— Там унизу, — продовжував він, — ходять люди, що підуть за будь-яким драконом, вклонятимуться будь-якому богові та ігноруватимуть будь-яке беззаконня. І це все через сіру буденність усього поганого. Ні, я не говорю про її величність лінь, що породжує креативність великих грішників, а радше про темряву душ масового виробництва. Вони грішать, нехай так, але без жодного тобі натяку на оригінальність. Вони приймають зло не тому, що кажуть йому так, а тому, що не кажуть ні. Вибачте, якщо це якось зачіпає ваші почуття, — додав він, знову поплескуючи Капітана по плечі, — але вам, любі друзі, без нас ніяк не обійтися.
— Так, сер? — тихо промовив Ваймз.
— О, так. Ми єдині, хто знає, як зробити так, щоб усе працювало. Бачте, єдине, що добре виходить у хороших людей, це боротися з поганими людьми. Ви в цьому ас — я вас запевняю. Але проблема в тому, що крім цього ви нічого не вмієте. Одного дня дзвонять дзвони і ви ховаєте якогось злючого тирана, а наступного дня всі вже жалітимуться, що відтоді як режим тирана було повалено, ніхто не виносив сміття. А все тому, що погані люди вміють складати плани. Можна сказати, що це така собі частина їхньої профільної орієнтації. У кожного злого тирана є план захоплення всього світу. Добрі люди в цьому ні чорта не розуміють.
— Можливо. Але щодо решти — то ви помиляєтеся! — сказав Ваймз. — Уся справа в тому, що люди просто бояться, люди — самотні, — він зупинився. Звучало доволі не аргументовано, навіть для нього.
Він знизав плечима.
— Це просто люди, — сказав він. — Вони просто поводяться так, як подобається людям. Сер.
Лорд Ветінарі дружньо йому всміхнувся.
— Звісно, звісно, — сказав він. — Ви ж маєте в це вірити, я розумію. Інакше ви б усі з розуму посходили. Інакше вам усім здавалося б, що ви стоїте на тонкому, мов пір’їна, мості, що завис понад склепіннями Пекла. Інакше саме поняття існування набрало б обрисів темної агонії і єдиною надією, яку б плекали люди, було б те, що життя після смерті не існує. Я дуже добре розумію, — він глянув на свій стіл і зітхнув. — А зараз, — сказав Патрицій, — мене чекає безліч справ. Боюся, що бідний Вонс, хоч і був чудовим слугою, але управлінець з нього був нікудишній. Тож ви можете йти. Виспіться, як належить. А, і приходьте завтра зі своєю командою. Місто повинне висловити свою вдячність.
— Що місто повинне? — запитав Ваймз.
Патрицій глянув у сувій. Його голос знову набув тих відсторонених ноток того, хто організовує, планує та контролює.
— Висловити вам вдячність, — повторив він. — Кожен тріумф вінчає становлення нових героїв. Така от закономірність. Таким чином, усі знатимуть, що все відбулося, як і належить.
Він виглянув на Ваймза з-за сувою.
— Такий порядок, — сказав він.
Зробивши декілька записів олівцем на аркуші паперу, що лежав перед ним, він знову підняв погляд.
— Я кажу, — сказав він, — що ви можете йти.
Ваймз затримався біля дверей.
— А ви в усе це вірите, сер? — запитав він. — В усе це нескінченне зло та абсолютну темряву.
— Аякже, аякже, — відповів Патрицій, перегортаючи сторінку. — Це єдиний логічний умовивід.
— Але ж ви кожного ранку встаєте з ліжка, сер?
— Гм? Так? До чого ви ведете?
— Просто хочу знати навіщо, сер?
— Ой, Ваймзе, ідіть уже. Ви хороша людина.
Темну і вогку печеру, яку видовбали із самісінького серця палацу, стрибками перетнув Бібліотекар. Він переліз через сумну купу скарбів і глянув на розпластане Вонсове тіло.
Тоді обережно схилився і вихопив з його омертвілих пальців «Викликання драконів». Здув із книжки пилюку і взявся охайно витирати, ніби то було перелякане дитя.
Він уже хотів було йти геть, але зупинився. Знову нахилився, аби витягти з-під блискучих завалів ще одну книгу.
Ця книга йому не належала, хоча можна вважати, що загалом усі книги були в його юрисдикції. Він розгорнув її і обережно перегорнув кілька сторінок.
— Залиш її собі, — сказав Ваймз, що стояв позаду. — Забери і заховай десь.
Орангутан кивнув капітанові і побіг вниз насипом з уламків. Він лагідно постукав капітана по коліні, розгорнув «Викликання драконів» і гортав поношені сторінки, аж поки не знайшов ту, яку шукав, тоді мовчки передав книгу вгору.
Ваймзові довелося примружитись, аби прочитати нерозбірливу писанину.
Дракони не є вони подібні до єдинорогів, я вважатиму так. Вони мешкають у якімсь Фантастичнім Вимірові, що керується Примхами Долі і, означатиме це, що хто би їх не покликав, вказавши шлях до світу сего, зватиме їх Власними драконами Розуму.
Однак, відомо мені, що Найчистіше із Сердець може викликати Дракона Сили, аби звергнути Зло у сім світі, і тієї ночі, як се станеться, почнеться Величне Діло. Усім буть на поготові. Я ж бо рук не покладав, аби й самому буть Гідним звання…
Ваймз задумався про фантастичний вимір. Ось куди вони полетіли. У світ нашої уяви. А коли кличемо їх знову, то самі собі їх ліпимо, немов із тіста. Лиш отримаєш ти, людино, не імбирний хлібець, а те, чим є сама. Свою темряву, втілену у формі…
Ваймз ще раз перечитав уривок і взявся гортати наступні сторінки.
Їх не було багато, решта книги була обвугленою масою.
Ваймз повернув книгу орангутану.
— А якою людиною був де Малахіт? — запитав він.
Бібліотекар замислився над цим з усією серйозністю, що притаманна тим, хто знав «Словник міських біографій» напам’ять. І знизав плечима.
— Майже святою? — запитав Ваймз.
Орангутан замотав головою.
— Що ж, винятково злою?
Орангутан знизав плечима і знову замотав головою.
— На твоєму місці, — сказав Ваймз, — я б заховав цю книгу у надійне місце. І з нею ще книгу Законів. Ті кляті книжки надто вже небезпечні.
— Уук.
Ваймз потягнувся.
— А тепер, — сказав, — ходімо вип’ємо.
— Уук.
— Але по одній.
— У-ук.
— Ти ставиш.
— Еек.
Ваймз зупинився і подивився на велике добре обличчя.
— Скажи мені, — почав він, — от мені завжди кортіло знати… бути орангутаном краще?
Бібліотекар задумався.
— Уук, — відповів.
— Та невже? — не повірив Ваймз.
Наступний день настав. Усе приміщення заповнили перші обличчя міста. Патрицій сидів на своєму непохитному троні, в оточені Ради. Усі шкірилися так, наче це їх приставили до нагороди за блискуче виконання службових обов’язків.
Леді Сибіл Ремкін сиділа собі збоку, одягнена у декілька акрів чорного вельвету. Сімейні коштовності Ремкінів виблискували на її пальцях, шиї та на темних завитках сьогоднішньої перуки. Загалом картина вражала і на вигляд була, мов зоряне небо.
Під проводом Ваймза ватага прокрокувала до центру зали і виструнчилася. Ваймз тримав шолом у руці — згідно статуту. Він здивовано виявив, що навіть Ноббі старався, аби все мало належний вигляд, — на його нагруднику проглядалися підозри на блискучий метал то тут, то там. Колон узагалі скорчив таку серйозну гримасу, наче мав закреп. Обладунки Моркви сяяли.
Колон, вперше в житті, відсалютував, як книжка пише.
— Усі на місцях, сер! — аж гаркнув він.
— Чудово, сержанте, — незворушно мовив Ваймз. Він повернувся до Патриція і ввічливо звів брову.
Лорд Ветінарі легенько змахнув рукою.
— Вільно, чи як там у вас кажуть, хлопці, — сказав він. — Я певен, що нам не потрібні зайві церемонії. Що скажете, капітане?
— Як вам до вподоби, сер, — відповів Ваймз.
— Тож, хлопці, — нахилившись вперед, сказав Патрицій, — до нас дійшли чудові відомості про ваші неймовірні зусилля, аби захистити місто…