— З ним? Ой, він накивав п’ятами, капітане, — присоромлено відповів сержант.
— Як так? Не схоже було, що він у стані втекти.
— Ну, коли ми сюди повернулися, то всадовили його біля вогню і вкутали, бо він і далі тремтів, — розповідав сержант Колон, поки Ваймз застібав свої обладунки.
— Сподіваюся, ви не з’їли його піцу.
— Еррол з’їв. Це через сир, бачте, він стає геть…
— Продовжуйте.
— Ну, — розповідав Колон недоладно, — він і далі типу тремтів і бідкався про драконів і всяке таке. Нам, чесно кажучи, стало його шкода. А тоді він раптом зривається і геть без причини вибігає в двері.
Ваймз кинув погляд на велике, відкрите й нечесне сержантове обличчя.
— Геть без причини? — перепитав він.
— Ну, ми вирішили перекусити, і я послав Ноббі в пекарню, бачте, і, ну, ми побилися об заклад, що ув’язнений має щось з’їсти…
— Так? — підбадьорливо сказав Ваймз.
— Ну, коли Ноббі спитав, чи не хоче він, щоб йому підсмажили фіглянок, він просто закричав і втік.
— Отак просто? — спитав Ваймз. — Ви йому ніяк не погрожували?
— Аж ніяк, капітане. Цілковита таємниця, як мене спитаєте. Він щось постійно торочив про якогось Верховного гросмейстера.
— Гм-м, — Ваймз виглянув у вікно. Сірий туман вкутав світ приглушеним світлом. — Котра година? — спитав він.
— П’ята, сер.
— Гаразд. Що ж, перш ніж стемніє…
Колон прокашлявся.
— Ранку, сер. Це вже завтра, сер.
— Ви дозволили мені спати цілий день?
— Рука не піднімалася вас будити, сер. Жодної драконячої активності, якщо ви про це. Насправді, все наче вимерло.
Ваймз зиркнув на нього і відчинив вікно.
Туман клубочився повільним водоспадом із жовтявими краями.
— Ми переконані, що він полетів собі, — почувся Колонів голос позаду.
Ваймз втупився у важкі темні хмари, що клубочилися вгорі.
— Сподіваюся, на час коронації випогодиться, — стурбовано продовжив Колон. — З вами все гаразд, сер?
«Він нікуди не полетів, — подумав Ваймз. — Нащо йому кудись летіти? Ми не можемо завдати йому шкоди, і в нього тут є все, що він хоче. Він десь там, угорі».
— З вами все гаразд, сер? — повторив Колон.
Він мусить бути десь там, угорі, в тумані. Там вдосталь всіляких веж.
— О котрій коронація, сержанте? — спитав він.
— Опівдні, сер. І пан Вонс передав для вас повідомлення про те, що ви у своїх найкращих обладунках маєте бути серед усіх міських керівників, сер.
— Так і сказав?
— І сержант Зашерет та денний загін вишикуються у почесній сторожі, сер.
— З чим? — непевно спитав Ваймз, уважно вглядаючись у небо.
— Пробачте, сер?
Ваймз примружився, щоб краще розгледіти дах.
— Гм-м? — перепитав він.
— Я сказав, що вони вишикуються у почесній сторожі, сер, — повторив сержант Колон.
— Він там, угорі, сержанте, — сказав Ваймз. — Я практично чую його запах.
— Так, сер, — покірно відповів Колон.
— Він вирішує, що робити далі.
— Так, сер?
— Вони, знаєш, зовсім не дурні. Вони просто не думають так, як ми.
— Так, сер.
— Тому грець із тою почесною сторожею. Я хочу, щоб троє моїх людей були вгорі на дахах, зрозуміло?
— Так, се… Що?
— Вгорі на дахах. На самому верху. Коли він з’явиться, я хочу, щоб ми перші про це знали.
Колон своїм виразом спробував показати, що сам він не хотів.
— Ви гадаєте, це добра ідея, сер? — ризикнув він.
Ваймз кинув на нього порожній погляд.
— Так, сержанте, гадаю. Це моя ідея, — холодно відповів він. — А тепер ідіть і виконуйте.
Залишившись сам, Ваймз умився і поголився у холодній воді, а тоді довго нишпорив у похідній скрині, аж поки не видобув на світ свій церемоніальний нагрудник і червоний плащ. Що ж, плащ колись був червоним і подекуди досі таким лишився, хоча більше нагадував невеличку сітку, яку успішно могли використовували для ловитви молі. Там також був шолом, виклично без плюмажу, шар золота завтовшки з молекулу давним-давно з нього злущився.
Він якось почав відкладати на новий плащ. Але що сталося з грошима?
У кімнаті вартових нікого не було. Еррол лежав на уламках четвертого ящика фруктів, який для нього роздобув Ноббі. Решту вже було з’їдено чи перетравлено. У теплій тиші невпинне буркотіння його живота звучало особливо гучно. Час до часу він пхикав.
Ваймз неуважно почухав його за вухом.
— Що з тобою, малий?
Двері з тріском розчахнулися. Морква увійшов, помітив Ваймза, що сидів навпочіпки біля розтрощеного ящика, і відсалютував.
— Ми за нього трохи хвилюємося, — зголосився він. — Не з’їв своє вугілля. Просто лежить тут, труситься і весь час скавулить. Як гадаєте, може, з ним щось не те?
— Можливо, — сказав Ваймз. — Але щось не те — це цілком нормально для дракона. Вони завжди дають цьому раду. Так чи інакше.
Еррол скорботно глянув на нього і знову заплющив очі. Ваймз натягнув на нього клапоть укривала.
Почувся писк. Він понишпорив довкола тремтливого драконового тільця, витягнув маленького гумового бегемота, здивовано на нього витріщився і кілька разів для проби натиснув.
— Я подумав, він зможе з цим гратися, — трохи присоромлено сказав Морква.
— Ви купили йому іграшку?
— Так, сер.
— Яка добра думка.
Ваймз сподівався, що Морква не помітив пухнастого м’ячика, захованого позаду в коробці. Той був досить дорогим.
Він залишив їх удвох і вийшов назовні.
Зараз там було ще більше прапорів. Люди починали вишиковуватися вздовж основних вулиць, хоча лишалися ще години чекання. Атмосфера навколо досі гнітила.
Раптом він відчув апетит — такий, що його вгамує щось більше, ніж келих-другий. За давньою звичкою він попрямував поснідати до «Реберні Гарґи», і там його чекала ще одна неприємна несподіванка. Зазвичай єдиною оздобою там була камізелька Облуди Гарґи, а з їжі були добрі ситні страви на холодний ранок: самі калорії, і жир, і протеїни, і, може, вітамін, що тихенько плакав, бо був геть самотнім. А тепер кімнату перетинали вигадливо зроблені паперові стрічки серпантину, і на нього дивилося написане крейдою меню, в якому слова «курунація» і «курулівський» то тут, то там траплялися у кожному кривулястому рядку.
Ваймз втомлено тицьнув пальцем у заголовок меню.
— Це що? — спитав він.
Гарґа придивився до меню. У цьому кафе із засмальцьованими стінами вони були самі.
— Тут написано: «За курулівським призначенням», — капітане, — гордо відповів він.
— Що це значить?
Гарґа почухав голову черпаком.
— Це значить, — сказав він, — що якщо король сюди зайде, йому це сподобається.
— Чи в тебе є щось не надто аристократичне для мене? — кисло спитав Ваймз і замовив скибку плебейського підсмаженого хліба та пролетарський стейк, настільки недосмажений, що досі було чутно, як він мукав. Ваймз їв його за стійкою.
Невиразне шкрябання порушило його думки.
— Що ти робиш? — спитав він.
Гарґа винувато підвів погляд від свого заняття за стійкою.
— Нічого, капітане, — сказав той. Він спробував сховати докази за спиною, коли Ваймз заглянув через почикрижений ножами дерев’яний прилавок.
— Ну ж бо, Облудо. Можеш мені показати.
Гарґові м’язисті руки неохоче з’явилися на виду.
— Я лише зішкрібав старий жир зі сковорідки, — пробурмотів він.
— Ясно. І як давно ми знайомі, Облудо? — спитав Ваймз зі страхітливою лагідністю в голосі.
— Та вже багато років, капітане, — сказав Гарґа. — Ви приходили сюди чи не щодня, регулярно. Один із моїх найкращих клієнтів.
Ваймз перехилився через прилавок, аж поки його ніс не опинився на одному рівні з розплющеною рожевою штукою посередині Гарґового обличчя.
— І чи за весь цей час ти хоч хоч раз змінював жир? — вимогливо спитав він.
Гарґа спробував позадкувати.