— Що ми будемо робити, сержанте? — запитав Морква.
— Я не хочу, щоб мене спалили живцем, — сказав сержант Колон. — Моя дружина мене вб’є. Отже, вважаю, треба, цей, оголосити це. Але не хвилюйся, друже, — сказав він, поплескуючи Моркву по м’язистій руці й повторюючи, ніби запевняючи себе самого, — ми до такого не доведемо. Люди не погодяться.
Леді Ремкін обмацала Ерролову шкіру.
— Щоб я провалилася, якщо знаю, що з ним відбувається, — скрикнула вона. Дракон спробував лизнути її лице. — Що він їв останнім часом?
— Востаннє, гадаю, це був чайник, — сказав Ваймз.
— Чайник чого?
— Ні. Просто чайник. Чорний предмет із ручкою і носиком. Він дуже довго його обнюхував, а тоді зʼїв.
Еррол слабко всміхнувся йому і відригнув. Обоє — леді Ремкін і Ваймз — пригнулися.
— О, а тоді ми застали його за поїданням сажі з каміна, — продовжив Ваймз, коли вони знову підняли голови над загорожею.
Вони нахилилися над укріпленим бункером, одним із тих, які леді Ремкін використовувала для хворих. Їх доводилося додатково посилювати. Зазвичай одним із перших симптомів хвороби дракона була втрата контролю над процесами травлення.
— Але на вигляд він не хворий, — сказала вона. — Радше повненький.
— Він постійно скиглить. І видно, що в нього під шкірою щось рухається. Знаєте, що я думаю? Ви казали, що вони можуть перебудовувати свою травну систему?
— А, так. Усі шлунки та панкреатичні залози можуть під’єднуватися різними способами. Щоб скористатися з…
— З того, що вони розшукають для виготовлення полум’я, — сказав Ваймз. — Ага. Думаю, він намагається зробити якийсь дуже гарячий вид полум’я. Він хоче позмагатися з великим драконом. Кожного разу, коли той підіймається в повітря, він починає скиглити.
— І не вибухає?
— Ми ніби не помічали. Я впевнений, якщо б таке сталося, то ми б зауважили.
— І він їсть усе підряд?
— Важко точно сказати. Він нюхає все й переважно все з’їдає. Наприклад, два галони лампової олії. У будь-якому разі, я не можу залишити його там. Ми не здатні доглядати за ним належним чином. До того ж більше не треба шукати дракона, — гірко додав він.
— Думаю, ти трохи гарячкуєш, — сказала вона, повертаючись до будинку.
— Гарячкую? Мене звільнили на очах усіх тих людей!
— Звичайно, але я впевнена, що це непорозуміння.
— Особисто я все правильно зрозумів!
— Гадаю, ти просто засмучений, бо безсилий.
Очі Ваймза округлилися.
— Що-о-о? — обурився він.
— Проти дракона, — досить безтурботно продовжила леді Ремкін. — Ти нічого не здатен із ним вдіяти.
— Схоже, що це кляте місто й дракон заслуговують одне одного, — сказав Ваймз.
— Люди налякані. Не можна чекати від людей казна-чого, коли вони настільки налякані, — вона ніжно торкнулася його руки. З боку це видовище нагадало промислового робота, керованого експертом з метою акуратно схопити яйце. — Не всі такі сміливі, як ти, — боязко додала вона.
— Я?
— Минулого тижня. Ти зупинив їх і не дав убити моїх драконів.
— А, це. Це не була сміливість. У будь-якому разі, тоді це були просто люди. З людьми простіше. Одне я точно скажу: більше драконові в очі я не дивитимуся. Від цих думок не можу заснути.
— О-о, — схоже, вона трохи знітилася. — Ну, якщо ти впевнений… Знаєш, у мене багато друзів. Якщо тобі потрібна допомога, варто лише сказати. Чула, що герцог Стогелітський шукає капітана варти. Я напишу рекомендаційного листа. Вони тобі сподобаються, дуже мила молода пара.
— Я ще не знаю, що робитиму далі, — сказав Ваймз, більш грубо, ніж хотів. — Я досі розглядаю одну-дві пропозиції.
— Ну, звичайно. Впевнена, ти сам усе краще знаєш.
Ваймз кивнув.
Леді Ремкін продовжувала крутити в руках носовичок.
— Ну, тоді, — промовила вона.
— Ну, — сказав Ваймз.
— Я, е-е, гадаю, ти вже кудись поспішаєш.
— Так, думаю, мені вже пора.
Запала мовчанка. Тоді обидвоє заговорили нараз.
— Це було дуже…
— Я просто хотіла сказати…
— Вибачте.
— Вибач.
— Ні, ви казали.
— Ні, вибач, що ти казав?
— Ой, — Ваймз завагався. — Тоді я піду.
— Ой. Так, — леді Ремкін утомлено посміхнулася. — Мабуть, всі ці пропозиції дійсно невідкладні, — сказала вона.
Вона простягнула руку. Ваймз обережно її потиснув.
— Тоді я пішов, — сказав він.
— Заходь якось, — холодніше промовила леді Ремкін. — Якщо коли-небудь будеш у наших краях. Упевнена, Еррол буде радий тебе бачити.
— Так. Ну. Тоді, бувайте.
— Бувай, капітане Ваймз.
Він вистрибнув за двері й квапливо спустився темною, зарослою стежкою. Ваймз відчував її погляд на своїй потилиці — або принаймні йому здавалося, що відчуває. Мабуть, вона стоїть у дверях і майже повністю їх перекриває. Просто дивлячись на нього. «Але я не озиратимуся, — думав він. Це було б дійсно нерозумно. Вона прекрасна людина, у неї багато здорового глузду й величезна… особистість, але дійсно… Я не озиратимуся, навіть якщо вона стоятиме там, поки я не дійду до кінця вулиці. Іноді потрібно бути жорстокими, щоб бути добрими».
Тому почувши, як грюкнули двері, коли він не пройшов ще й півшляху, Ваймз раптом відчув лють, сильну лють, ніби його щойно пограбували.
Він стояв на місці, стискаючи й розтискаючи в темряві кулаки. Він більше не капітан Ваймз, а громадянин Ваймз, що означало, що тепер має право на те, про що раніше й не мріяв. Можливо, варто піти й розбити кілька вікон.
Ні, це погана ідея. Він хотів більшого. Позбутися цього клятого дракона, повернути роботу, щоб у його руки потрапив той, хто за всім цим стоїть, забутися бодай на один раз і бити цього когось до виснаження.
Він витріщився в пустоту. Місто внизу було оповите димом і парою. Але він думав не про це.
Він думав про чоловіка, що утікав. І, занурившись глибше в п’янкі тумани свого життя, про хлопчика, що біг, щоб не відставати від решти.
Тихенько прошепотів:
— Хтось із них врятувався?
Сержант Колон закінчив промову й оглянув недоброзичливий натовп.
— Не звинувачуйте мене, — сказав він. — Я просто зачитав наказ. Я його не придумав.
— Але ж це людське жертвоприношення, — сказав хтось.
— Немає нічого страшного в людському жертвоприношенні, — відказав якийсь священик.
— У самій суті — нічого, — швидко погодився перший мовець. — Коли на те є вагомі релігійні причини. І коли в жертву приносять засуджених злочинців і подібних негідників.[22] Але зовсім інша справа — кидати когось драконові тільки тому, що той трішки зголоднів!
— Оце так позиція! — похвалив сержант Колон.
— Високі податки — це одне, але жерти людей — зовсім інше.
— Добре сказано!
— Якщо ми всі скажемо, що не будемо з цим миритися, що зробить дракон?
Ноббі розтулив рота. Колон швидко затиснув його рукою й тріумфально підняв кулак.
— Це саме те, про що я говорив із самого початку, — сказав він. — Коли ми разом, нас нізащо не спалять!
Пролунали поодинокі оплески.
— Зажди, — повільно сказав крихітний чоловічок. — Наскільки нам відомо, драконові добре вдається лише одна справа. Він літає містом, підпалюючи людей. Щось не зовсім до кінця розумію, як ви пропонуєте це зупинити.
— Так, але якщо ми всі будемо проти… — почав перший оратор, однак його голос звучав невпевнено.
— Він не може спалити всіх, — сказав Колон. Вирішивши знову походити козирною картою, додав із гордістю: — Коли ми разом, нас нізащо не спалять!
На цей раз оплесків пролунало значно менше. Люди зберігали свою енергію для того, щоб бідкатися.
— Не розумію, чому це неможливо. Чому він не може спалити всіх і полетіти в якесь інше місто?
— Тому що…
22
Низка релігій в Анк-Морпорку досі практикувала людські жертви — хоча насправді вони більше не потребували практики, оскільки досягнули в цьому вершини майстерності. Міський закон стверджував, що для жертвоприношення можна використовувати лише засуджених злочинців, але із цим пунктом не виникало ніяких труднощів, бо у більшості релігій відмова ставати добровольцем вважалася злочином, що карається смертю.