Бібліотекар задумливо чухав свої пахви. Йому проблем вистачало.
Він прийшов сюди, сповнений ненависті до злодіїв книг, і вогонь тієї ненависті все ще у ньому палав. Але йому явилася заспокійлива думка. Хоч злочини проти книг — це найгірші злочини, помсту, мабуть, доведеться відкласти на потім.
Йому було по цимбалах, що люди роблять одне з одним, та були вчинки, на які, як він вважав, слід було реагувати різко, якщо злочинець ставав надто самовпевненим і чинив погано не лише з людьми, але й з книжками.
Бібліотекар знову подивився на свій значок і злегка надкусив його, оптимістично сподіваючись, що той став їстівним. Без жодних сумнівів, йшлося про Обов’язок перед капітаном.
Капітан завжди був добрим до нього. І у капітана теж був значок.
Так.
Були часи, коли й мавпи мали робити те, що й люди…
Орангутан відсалютував і щез у темряві.
Сонце піднялося вище, викотившись із горизонту крізь туман та затхлий дим, немов повітряна кулька.
Ватага сиділа у затінку димаря: чекали та вбивали час, хто як міг. Ноббі вдумливо вивчав вміст своїх ніздрів, Морква писав листа додому, а сержант Колон переживав.
Довго він не всидів, охкаючи підвівся і мовив:
— Є проблемка.
— Що там, сержанте? — запитав Морква.
Сержант Колон виглядав розбитим.
— Нууу, а що як це не раз-на-мільйон-шанс? — сказав він.
Ноббі витріщився на нього.
— Що ви маєте на увазі? — запитав він.
— Ну, гаразд, породжені у безвиході раз-на-мільйон-шанси завжди спрацьовують, так? Питань нема, але… випадок у нас, як би це сказати, специфічний. Хіба ні?
— Це ви у нас запитуєте? — парирував Ноббі.
— А що, як це шанс — один на тисячу? — запитав Колон, агонізуючи.
— Що?
— Хтось коли-небудь чув про влучний постріл зі співвідношенням один до тисячі?
Морква підняв голову.
— Сержанте, ви ж розумний чоловік, — промовив він. — Ніхтосінько ніколи не чув про влучний постріл зі співвідношенням один до тисячі. Цілком вірогідно, — артикулював він губами, — що наш шанс — один на одразу декілька мільйонів.
— Так. Декілька мільйонів, — погодився Ноббі.
— Тож усе спрацює лише, якщо це саме той раз-на-мільйон-шанс, — сказав сержант.
— Так воно, мабуть, і є, — відповів Ноббі.
— Тож співвідношення 999 943 до одного, наприклад, — сказав Колон.
Морква захитав головою.
— Буде безнадійним. Ніхто ніколи не казав: «Ваші шанси — один до 999943, але хтозна, може, щось і вийде».
Вони замовкли і вдивлялись у міську далечінь, занурившись у жорстоку дійсність підрахунків.
— Може бути, що нам доведеться геть не солодко, — порушив тишу Колон.
Морква взявся щось жваво писати. Коли його запитали, що він робить, популярно пояснив, як вирахувати площу тіла дракона, і спробував прикинути шанси того, що стріла влучить в одну точку.
— Цілься і думай, — сказав сержант Колон. — Я цілюсь.
Ноббі кашлянув.
— Ну раз так, то шанси у нас набагато більші — не один на мільйон, — сказав Морква. — Може й один на сотню. Якщо дракон летітиме повільно, а точка, в яку треба влучити — величенька, то можемо бути майже певними того, що все вдасться.
Колон уже подумки вимовив фразу «Певними-не-певними, але вдатися, все-таки, може». Похитав головою.
— Нєа, — промовив натомість.
— То все, що нам треба, у такому випадку, — повільно сказав Ноббі, — підрихтувати рівень вірогідності.
Коло середнього прута з’явилася тоненька шпаринка. Ваймз розумів, що це не те, чого він хотів, але з чогось треба було починати.
— Можливо, потрібна допомога? — сказав Патрицій.
— Ні.
— Як знаєте.
Вапно уже наполовину згнило, але глибоко в камінні були прути. Під шаром іржі було повно заліза. Колупати доведеться довго, але треба було щось робити, а ще колупання у стіні відволікало від непотрібних думок. Ну хоч це у нього ніхто не забере. То був правильний, справедливий виклик; колупаючи стіну, ти знаєш, що колись переможеш її.
От у цьому «колись» і була вся біда. Колись Великий А’Туїн дійде до краю всесвіту. Колись загаснуть зорі. Колись і Ноббі помиється, хоча для цього доведеться радикально переосмислити природу Часу.
Все ж він не спинявся і лупав вапно, аж раптом перестав, бо щось мале й бліде доволі повільно залетіло ззовні.
— Арахісове лушпиння? — здивувався він.
У ґратованому отворі дороги дриґом з’явилося обличчя Бібліотекаря, обрамлене обвислими щоками, і так вже він шкірився, що менш страшним — ще й у такому положенні — не став.
— Уук?
Орангутан сповз зі стіни, вчепився за решітку і потягнув її на себе. Було видно, що старався він добряче, здавалося, від такої напруги м’язи на його грудях, немов танцювали пава́ну[23], гупаючи то вперед, то назад. Його рот, повен жовтавих зубів, заціпенів у мовчазній сконцентрованості.
Почувся скрегіт заліза, і решітка піддалася. Мавпа відкинула її вбік і потягнулася руками у запилений отвір. Тоді найдовші руки Закону схопили закам’янілого від подиву Ваймза за плечі і одним махом витягли з камери.
Ватага продовжувала дискутувати.
— Добре, — сказав Ноббі. — Яка вірогідність поцілити драконові у разливе місце, якщо стояти на одній нозі, вдягнувши капелюх задом-наперед, і з хустинкою в роті?
— Хмм, — сказав Колон.
— Шанси мізерні, — сказав Морква. — Хоча, здається мені, що з хустинкою — це ти вже переборщив.
Колон не витримав.
— Вирішуйте уже, — сказав він. — Мої ноги несуть мене спати.
Ваймз встав із брудного вугілля і витріщився на Бібліотекаря. Він щойно пережив те, що для більшості людей було б шоком. Зазвичай йому доводилося спостерігати щось подібне за більш неприємних обставин, як, наприклад, бійка у «Латаному барабані», коли примат просто хотів трішки спокою, аби насолодитися пінтою пива у тиші роздумів. Може, Бібліотекар і має вигляд, немов набитий каучуковий міх, але ніхто не бачить, що замість наповнювача там — м’язи.
— Це було неймовірно, — більше слів він не знайшов. Опустив погляд на погнуту решітку і відчув, що в голові немов потемніло. Ухопився за покручений метал.
— Часом не знаєш, де зараз Вонс? — додав він.
— Іек! — Бібліотекар сунув йому під носа пожмаканий шмат пергаменту. — Іек!
Ваймз прочитав напис.
Добре було все… коли ж… з настанням дня… дівчатко невинне, хоч шляхетне… між правителем й народом постало…
— У моєму місті! — заричав він. — У моєму клятому місті!
Він обома руками схопив Бібліотекаря за шерсть на грудях і підняв до рівня очей.
— Котра година? — прокричав він.
— Уук!
Довга рудоволоса рука спрямувалася догори. Ваймз глянув, куди він вказує. Сонце, безсумнівно, мало вигляд небесного тіла, що от‑от сягне зеніту і думками уже повільно вкривається пеленою сутінків…
— Я, бляха, не дам цьому трапитись, ясно тобі? — кричав Ваймз, теліпаючи приматом туди-сюди.
— Уук, — терпляче проказав Бібліотекар.
— Що? Ой. Вибач, — Ваймз поставив орангутана, який виявився достатньо розумним, аби не роздувати проблеми. Бо чоловік, який від злості не помітив, що з легкістю підняв стосорокакілограмового примата, точно одержимий ідеєю.
Він почав роззиратися навколо.
— Звідси можна якось вибратися? — спитав він. — Але так, щоб не лазити по стінах.
Відповіді чекати не став, а хутко покрокував вздовж стін, доки не наштовхнувся на вузькі, уже покороблені дверцята, які відчинив одним помахом ноги. Двері й так були відчинені, але він не відмовив собі у задоволенні по них вгамселити. Бібліотекар, розхитуючись, поплентався за ним.
За дверима їх чекала майже порожня кухня, адже персонал не витримав, вирішивши, що жоден розважливий шеф не погодиться працювати у закладі, де їдять більше, аніж він важить. Декілька гвардійців доїдали холодний ланч.