— Про дипломатію, — рівним голосом сказав любитель реберець.
Вони задумалися. Було видно, як вони прокручують цю ідею у своїх головах і думають про неї і так, і сяк, ввічливо намагаючись побачити, до чого він веде.
— Не знаю, — повільно сказав експерт у галузі монархії. — Цей дракон має, в основному, два способи ведення переговорів. Тобто він або засмажить вас живцем, або ні. Виправте мене, якщо я помиляюся, — додав він.
— У цьому й суть. Скажімо, прибуває посол із Хапонії, самі знаєте, які вони зарозумілі, і, припустимо, каже: ми хочемо це, ми хочемо те, і те ми теж хочемо. Ну, — сказав він, осяйно всміхнувшись, — ми на це говоримо: замовкни, а то повернешся додому в урні.
Вони подумки спробували цю ідею на смак. А щось у ній таки було.
— Але в Хапонії є великий флот, — невпевнено сказав монархіст. — Палити дипломатів може бути трохи ризиковано. Люди побачать, як на човні повертається купка попелу, і косо на нас дивитимуться.
— Ну тоді ми скажемо: «Гей ви, хапонійці, якщо не хочете перетворитися на калюжку бруду, краще вам поворушитися, вйо!».
— Ми дійсно можемо так сказати?
— Чому б і ні? А тоді ми скажемо, щоб посилали данину і щоб коштовності не забули!
— Я ніколи не любила хапонійців, — твердо сказала жінка. — Те, що вони їдять! Це просто огидно. І постійно бурмочуть щось на своєму варварському жаргоні…
У темряві спалахнув сірник.
Ваймз склав руки чашечкою навколо полум’я, закурив поганенький тютюн, кинув сірник у стічну канаву й побрів вниз вологим, всіяним калюжами провулком.
Якби й було щось у цьому світі, що пригнічувало його більше, ніж власний цинізм, так це те, що нерідко він не був настільки цинічним, як реальне життя.
«Ми ладнали з іншими багато століть, — думав він. — Практично в цьому й полягала вся наша зовнішня політика. Щойно ж я чув, як ми оголошуємо війну стародавній цивілізації, з якою ми завжди більш-менш ладнали, навіть попри їхню смішну говірку. Що далі — світова війна? Найгірше те, що ми, мабуть, переможемо».
Подібні думки, хоча з дещо іншою перспективою, спадали на думку громадським діячам Анк-Морпорка, коли наступного ранку кожен із них отримав коротку записку, що містила наказ з’явитися в палаці на діловий обід.
У ній не зазначалося, чий то був наказ. І, — як вони зауважили, — хто саме буде обідати. Тож тепер усі вони зібралися в передпокої. Там відбулися значні зміни. Це місце ніколи не можна було назвати особливо вишуканим. Патрицій вважав, якщо дати людям комфорт, вони, можливо, захочуть залишитися. З меблів там було лише кілька дуже старих стільців та портрети колишніх міських правителів на стінах, зі сувоями та іншими речами.
Стільці й досі були тут. Портрети зникли. Точніше, заплямовані й подерті полотна були звалені в куті, але позолочені рамки щезли.
Радники намагалися не дивитися один одному в обличчя й сиділи, постукуючи пальцями по колінах.
Нарешті пара дуже схвильованих слуг відчинила двері до головної зали. Крізь них, похитуючись, увійшов Люпін Вонс.
Більшість радників і так не спала всю ніч, намагаючись сформулювати політику поведінки щодо дракона, але Вонс мав такий вигляд, ніби не спав багато років. Його обличчя набуло барви прокислої ганчірки для посуду. Він ніколи не був особливо вгодованим, а тепер узагалі мав вигляд мумії, яку витягнули з піраміди.
— Ну, — промовив він. — Чудово. Усі тут? Тоді, мабуть, проходьте сюди, панове.
— Ем, — сказав голова Гільдії злодіїв, — у записці згадується про обід?
— Так?
— З драконом?
— О боги, ви ж не думаєте, що він вас з’їсть? — здивувався Вонс. — Що за ідейка!
— Ніколи не думали, — сказав голова Гільдії злодіїв із полегшенням, що вийшло з його вух, наче пара. — Така дурниця. Ха-ха.
— Ха-ха, — сказав голова Гільдії торговців.
— Хо-хо, — сказав голова Гільдії вбивць.
— Думаю, ви для нього занадто жилаві, — зауважив Вонс. — Ха-ха.
— Ха-ха.
— А-ха-ха.
— Хо-хо.
Температура знизилася на кілька градусів.
— То не були б ви такі люб’язні пройти за мною?
Велика зала змінилася. По-перше, вона стала набагато більшою. Кілька стін, що з’єднували її із сусідніми кімнатами, було вибито, стелю і пару верхніх поверхів повністю прибрали. Підлога була масою сміття, окрім середини кімнати — там лежала купа золота…
Ну, чогось золотавого. Схоже, хтось облазив палац і притягнув сюди все, що сяяло чи блищало. Там були і картинні рами, і золоті нитки з гобеленів, і срібло, і поодиноке коштовне каміння. З кухонь притягнули супниці, підсвічники, каструлі, уламки дзеркала. Словом, усе, що блищало.
Однак радники не були в стані приділити цьому багато уваги через те створіння, що нависало над їхніми головами.
Воно мало вигляд найбільшої і найгіршої самокрутки у Всесвіті, якби найбільші й найгірші самокрутки у Всесвіті мали звичку висіти догори ногами. Угорі проглядалися два кігті, що трималися за темні крокви.
На півдорозі між блискучою купою і дверима було сервіровано невеликий столик. Радники без особливого здивування зауважили, що стародавнє столове срібло зникло. На столику бути порцелянові тарілки та столове начиння — на вигляд, наче нещодавно вирізане зі шматочків дерева. Вонс зайняв місце на чолі столу й кивнув слугам.
— Прошу сідати, панове, — сказав він. — Мені шкода, що все трохи… змінилося, але король сподівається, що ви примиритеся з цим, поки ми все більш-менш не владнаємо.
— Ем, хто? — запитав голова Торгової гільдії.
— Король, — повторив Вонс. Його голос скидався на голос людини, яку від божевілля відділяє лише один крок.
— А. Король. Звичайно, — сказав голова Гільдії торговців. Зі свого місця він прекрасно бачив завислу тушу. Схоже, там щось заворушилося, наче тремтіння у великих складках, що її огортали. — Ну що ж, довгих літ йому життя, — швидко додав він.
На перше був суп із галушками. Вонс його не торкнувся. Решта їла у нажаханому мовчанні, що порушувалося лише глухим стуком дерева об порцеляну.
— Існують певні укази, які, на думку короля, потребують вашої згоди, — зрештою сказав Вонс. — Звичайно, це чиста формальність, і мені дуже шкода, що довелося потурбувати вас через таку дрібницю.
Нагорі, схоже, щось колихнулося.
— Без проблем, — пискнув голова Гільдії злодіїв.
— Король милостиво бажає сповістити вам, — сказав Вонс, — що був би радий отримати подарунки від усього населення. З нагоди коронації. Нічого особливого, звісно. Просто будь-які коштовні метали або камені, які в них є і яких вони з легкістю можуть позбутися. До речі, мушу підкреслити, це у жодному разі не примусово. Подібна щедрість, яку він упевнено очікує, має бути повністю добровільним актом.
Головний найманець сумно оглянув перстені на своїх пальцях і зітхнув. Голова Торгової гільдії уже сумирно знімав з шиї позолочений ланцюжок — символ своєї посади.
— Панове! — сказав Вонс. — Це так несподівано!
— Але ж, — сказав архіректор Невидної Академії. — Ви ж… точніше, король, я впевнений, усвідомлює, що Академія за традицією звільняється від всіх міських зборів і податків…
Він ледве втримався, щоб не позіхнути. Чарівники цілісіньку ніч спрямовували свої найкращі заклинання проти дракона. Це нагадувало биття туману кулаком.
— Мій любий пане, але ж це не мито, — заперечив Вонс. — Сподіваюся, я не сказав нічого, що б могло викликати подібні думки. О, ні! Будь-яка данина повинна бути, як я уже сказав, повністю добровільною. Я сподіваюся, що це абсолютно зрозуміло.
— Кришталево ясно, — сказав голова Гільдії вбивць, дивлячись на старого чарівника. — І ці повністю добровільні внески, які ми збираємося зробити, вони підуть…
— У скарбницю, — сказав Вонс.
— Ага.
— Хоча я впевнений, що люди міста будуть дуже щедрими, коли повністю зрозуміють ситуацію, — сказав голова Торгової гільдії, — я впевнений також, що король усвідомлює, що золота в Анк-Морпорку не так уже й багато.