Біля ящиків поралося декілька жінок. Чи краще сказати — декілька леді. Надто вже вони забруднились, аби називати їх простими жінками. Жодна звичайна жінка ніколи б не мріяла про таку неохайність; для того, щоб мати сміливість одягати таке, жінка мала мати цілковиту впевненість у собі, впевненість, що приходить зі знанням того, ким був твій пра-пра-пра-прадід. Але на них були гарні одежі, як зауважив Ваймз, дуже гарні, принаймні такими вони колись були; то були такі речі, які комусь за шалені гроші купували батьки, але вони були такими вже гарними, що їх було аж шкода одягати, тож вони передавалися молодшому поколінню, як і чайні сервізи, столове срібло та подагра.
Професійно займаються вирощуванням драконів, подумав він. Одразу можна сказати. Є в них щось таке, що виділяє їх на фоні інших людей. Те, як вони носять свої шовкові шалі, старі твідові куртки та дідівські жокейські чоботи.
Ну і, звичайно, запах.
Його помітила тендітна, худорлява жіночка з обличчям, що нагадувало старе шкіряне сидіння.
— Ага, — сказала вона, — ви, мабуть, і є той доблесний капітан, — вона заправила пасмо білявого волосся назад під хустинку і простягнула йому жилаву коричневу руку. — Бренда Родлі. А це Роузі Деван-Молей. Власниця «Сонцесяйного притулку для хворих драконів», ну, ви, напевне, чули про нього.
Та інша леді, що своєю статурою нагадувала когось, хто може однією рукою підняти вантажного коня, а другою його підкувати, привітно йому усміхнулася.
— Семюел Ваймз, — кволо промовив Ваймз.
— Мого батька звали Семом, — невиразно сказала Бренда. — Семам завжди можна довіряти, казав він мені, — з одного ящика виліз дракон, і вона швиденько загнала його назад. — Ми просто допомагаємо Сибіл. Ми — давні подруги. А як же інакше? Цей її виводок — страшні непосиди. Літають по цілому місту, маленькі дияволенята. Ставлю на те, що вони повернуться, коли зголодніють. Як так можна вдатися до своїх предків?
— Прошу?
— Сибіл вважає, що усьому виною якась мутація, але я думаю, що ми зможемо повернути її драконам статус шляхетних лиш через три або чотири покоління. Я славлюся своїми жеребцями, знаєте, — сказала вона. — Ми створимо щось неймовірне. Абсолютно нову породу драконів.
Ваймз уявив у небі інверсійні сліди надзвукових драконів.
— Ем-м, — вимовив він. — Звичайно.
— Що ж, нам пора до роботи.
— А чи не бачили ви часом леді Ремкін? — запитав Ваймз. — Я отримав повідомлення, що мені обов’язково треба сюди прийти.
— Вона десь у будинку, — сказала місіс Родлі. — Казала, що матиме ще якусь дуже важливу справу. Роуз, будь обережна з отим драконом, дурненька!
— Важливішу за драконів? — запитав Ваймз.
— Так. Не знаю, що на неї найшло, — Бренда Родлі нишпорила у кишені завеликого на неї жилета. — Було приємно познайомитися, капітане. Я завжди рада знайомству з новими членами Фантастичного Виміру. Будете десь поряд — заїжджайте в гості. Буду дуже рада показати вам усе, — вона витягла пожмакану і брудну візитівку і вклала йому в долоню. — Маю бігти, бо нам доповіли, що деякі наші дияволенята вирішили звити собі гнізда на вежі Академії. Треба їх звідти зняти, поки ще не стемніло.
Ваймз примружився над візитівкою, коли його нові подруги, озброївшись сітками та мотузками, від’їздили з подвір’я маєтку.
На картці було написано: Бренда, леді Родлі. Вдовиний Дім, Квірмський замок, Квірм. До нього дійшло, що пані, яка щойно поїхала стежкою з грацією жвавого стійла для коней, була ніким іншим, як овдовілою герцогинею Квірмською, в якої землі було більше, аніж можна вгледіти з дуже високої гори у погожу днину. Ноббі таке не сподобалося б. Виявляється, існував особливий вид бідності, який могли собі дозволити лише дуже-предуже багаті люди…
Ось так і треба ставати поважними людьми, подумав він собі. Ніколи не перейматися тим, що думають інші, і завжди бути впевненим у всіх своїх рішеннях. Він почимчикував назад до будинку. Двері були відчинені. За ними на нього чекав просторий, але темний та затхлий коридор. З мороку проглядалися голови вбитих на полюванні тварин. Здавалося, Ремкіни винищили більше живності, аніж льодовиковий період.
Не знаючи, куди він прямує, Ваймз пройшов під ще однією аркою з цільного дерева.
То була їдальня. Там стояв такий стіл, що, сівши вечеряти на інший край столу, ваш візаві опинявся в іншому часовому поясі. Один край столу колонізували срібні підсвічники.
Стіл засервірували на двох персон. Біля кожної з тарілок розгорнулася батарея столових приборів. Давні келихи для вина виблискували у світлі свічок.
Ваймза охопило передчуття чогось жахливого, водночас поряд із ним промайнув шлейф «Зачарування» — найдорожчих парфумів, які можна було знайти Анк-Морпорку.
— А, капітане. Як люб’язно, що ви прийшли.
Ваймз повільно обернувся, наче й не поворушивши ногами.
Леді Ремкін стояла за ним у всій величі своєї краси.
Ваймз, як у тумані, бачив розкішну синю сукню, що переливалася при світлі свічок, густі пасма каштанового волосся, неспокійне личко, яке свідчило, що цілий батальйон вправних живописців і декораторів щойно склали свої риштування і пішли собі, чув ледь чутне поскрипування, яке вказувало, що все під цим простим корсетом піддається тискові, який зазвичай можна віднайти хіба в ядрі великої зорі.
— Я, е-е, — вимовив він. — Якби ви, е-е. Якби ви сказали, е-е. Я б. Гм. Одягнувся більш відповідно, е-е. Краще, гм. Набагато. Е-е.
Вона насувалася на нього, немов блискучий таран.
Наче у сні він дозволив, щоб хтось його ось так всадовив за стіл. Він, мабуть, їв, бо раптом нізвідки з’явилася прислуга, яка приносила страви, начинені іншими стравами, а потім приходила, щоб позбирати тарілки. Час від часу оживав дворецький і наповнював заморськими винами келих за келихом.
Свічки віддавали стільки тепла, що на ньому можна було готувати їжу. Леді Ремкін не змовкала, бідкаючись, як їй, тендітній жінці, важко самотужки господарювати у такому величезному маєтку. Вона також натякала, що комусь прийшов час серйозніше поставитися до свого становища у суспільстві. Кімната зажевріла багряним світлом від променів сонця, що сідало на горизонті, а Ваймзові закрутилося в голові.
Він ще спромігся подумати, що суспільство й саме не знало, звідки йому чекати наступної біди. Про драконів вони не згадували, однак незабаром Ваймз відчув, як щось під столом поклало йому на коліно голову і пустило слину.
За таких обставин Ваймзові було надто важко підтримувати розмову. Він почувався немов на полі бою, оточений ворогами з усіх сторін. Однак вирішив все ж таки здійснити один маневр, який, як він сподівався, витягне його з пастки ворога і допоможе втекти.
— Як думаєте, куди вони полетіли? — запитав він.
— Куди що? — перепитала на мить остовпіла леді Ремкін.
— Ну, дракони. Ну, що я буду вам розповідати. Еррол і його дру… самка.
— Гадаю, це якесь віддалене і скелясте місце, — відповіла леді Ремкін. — Улюблене місце для драконів.
— Але ж воно, себто вона — магічна тварина, — сказав Ваймз. — Що трапиться, коли завершиться дія магії?
Леді Ремкін боязко йому всміхнулася.
— Ну, люди якось навчилися це переживати, — сказала вона.
Вона потягнулася через стіл та взяла його руку.
— Ваші люди гадають, що за вами треба приглядати, — лагідно промовила вона.
— Ага. Справді? — запитав Ваймз.
— Сержант Колон сказав, що ми би з вами поладнали, немов maison en Flambé.[25]
— Що, так і сказав?
— Але це не все, що він мені сказав, — заявила вона. — Як він сказав? О, так: «Це шанс один на мільйон», — сказала леді Ремкін. — І, здається, він додав, «але ж може спрацювати».
Вона всміхнулася до нього.
І тоді до Ваймза дійшло, що вона була неймовірно красивою жінкою, як на свою особливу категорію; мова йшла про ту категорію жінок, що за все його життя хоча б подумали про те, що до нього варто усміхнутися. Вона вже не стане гіршою, але і його теж уже не зміниш. То, може, ось усе зійшлося? Вона, звичайно, не молодшала, але, зрештою, хто молодшає? А ще при ній були стиль, гроші, здоровий глузд та впевненість у собі. Вона — його квиток, до всього, що він не встиг спробувати в цьому житті. Вона відкрила своє серце, і якщо їй дозволити, вона поглине повністю; та жінка була містом.