— Якщо хочеш, — сказав Ваймз.
— Ура!
«Так, підтримувати громадський порядок у цьому місті — нелегка справа», — подумав Ваймз. Він знову визирнув із‑за фонтана.
— Кажи, що хочеш, та на мою думку, це просто чудовий екземпляр, — прогримів голос згори.
Погляд Ваймза помандрував догори і зупинився на верхній чаші фонтана.
— Ти помітив, — сказала Сибіл Ремкін, яка сперлася на пошкоджену часом статую й звалилася прямо перед ним, — як кожного разу, коли ми зустрічаємося, з’являється дракон? — вона грайливо усміхнулася. — Це як дивна мелодія, що супроводжує кожну зустріч. Або щось у тому ж дусі.
— Він просто сидить там, — поспішно сказав Ваймз. — Озирається туди й сюди. Ніби чогось очікує.
Дракон кліпнув із доісторичним терпінням.
Дороги, які вели з площі, були переповнені людьми. Типовий анк-морпоркський інстинкт, думав Ваймз. Втекти подалі, а потім стати й дивитися, чи не станеться чогось цікавого з іншими людьми.
У купі уламків біля переднього кігтя дракона щось заворушилося, і верховний жрець Сліпого Іо, похитуючись, звівся на ноги, із його мантії каскадом осипалися порох і тріски. В одній руці він досі стискав запасну корону.
Ваймз спостеріг, як погляд старого зустрівся з парою яскраво-червоних очей на відстані кількох футів.
— Дракони вміють читати думки? — пошепки запитав Ваймз.
— Мої розуміють кожне слово, яке я їм кажу, — прошипіла леді Ремкін. — О ні! Старий дурень дає йому корону!
— Але хіба це не розумний крок? — здивувався Ваймз. — Дракони ж люблять золото. Це наче кинути палицю собаці.
— Ой леле, — сказала Сибіл Ремкін. — Насправді, ні. У драконів така чутлива паща.
Великий дракон закліпав, побачивши крихітний золотий предмет. Потім із надзвичайною делікатністю витягнув метровий кіготь й підчепив корону із тремких пальців жерця.
— Тобто чутлива? — запитав Ваймз, спостерігаючи, як пазур повільно рухається до видовженої, конеподібної морди.
— У них навдивовижу розвинуте почуття смаку. Воно, так би мовити, хімічно орієнтоване.
— Ти маєш на увазі, що він, ймовірно, може відчути золото на смак? — прошепотів Ваймз, дивлячись, як дракон ретельно облизує корону.
— Без сумніву. І навіть на нюх.
Ваймз замислився, наскільки висока ймовірність того, що корона виготовлена із золота. Не дуже висока, вирішив він. Ймовірно, це мідь, загорнена в золоту фольгу. Досить, щоб обдурити людей. Тоді він замислився, якою була б реакція людини, якій запропонували цукор, і вона, поклавши три ложки в каву, виявила, що це сіль.
Одним витонченим рухом дракон витягнув кіготь з рота й так сильно ударив жерця, який саме збирався втекти, що його аж швиргонуло в повітря. Пролетівши половину дуги, він закричав, величезна пащека наблизилася і…
— Леле! — скрикнула леді Ремкін.
З боку спостерігачів почувся стогін.
— Оце так температура! — скрикнув Ваймз. — Нічогісінько не залишилося! Тільки дим!
Серед завалів ворухнулося ще щось. Ще одна постать розпростерлася й збентежено сперлася на зламану балку.
Це був Люпін Вонс, вкритий сажею із ніг до голови.
Ваймз уважно дивився, як той поглянув на пару ніздрів, кожна розміром із каналізаційний люк.
Вонс кинувся бігти. Ваймз задумався, як це — втікати від чогось подібного, очікуючи, що будь-якої миті ваш хребет на дуже короткий момент досягне температури десь поза межами точки кипіння заліза. Однозначно не надто приємно.
Вонс подолав приблизно половину площі, коли дракон кинувся вперед із дивовижною для подібної туші спритністю і схопив утікача. Кіготь повільно повз догори, поки постать, що відчайдушно звивалася, не опинилася за кілька футів від драконячої морди.
Дракон деякий час оглядав Вонса, вертячи ним туди-сюди. Потім, пересуваючись на трьох ногах і час від часу б’ючи крилами, щоб зберегти рівновагу, він пробрів через площу й попрямував до того місця, що колись було палацом Патриція. Того, що колись було також королівським палацом.
Він ігнорував переляканих спостерігачів, які нажахано притискалися до стін. Він зніс арку головного входу із гнітючою легкістю.
Самі ж двері, високі, залізні й міцні, протрималися дивовижні десять секунд, перш ніж обвалитися купою тліючого попелу.
Дракон ступив усередину.
Леді Ремкін ахнула від здивування. Ваймз засміявся.
Його сміх набув маніакальної нотки, а на очах виступили сльози, але це однаково був сміх. Він реготав і реготав, поступово сповзаючи по краю фонтана, зрештою бухнувшись перед ним.
— Ура, ура, ура! — гиготів він, майже задихаючись.
— Що з тобою, чорт забирай? — запитала леді Ремкін.
— Вивісіть більше прапорів! Сурміть у сурми, бийте в цимбали! Ми коронували його! Нарешті в нас є король! Ура!
— Ти що, пив?
— Ще ні! — хихотів Ваймз. — Ще ні! Але буду!
Він продовжував сміятися, знаючи, що коли зупиниться, на нього, наче свинцеве суфле, навалиться чорна депресія. Але він чітко бачив майбутнє, що простягалося попереду…
…зрештою, дракон був дійсно благородний. Він не мав справи з грошима й не лихословив. Він однозначно міг щось зробити й для околиць міста. Наприклад, спалити їх до самого ґрунту.
«А ми ж дійсно це зробимо, — подумав він. — Це так по-анк-морпоркськи. Якщо не вдається перемогти або підкупити його, зробіть вигляд, що так і було задумано».
«Хай живе дракон».
Його очі знову помітили маленького хлопчика. Він ледь-ледь помахав своїм прапором і запитав:
— Можна знову вигукнути «ура»?
— Чому б і ні? — запитав Ваймз. — Незабаром усі закричать.
З палацу долинули приглушені звуки багаторівневого руйнування…
Еррол схопив ротом мітлу, потягнув її по підлозі і, схлипнувши від зусиль, надав їй вертикального положення. Після довшого схлипування та декількох фальстартів йому вдалося засунути її кінець між стіною і великою бляшанкою лампової олії. Якусь мить він не рухався, дихаючи, наче ковальські міхи, а тоді штовхнув.
Глек певний час ще стояв, раз чи двічі гойднувся вперед-назад, а потім упав і розбився об плитку. Необроблена, дуже погано очищена олія розтеклася чорною калюжкою.
Величезні ніздрі Еррола здригнулися. Десь у задній частині його мозку незнайомі синапси вистукували телеграфним ключем. Величезні інформаційні потоки затопили густий сполучний нерв, що вів до його носа, несучи незбагненні факти про потрійні зв’язки, алкани та геометричну ізомерію. Однак майже все це не потрапило до частинки мозку Еррола, яка відповідала за його особистість.
Він знав лише те, що йому раптово дуже, дуже сильно захотілося пити.
У палаці відбувалося щось дуже серйозне. То провалювалася підлога, то з гуркотом обвалювалася стеля…
У підземеллі, заповненому щурами, за дверима з більшою кількістю замків, ніж у найбільшій скарбниці світу, лежав, усміхаючись у темряві, Патрицій Анк-Морпорка.
На вулиці запалювали багаття.
Анк-Морпорк святкував. Ніхто не був упевнений, чому, однак вони налаштувалися на свято, відкрили бочки, насадили биків на рожна, кожній дитині видали паперовий капелюх та святкову чашку, — сумно ж, якщо всі зусилля коту під хвіст! У будь-якому разі, це був доволі цікавий день, а анк-морпоркці надавали великого значення всіляким розвагам.
— Особисто я думаю, — сказав один із гульвіс, прогризаючи величезний жирний шматок напівсирого м’яса, — король-дракон — не така вже й погана ідея. Якщо задуматися.
— Він мав такий величний вигляд, — зауважила жінка праворуч, ніби пробуючи ідею на смак. — Такий блискучий. Гарний і розумний. Охайний. Має в собі якусь гідність, — вона подивилася на кількох молодших хлопців, що сиділи далі за столом. — Проблема сучасного людства в тому, що воно не має гідності.
— Та ще й, звісно, зовнішня політика, — сказав третій, хапаючи реберце. — Якщо задуматися.
— Ти про що?