— Шкода, друже, дуже шкода.
Вони знову подивилися на місто, охоплене жахом.
— Пригадуєте, — сказав Ноббі, — ви завжди розповідали мені, що отримували призи за стрільбу з лука в армії, сержанте. Ви казали, що маєте щасливу стрілу, яку неодмінно мусили забрати назад, що…
— Гаразд! Гаразд! Але це не те саме! У будь-якому разі, я не герой. Та й чому я повинен це робити?
— Капітан Ваймз платить нам тридцять доларів на місяць, — сказав Морква.
— Так, — сказав Ноббі, посміхаючись, — а ви отримуєте надбавку в п’ять доларів за відповідальність.
— Але капітана Ваймза з нами більше немає, — нещасно промовив Колон.
Морква суворо на нього подивився.
— Упевнений, — сказав він, — якби він був тут, він би першим…
Колон махнув рукою, змушуючи його замовкнути.
— Це все чудово, — сказав він. — Але що, якщо я не влучу?
— Є й позитив, — сказав Ноббі. — Напевно, ви про це ніколи не довідаєтеся.
Вираз обличчя сержанта Колона перетворився на злу, відчайдушну посмішку.
— Тобто ми про це ніколи не довідаємося, — сказав він.
— Що?
— Якщо ти думаєш, що я стоятиму на якомусь даху сам, очікуючи смерті, то подумай краще. Я наказую тобі супроводжувати мене. У будь-якому разі, — додав він, — ти також отримуєш надбавку за відповідальність. Один долар.
Обличчя Ноббі засмикалося в паніці.
— Нічого подібного! Капітан Ваймз сказав, що віднімає її на п’ять років за те, що я ганьблю свій рід.
— Ну, то я тобі її повертаю. У будь-якому разі, тобі відомо все про разливі місця. Я бачив, як ти б’єшся.
Морква жваво відсалютував.
— Прошу дозволу виступити добровольцем, сер, — сказав він. — І хоч я отримую лише двадцять доларів на місяць, оскільки ще досі вчуся, це неважливо, сер.
Сержант Колон відкашлявся. Тоді поправив нагрудні лати — одні з тих, що вражали дивовижними вирізьбленими грудними м’язами. Його груди й живіт ідеально в них поміщалися — як желе в кулінарній формочці.
Що б на його місці зробив капітан Ваймз? Ну, мабуть, випив. Але якщо забути про випивку, що б він зробив?
— Нам необхідний, — повільно промовив він, — план.
Звучало непогано. За саме тільки висловлювання було варто заплатити. Якщо у вас був план, півсправи вже зроблено.
Йому відразу уявилися радісні крики натовпу. Люди заполонили вулиці, кидали квіти, тріумфально несучи його через вдячне місто. Один недолік — його несли в урні.
Люпін Вонс прямував коридорами, де гуляли протяги, до спальні Патриція. Навіть у найкращі часи її не можна було назвати розкішною: у ній не було нічого, окрім вузенького ліжка й кількох побитих життям шаф. Тепер, за відсутності однієї стіни, усе мало ще гірший вигляд. Один необережний крок спросоння — і ви полетите просто у величезну печеру, що колись була Великою залою.
Попри це, він усе ж зачинив за собою двері, створюючи видимість приватності. Тоді, обережно й постійно нервово зиркаючи на прірву вдалині, він опустився на коліна посередині кімнати й підняв одну з дощок.
Вонс витягнув на світ божий довгу чорну мантію. Тоді просунув руку далі в запилений простір й пошукав. Він продовжував порпатися, тоді ліг на підлогу, засунув обидві руки в дірку й відчайдушно замахав руками.
Крізь усю кімнату пролетіла книга, вдаривши його в потилицю.
— Це шукаєш? — поцікавився Ваймз.
Він вийшов із тіні.
Вонс стояв на колінах, стуляючи й розтуляючи рота.
Ваймз задумався, що ж він йому скаже. Мабуть: «Я знаю, на що це схоже», або «Як ти сюди потрапив», або, можливо, «Слухай, я можу все пояснити». Шкода, що в мене просто зараз немає зарядженого дракона.
Вонс сказав:
— Прекрасно. Молодець, що здогадався.
«Звичайно, такий варіант також передбачався», — подумки додав Ваймз.
— Під дошками, — сказав він вголос. — Усі завжди шукатимуть саме тут. Досить нерозумно з твого боку.
— Знаю. Але гадаю, він не очікував, що тут узагалі хтось буде щось шукати, — сказав Вонс, підвівшись і обтрусивши пил із колін.
— Прошу? — ввічливо перепитав Ваймз.
— Ветінарі. Ти ж знаєш, як він любив інтриги та всілякі оборудки. Він був втягнений у більшість змов проти самого себе, у цьому й полягало його правління. Він цим насолоджувався. Очевидно, він викликав дракона й не зміг його контролювати. Той виявився хитрішим, ніж він сам.
— То що ти тут робив? — запитав Ваймз.
— Я гадав, чи не можна було б перемінити дію заклинання. Чи, можливо, викликати іншого дракона. Щоб вони билися.
— Щоб збалансувати жахіття? — перепитав Ваймз.
— Спробувати варто, — серйозно заявив Вонс. Він наблизився на кілька кроків. — Послухай, щодо твоєї роботи, я знаю, що ми обидва тоді трохи перевтомилися, так що, звичайно, якщо ти хочеш повернутися…
— Мабуть, це було жахливо, — сказав Ваймз. — Уяви, що він пережив. Він викликав його, а тоді усвідомив, що це не просто якийсь бездушний інструмент, а живе створіння з власним розумом. Таким самим, як у нього, але без будь-яких гальм. Знаєш, я б побився об заклад, що на самому початку він дійсно думав, що робить усе на благо. Мабуть, він збожеволів. Рано чи пізно це мало статися.
— Так, — хрипко повторив Вонс. — Мабуть, це було жахливо.
— От би він потрапив мені в руки! Знати людину стільки років і ніколи не усвідомлювати…
Вонс промовчав.
— Біжи, — тихо наказав Ваймз.
— Що?
— Біжи. Я хочу подивитися, як ти бігаєш.
— Я не розумію…
— У ніч, коли дракон спалив той будинок, я бачив, як хтось тікав. Пригадую, мені здалося, що він рухався дуже кумедно, ніби підстрибуючи. А наступного дня я бачив, як ти втікаєш від дракона. «Цей чоловік біжить дуже схоже», — подумав я. Майже підстрибцем. Так бігають, щоб від когось не відстати. Хто-небудь із них врятувався, Вонсе?
Вонс безтурботно — як йому здалося — помахав рукою.
— Це сміховинно, це нічого не доводить, — сказав він.
— Я помітив, що ти тут спав, — сказав Ваймз. — Припускаю, що король любить тримати тебе під рукою?
— У тебе немає жодних доказів, — прошепотів Вонс.
— Звичайно, немає. Манера бігу. Енергійний голос. Це все. Але це не має значення. Навіть якби в мене були докази, це було б неважливо — сказав Ваймз. — Оскільки немає кому їх надати. І роботу ти мені повернути не можеш.
— Я можу! — скрикнув Вонс. — Можу, і тобі необов’язково залишатися простим капітаном…
— Ти не можеш повернути мені роботу, — повторив Ваймз. — Вона ніколи твоєю й не була. Я ніколи не охороняв ні місто, ні короля, ні Патриція. Я служив закону. Хоч і пошкодженому та спаплюженому, але свого роду закону. Зараз лишився хіба один закон: «Будь обачним, інакше згориш живцем». Місця для мене тут не залишилося.
Вонс кинувся вперед і схопив його за руку.
— Але ти можеш мені допомогти! — сказав він. — Можливо, є спосіб знищити дракона, принаймні ми можемо допомогти людям перенаправити збитки, пом’якшити найгірше, якось домовитися…
Від сильного ляпасу Вонс аж крутнувся на місці.
— Дракон тут, — гаркнув він. — Ти не зможеш перенаправити його, переконати або домовитися з ним. Дракони не розуміють, що таке перемир’я. Ти притягнув його сюди, і ми тут застрягли, сволото!
Вонс перестав погладжувати яскраво-білу пляму від ляпасу.
— Що ти збираєшся робити? — запитав він.
Ваймз не знав. Він подумав про десяток варіантів, але єдиний дійсно прийнятний — вбивство Вонса. Та він не міг це зробити, дивлячись йому прямо в лице.
— Проблема з такими людьми, як ти, — сказав Вонс, встаючи. — Ви завжди проти спроб зробити щось на благо людства, але самі ніколи не маєте годящого плану. Варта! Варта!
Він маніакально усміхнувся.
— Не чекав? — запитав він. — Знаєш, тут ще залишилися гвардійці. Не так багато, звичайно. Мало хто готовий сюди заходити.
У зовнішньому коридорі пролунали кроки, і досередини ввійшло четверо гвардійців, витягнувши мечі.