Ваймз посунувся на своєму місці, прислухаючись до власного серцебиття, і втупився в імлу над річкою.
…і побачив крила.
«Любі Мамо й Тату, — писав Морква у перервах між сумлінним видивлянням у тумані. —
Що ж, місту судилася коронація, значно складніша, ніж вдома, до того ж я тепер у денній сторожі. Шкода, бо я збирався дивитися коронацію з Ріт, але скаржитися не випадає. Мушу йти, бо ми от‑от чекаємо на дракона, якого, правда, не існує. Ваш люблячий син Морква.
P.S. Чи не чули ви останнім часом нічого про Мінті?»
— Ви ідіот!
— Пробачте, — сказав Ваймз, — пробачте.
Люди пробиралися назад до своїх місць, багато хто кидав на нього гнівний погляд. Вонс аж побілів від люті.
— Як можна бути таким дурнем? — скаженів він.
Ваймз розглядав власні пальці.
— Я подумав, що побачив… — почав він.
— То був ворон! Ви знаєте, хто такі ворони? У місті їх, мабуть, сотні!
— Бачте, у тумані розмір не так легко… — мимрив Ваймз.
— А бідолашний Майстер Ґречний, ви ж маєте знати, як на нього діють гучні звуки!
Голову Гільдії вчителів мусили вивести попід руки якісь добрі люди.
— Отак собі вигукувати! — Вонс не вгавав.
— Слухайте, я ж попросив вибачення! Це була помилка!
— Я мусив спинити процесію і все решта!
Ваймз не відповів. Він відчував на собі сотні задоволених та неспівчутливих очей.
— Що ж, — промимрив він, — мабуть, мені краще повернутися до Ярду…
Вонсові очі звузилися.
— Ні, — відрізав він, — але ви можете йти додому, якщо хочете. Чи куди заведуть вас ваші фантазії. Віддайте мені свій значок.
— Щ-що?
Вонс простягнув руку.
— Ваш значок, — повторив він.
— Мій значок?
— Саме так. Я хочу вберегти вас від неприємностей.
Ваймз подивовано на нього витріщився.
— Але це мій значок!
— І зараз ви віддасте його мені, — похмуро відказав Вонс. — За наказом короля.
— Що ви таке кажете? Він навіть про це не знає! — Ваймз відчув у своєму голосі плаксиві нотки.
Вонс нахмурився.
— Але він точно знатиме, — сказав він. — І я не чекаю, що він навіть перейметься тим, щоб призначити наступника.
Ваймз повільно відчепив позеленілий мідний диск, зважив його у руці, а тоді тицьнув його Вонсові, не сказавши ні слова.
На якусь мить він подумав було виправдовуватися, але щось у ньому проти цього повстало. Він розвернувся і рушив крізь натовп.
Оце й усе.
Отак просто. Після півжиття на службі. Більше ніякої Міської сторожі. Гм. Ваймз тупнув по бруківці. Тепер це буде якась Королівська варта.
Із плюмажами на їхніх клятих шоломах.
Що ж, з нього досить. Все одно життя у Варті не можна було назвати нормальним. Ви не зустрічали людей за найкращих обставин.
Мають бути тисячі інших справ, за які він би міг взятися, і якщо він би трохи подумав, то, мабуть, пригадав би, які саме. Псевдополь-Ярд був трохи осторонь від маршруту процесії, тож коли Ваймз дістався до Штабу сторожі, він міг чути над дахами віддалені вітальні вигуки. Над містом, десь у хмарах, лунали звуки гонгів.
Зараз вони б’ють у гонги, подумав Ваймз, але скоро вони… вони… вони не битимуть у гонги. Кепський вийшов афоризм, подумав Ваймз, але він над цим міг попрацювати. Тепер у нього був час.
Ваймз зауважив безлад.
Еррол знову почав їсти. Він з’їв майже весь стіл, решітку, відерце для вугілля, кілька ламп і писклявого гумового бегемотика. Тепер він знову лежав у своєму ящику, посмикуючи шкірою та скімлячи крізь сон.
— А ти нічогенький безлад влаштував, — загадково сказав Ваймз.
Все одно тепер йому хоча б не доведеться його прибирати.
Він відчинив шухляду письмового стола.
Хтось вже туди теж повгризався. Все, що залишилося, так це кілька уламків скла.
Сержант Колон видерся на парапет довкола храму Дрібних божеств.
Він вже надто старий для таких справ. Він би краще дзвонив у дзвоники, а не сидів десь на узвишші і чекав, щоб там його знайшов дракон.
Він перевів подих і втупився у туман.
— Є тут хто з людей? — прошепотів він.
Голос Моркви звучав неживим і пласким у цьому щільному повітрі.
— Я тут, сержанте, — відгукнувся він.
— Я просто перевіряв, чи ти все ще тут, — сказав Колон.
— Я все ще тут, сержанте, — слухняно сказав Морква.
Колон приєднався до нього.
— Просто перевіряю, що тебе не з’їли, — сказав він, намагаючись вишкіритися.
— Мене не з’їли, — сказав Морква.
— А, — сказав Колон. — Тоді добре, — він побарабанив пальцями по вологому камені з почуттям, що мусить чітко прояснити свою позицію.
— Просто перевіряю, — повторив він. — Це частина мого обов’язку, розумієш. Патрулювати, так би мовити. Не те щоб я боявся бути вгорі на даху на самоті, щоб ти розумів. Густий тут туман, еге ж?
— Так, сержанте.
— Все гаразд? — приглушений голос Ноббі пробрався крізь загусле повітря, а за ним швидко з’явився і його власник.
— Так, капрале, — сказав Морква.
— Що ти тут робиш? — спитав Колон.
— Я просто прийшов перевірити, чи з молодшим констеблем Морквою все гаразд, — невинно відказав Ноббі. — А що ви тут робите, сержанте?
— У нас тут все-все гаразд, — бадьоро сказав Морква. — Це добре, правда ж?
Двійко унтер-офіцерів ніяково переступали з ноги на ногу та уникали поглядів один одного. Довга дорога назад до їхніх постів пролягала через мокрі, захмарені і, передусім, відкриті дахи.
Колон прийняв адміністративне рішення.
— Та ну його, — сказав він і знайшов собі для сидіння уламок розбитої статуї.
Ноббі прихилився до парапету і вивудив вогкий недопалок зі своєї завушної попільнички.
— Чув, як пройшла процесія, — зауважив він.
Колон набив люльку і запалив сірника до каменя позаду.
— Якщо той дракон живий, — сказав він, випускаючи струмінь диму і перетворюючи невеличкий клапоть туману у смоґ, — то він має забратися звідси до дідька, кажу вам. Місто — для дракона не місце, — додав він тоном людини, яка довго намагалася себе переконати. — Він полетів собі кудись, де високо і багато їжі, згадаєте мої слова.
— Кудись, як у місто, маєте на увазі? — спитав Морква.
— Стули пельку, — хором відповіли йому решта двоє.
— Киньте нам сірники, сержанте, — сказав Ноббі.
Колон підштовхнув пачку лихих жовтоголових люциферів по даху. Ноббі взяв одного, та сірник тут же звіяло вітром. Клапті туману пропливли повз нього.
— Здіймається вітер, — зауважив він.
— Добре. Мені вже цей туман у печінках сидить, — відказав Колон. — То що я там говорив?
— Ви говорили, що дракон полетить за багато миль звідси, — підказав Ноббі.
— А, так. Ну що ж, це має сенс, правда ж? Я маю на увазі, що я не крутився б тут, якби міг полетіти геть. Якби я міг полетіти, я не сидів би собі на даху на якійсь старій загидженій статуї. Якби я міг полетіти, я б…
— Якій статуї? — спитав Ноббі, не донісши сигарету до губ.
— Оцій, — сказав Колон, стукаючи по каменю. — І не намагайся нагнати мені страху, Ноббі. Ти знаєш, що на Дрібних божествах сотні старих запліснявілих статуй.
— Ні, не знаю, — сказав Ноббі. — Що я знаю, так це те, що їх усіх зняли минулого місяця, коли тут міняли покрівлю. Тут тільки дах і купол, і все. На такі речі слід зважати, коли патрулюєш.
Запала глуха тиша, сержант Колон поглянув униз на камінь, на якому сидів. Той мав конусоподібне завершення, лускатий візерунок і якусь неозначувану хвостоподібну якість. Тоді він провів по ньому поглядом вгору, у туман, що швидко щезав. Дракон, який лежав на куполі Дрібних божеств, звів голову, позіхнув і розгорнув крила.
Розгорнути їх було непросто. Це тривало якийсь час, поки розсувався складний біологічний механізм із ребер та складок. Тоді, із розпростертими крилами, дракон позіхнув, зробив кілька кроків до краю даху і полетів.