в нього несамовито смикався Еррол.
Дракон — справжній дракон — зацікавлено дивився вниз з-за стічної труби. Сама лише його морда була завбільшки з людину. Очі в нього були, як… Ну, як дуже великі очі. Червоні, мов жар, і сповнені такого розуму, який навіть не снився людям. Передусім цей розум був набагато древнішим за людський. Коли зграя вчорашніх мавп розмірковувала, чи прямоходіння стане їм у пригоді, цей розум уже цілу вічність пізнавав усі тонкощі лукавства і підступності. Цей розум ніколи не мав нічого спільного з мистецтвом дипломатії. Він його навіть не розумів.
Цей розум не став би бавитися з вами у загадки. Натомість він знав геть усе про гонор, силу і жорстокість. За можливості він би спалив вам голову — просто через те, що йому це до вподоби.
Зараз дракон сердився ще дужче, ніж зазвичай. Він відчував, як щось засіло по той бік його очей. Якась дрібненька, квола чужа свідомість, роздута самовдоволенням. Це наповнювало нестримною люттю. Змушувало робити те, чого не хотілося… Натомість не давало робити те, що дуже хотілося.