— Є… у твоїх словах суть, — зрештою відповів Колон. — Ти правий.
— Ну, тоді до справи.
— Але є одна проблемка…
— Яка?
— …Я не вмію плавати, — сказав Колон.
— А як ви тоді вибралися зі ставка?
Колон знизав плечима.
— Я природжений плавець.
Вони знову подивився у темряву ставка. Колон глянув на Ноббі, а Ноббі дуже повільно заходився знімати свій шолом.
— А ми там ще когось забули? — спитав Морква, що з’явився позаду.
Вони озирнулися.
Він якраз витрушував залишки болота з вуха. За його спиною дотлівали залишки ґуральні.
— Я одразу зрозумів, що треба було виринати швидко, аби оцінити ситуацію, — сказав він жваво, вказуючи пальцем на ворота, що хоч і звисали на одній завісі, але все ще виконували свою місію вказувати людям, як можна вийти з цього дворика.
— Ох, — кволо промовив Ноббі. — Слава небесам!
— Там є стежина, — сказав Морква.
— А дракони по ній не ходять? — запитав Колон підозріливо.
— Ані дракони, ані люди. Тут взагалі нікого немає, — нетерпляче відповів Морква. Він витяг свого меча. — Нумо! — сказав він.
— Куди? — запитав Ноббі, витягнув з-поза вуха вогкий недопалок й оглянув його із виразом найприкрішого смутку. Йому уже давно капець. Але він усе ж спробував його запалити.
— Ми хочемо побороти дракона, хіба ні? — сказав Морква.
Колон засовався, бо йому, вочевидь, уже стало незручно сидіти в одній позиції.
— Так, але хіба ж ми не можемо спочатку піти додому та переодягнутися?
— Чи випити чогось смачного і теплого? — додав Ноббі.
— І поїсти, — промовив Колон. — От я б зараз не відмовився від…
— Вам має бути соромно, — сказав Морква. — Дама в біді, над містом лютує дракон, а вам у голові їсти і пити!
— Ох, я не лише про їжу та питво думаю, — сказав Колон.
— Як ви не розумієте, що ми, можливо, — єдиний щит, що стоїть між містом і тотальною руйнацією!
— Так, але… — заходився Ноббі.
Морква підняв меч над головою.
— Капітан Ваймз уже давно був би там! — сказав він. — Усі за одного!
Він ще раз пильно подивився на них та вибіг із подвір’я.
Колон зміряв Ноббі похмурим поглядом.
— Ох, ця сучасна молодь, — сказав він.
— Усі за одного що? — запитав Ноббі.
Сержант зітхнув.
— Ходи вже.
— Ох, ну добре.
Вони пошкандибали у бік стежки. Там і справді нікого не було.
— Куди він подівся? — спитав Ноббі.
Морква вийшов з тіні, розпливаючись в усмішці.
— Я знав, що можу на вас покластися. За мною!
— Щось із цим хлопчиною не те, — сказав Колон, коли вони плентались за Морквою. — Йому завжди вдається переконати нас кудись за ним іти, ти зауважив?
— Усі за одного що? — сказав Ноббі.
— Щось таке є у його голосі, я гадаю.
— Ага, але усі за одного що?
Патрицій зітхнув, акуратно відзначив місце і відклав книгу вбік. Судячи з галасу на вулиці, народ там точно не сумував. Малоймовірно, що придворна гвардія теж пішла на площу, і це, зрештою, було непогано. Гвардійці — добре навчені та натреновані люди, шкода витрачати їх на все підряд.
Вони йому ще знадобляться.
Він намацав на стіні звичайнісіньку маленьку цеглинку, можна сказати, що вона нічим не відрізнялася від інших маленьких цеглин, і натиснув на неї. Щоправда жодна інша маленька цеглинка не змогла б відсунути вбік цілу секцію плитняка.
Там було повно всякого: недоторкані запаси, чистий одяг, декілька маленьких скриньок із коштовними металами та камінням, інструменти. А ще там був ключ. Ніколи не будуй темницю, з якої не зможеш вибратися.
Патрицій узяв ключ і пішов до дверей. Слухаючи, як засуви замка з легкістю ковзнули назад до своїх, належно змащених, щілин, Патрицій думав, чи не варто було розповісти про ключ Ваймзові. Але той чоловік так тішився, намагаючись вибратися з темниці самотужки. Напевно, розповісти про цей ключ було б ведмежою послугою. Так чи інакше, це б зіпсувало його бачення світу. А Ваймз йому був потрібен саме із власним баченням світу.
Лорд Ветінарі відчинив двері і тихенько покрокував у темряву руїн свого палацу.
Руїни задрижали уже вдруге за декілька секунд — здригнулося місто.
Драконячі стайні вибухнули. Вікна повилітали. Перед лавиною чорного диму стояла стіна, в якій колись, ще до того, як вони вилетіли в повітря і приземлилися, зоравши клумбу рододендронів, були двері.
У тій будівлі відбувалося щось надмірно запекле та потужне. Диму ставало все більше, він густішав, маснішав, важчав. Одна стіна просто обсипалася до низу, а потім й інша мляво вляглася на газон.
Дракони вилітали з руїн, несамовито розмахуючи крилами, немов корки з пляшок шампанського.
Дим, однак, і далі застеляв собою увесь кадр. Та в далині щось таки проглядалося, якась цятка разючо-білого світла, що, немов сонце, плавно сходила над горизонтом.
Раптом вона зникла з поля зору, пропливаючи повз розбите вікно, і Еррол, в якого на голові ще обертався шмат черепиці, здійнявся над власним димом і злетів у небо Анк-Морпорка.
Там, на висоті приблизно сотні футів, його срібна луска виблискувала у сонячному світлі. Він повільно обертався, вправно балансуючи на власному полум’ї.
Ваймз все ще стояв на площі в очікуванні смерті. Він усвідомив, що його щелепа трішки відвисла від побаченого, тож вирішив стулити рота.
У місті не було жодного звуку, окрім звуку Ерролового польоту.
Вони вміють керувати своїм вогнем, вибирати, звідки той вилітатиме — вторив собі Ваймз, зачудований побаченим. Відповідно до обставин. Він зробив так, що все працює навпаки. Але ж ці його замашки, його гени… у будь-якому разі він завжди був на півшляху до цього. Не дивно, що маленький негідник мав такі обрубані крила. Його тіло, мабуть, знало: крила йому знадобляться хіба щоб не збиватися з курсу.
Чорт забирай. Вперше в житті бачу дракона, що видихає вогонь не носом, а задом.
Він наважився подивитися вгору. Великий дракон не рухався, а його величезні, налиті кров’ю очі сфокусувалися на крихітній постаті Ваймза.
Король Анк-Морпорка здійнявся високо в небо.
Ваймз різко повернувся до леді Ремкін.
— Як вони б’ються? — швидко запитав він. — Як б’ються дракони?
— Ну, цей, як же воно, ну, просто ляскають одне одного і плюються вогнем, — відповіла вона. — Принаймні болотяні дракони так і роблять. Себто хто коли-небудь бачив, аби між собою билися благородні дракони? — вона взялася обмацувати свою нічну сорочку. — Треба дещо записати. Десь у мене був записник…
— У нічній сорочці?
— Дивовижно, але ідеї можуть приходити уві сні, я завжди це знала.
Полум’я вдарило у те місце в небі, де ще хвилину тому був Еррол. Король намагався дістати його, але злетів недостатньо високо, тож застав лиш смуги диму, якими маленький дракон намалював йому колиску для кошеняти. В Еррола летіло все більше вогняних, потужних і гарячих кинджалів, але жоден із них цілі не сягнув.
Натовп спостерігав за всім цим у бездиханній тиші.
— Здоров, капітане, — промовив улесливий голос.
Ваймз глянув додолу. Маленький затхлий ставок, який чомусь виглядав як Ноббі, усміхався до нього на всі тридцять два.
— Я думав, вас уже немає! — сказав він.
— А ми є, — сказав Ноббі.
— Що ж, це добре, — зараз Ваймзові було не до розмов.
— На кого ставите?
Ваймз знову глянув у небо. Над містом звивалися спіралі димових слідів.
— Боюся, нічого не вийде, — сказала леді Ремкін. — О, привіт, Ноббі.
— І вам доброго дня, мадам, — відповів Ноббі, прибираючи з лоба те, що, на його думку, було схоже на пасмо волосся.
— Що це ти таке кажеш — нічого не вийде? — запитав Ваймз.
— Та подивіться на нього! Він ще живий, бо у нього просто ще не влучали!
— Так, але Еррол уже декілька разів влучав у Короля. І йому, здається, по цимбалах. Його полум’я недостатньо гаряче чи що. Маневрує він, звичайно, непогано, але йому радше таланить щоразу, як Король намагається його припекти. Ерролу потрібен лиш один шанс.