За певний час над краєм парапету з’явилася рука. Вона якусь мить помацала навколо, поки не знайшла достатню опору. Почулося кректання. Морква виліз на дах і витягнув за собою двох інших. Вони лягли навзнак і віддихувалися. Морква зауважив глибокі подряпини в металі, які залишили драконові пазури. Таке складно не зауважити.
— Може, — захекано сказав він, — може, нам краще попередити людей?
Колон підсунувся так, щоб глянути на місто.
— Я думаю, не варто турбуватися, — сказав він. — Я думаю, вони скоро про це дізнаються.
Верховний жрець Сліпого Іо затинався під час промови. В Анк-Морпорку, наскільки він знав, ще ніколи не було офіційної коронації. Давні королі цілком добре давали собі раду зі словами на зразок: «Ми ймемо корону, як видати, і порішимо всякого нікчемника, що на неї посягне, во ім’я володаря Гаррі».
Окрім всього іншого, це було доволі стисло. Він витратив чимало часу, щоб написати трохи довшу і більш відповідну духові часу промову, і тепер із труднощами її пригадував.
Жерця також відволікав цап, який прихильно і зацікавлено за ним спостерігав.
— Закінчуйте з цим, — просичав Вонс зі свого місця позаду трону.
— Всьому свій час, — відсичав у відповідь жрець. — Це коронація, щоб ви знали. Спробуйте виявити трохи поваги.
— Звісно ж, я виявляю повагу! А тепер закін…
Почувся крик, звідкись справа. Вонс глянув у натовп.
— Це та леді Ремкін, — сказав він. — Що там із нею?
Люди довкола неї зараз схвильовано перемовлялися. Пальці вказували всі в один бік, наче маленький завалений лісок. То тут, то там лунали крики, і натовп рухався, мов приплив.
Вонс глянув у сторону широкої вулиці Дрібних божеств.
Там був не ворон. Не цього разу.
Дракон повільно летів за кілька метрів над землею, зграбно змахуючи крилами.
Прапорці, що перетинали вулицю, зачепилися й напнулися, як гігантська павутина, намотуючись на пластини на хребті створіння, і тріпотіли вздовж його хвоста. Він летів із витягнутою шиєю, наче його велетенське тіло тягли на буксирі, мов баржу. Люди на вулиці верещали і відштовхували одне одного в пошуках безпечного шляху. Дракон не звертав на них жодної уваги.
Він мав би ревіти, та єдиним звуком було потріскування крил і тріпотіння стягів.
Він мав би ревіти. А не рухатися повільно й обережно, даючи жаху час, щоб дозріти. Він мав би погрожувати. А не давати надію.
Він мав би ревіти, а не м’яко літати під акомпанемент стягів, що жваво майорять.
Ваймз висунув іншу шухляду свого стола і глянув на папери, які там таки були. Там насправді не було багато чогось такого, що він міг би назвати своїм. Клапоть пакетика з цукром нагадав йому, що він заборгував шість пенсів за чай. Дивно. Він досі не злився. Він буде злим пізніше, звісно. До вечора він буде лютим. П’яним і лютим. Але ще не зараз. Ще не зараз. До нього ще не дійшло, і він знав, що виконує якісь рухи, щоб запобігти думкам.
Еррол мляво покрутився у своїй коробці, підвів голову і заскавулів.
— Що сталося, малюче? — спитав, нахиляючись, Ваймз. — Проблеми зі шлунком?
Шкіра малого дракона рухалася, наче всередині працювала важка промисловість. У «Драконячих хворобах» про це нічого не згадувалося.
Набряклий живіт видавав звуки, немов від далекої і складної війни в зоні землетрусу.
Це точно не було нормальним. Сибіл Ремкін казала, що дієті дракона слід приділяти велику увагу, оскільки навіть незначні проблеми з травленням можуть прикрасити стіни й підлогу жалюгідними шматочками лускатої шкіри.
Але за останні кілька днів… ну, там була й холодна піца, і попіл від жахливих недопалків Ноббі, та й загалом Еррол їв практично все, що йому подобалося. Що, по суті, було всім чим завгодно, судячи з вигляду кімнати. Не згадуючи вже про вміст нижньої шухляди.
— Ми не дуже добре про тебе дбали, еге ж? — сказав Ваймз. — Ставилися до тебе, як до собаки, чесно кажучи.
Він замислився, який ефект на травлення мав писклявий гумовий бегемотик.
Помалу Ваймз усвідомив, що віддалені вітальні вигуки перетворилися в крики жаху.
Він непевно глянув на Еррола, тоді посміхнувся несамовито лихою посмішкою і підвівся.
Чулися панічні крики та звуки натовпу, що розбігався навсібіч.
Він натягнув на голову свій побитий шолом і жваво по ньому пристукнув. Тоді, мугикаючи якийсь безумний мотив, неспішно вийшов з будівлі.
Еррол певний час не рухався, а тоді, з надзвичайним зусиллям, напіввиповз, напіввикотився зі своєї коробки.
Він отримував дивні повідомлення від вагомої частини свого мозку, яка контролювала його травну систему. Вона вимагала певних речей, яким він не міг дати назви. На щастя, вона до дрібних деталей могла їх пояснити складним рецепторам його велетенських ніздрів. Ті затріпотіли, втягуючи повітря в кімнаті для ближчої перевірки. Його голова повернулася, скануючи простір.
Він проповз кімнатою і з явною насолодою почав їсти Морквину бляшанку з мастикою для обладунків.
* * *
Люди пробігали повз Ваймза, поки той підіймався вулицею Дрібних божеств. Із площі Розбитих місяців здіймався дим.
Дракон сидів посеред площі, на рештках помосту для коронації. У нього був самовдоволений вигляд.
Не лишилося жодного сліду від трону чи того, хто його займав, хоча, цілком можливо, що складна криміналістична експертиза невеличкої купки попелу на зруйнованій і обгорілій деревині могла б дати якусь підказку.
Ваймз вхопився за декорований фонтан, щоб втриматися на ногах, поки натовп кидався врізнобіч. Кожну вулицю довкола площі заповнили стражденні тіла. Але неголосні, як зауважив Ваймз. Люди більше не витрачали подих на крик. Відчувався лише непохитний, вбивчий намір бути деінде.
Дракон розправив крила і з насолодою ними змахнув. Люди у хвості натовпу сприйняли це як сигнал вибиратися на спини тим, хто був попереду, і бігти по головах до якогось укриття. За кілька секунд площа спорожніла від усіх дурників та летально приголомшених. Навіть серйозно затоптані жваво розповзалися до найближчих виходів.
Ваймз оглянувся. Довкола лежало багацько прапорів, деякі з них жував підстаркуватий цап, котрий не міг повірити своєму щастю. Здалеку Ваймз міг бачити Від-Душі-Відриваю, який навкарачки намагався позбирати вміст свого лотка.
Маленький хлопчик поруч із Ваймзом невпевнено помахав прапором і закричав: «Ура!».
Тоді настала цілковита тиша.
Ваймз нахилився.
— Думаю, тобі час додому, — сказав він.
Малий примружився і скоса зиркнув.
— Ви вартовий? — запитав хлопчик.
— І так, і ні, — відповів Ваймз.
— Що сталося з королем, вартовий?
— Ну, думаю, приліг відпочити, — відповів Ваймз.
— Моя тітка казала, що я не повинен говорити з вартовими, — сказав хлопчик.
— Тоді, може, тобі краще піти додому й розповісти їй, який ти був чемний? — запитав Ваймз.
— Тітка сказала, що якщо я буду неслухняним, вона посадить мене на дах і покличе дракона, — розповів хлопчик. — Тітка сказала, що він з’їсть мене цілком, але почне з ніг, щоб я усе бачив.
— Ось і рушай додому, пізніше скажеш тітоньці, що вона виховує тебе в кращих традиціях Анк-Морпорка, — сказав Ваймз. — Давай. Біжи.
— Він хрускатиме кожною кісточкою, — щасливо повідомив хлопчик. — І коли добереться до голови…
— Так ось він, угорі! — закричав Ваймз. — Страшезний величезний дракон, який тебе хрусне! Тож біжи додому!
Хлопчик подивився на створіння, що вмостилося на похилому помості.
— Я ще не бачив, щоб він кимось хрускав, — поскаржився він.
— Вшивайся, а то отримаєш на горіхи, — сказав Ваймз.
Схоже, це його задовольнило. Хлопчик із розумінням кивнув.
— Гаразд. Можна ще раз крикнути «ура»?