Коли він їх розплющив, то опинився в якомусь темному закутку, не тямлячись від люті, а в череві вирувало полум’я.
Для Зеббо Муті, злодія третього класу, ця ніч була чи не найгіршою в житті, і йому не стало б анітрохи веселіше, якби він знав, що вона ще й остання. Ніхто не потикався надвір, бо дощило, і Зеббо не міг набрати свою квоту. Якби не це, він поводився б обережніше.
О нічній порі на вулицях Анк-Морпорка обережність життєво необхідна. Не існує такого поняття як звичайна обережність. Або ви дуже обережні — або мертві. Ви можете ще протягом якогось часу ходити й дихати, але все одно — мертвісінькі.
Він почув якесь шарудіння у ближньому провулку, вийняв з рукава обшитий шкірою дрючок і почекав, поки жертва вийде з-за рогу, а тоді стрибнув, скрикнув: «Ой, тряс…» — і помер.
Зеббо помер дуже незвично. У такий спосіб ні-хто не помирав уже багато сотень років.
Найближча стіна стала вишнево-червоною від жару, який поступово згасав, розчиняючись у темряві.
Саме він найпершим в Анк-Морпорку побачив дракона. Навряд чи це могло його втішити — адже він помер.
— …ця, — промовив він.
Відділившись від тіла, він глянув униз на купку вугілля, знаючи з незвіданою досі певністю, що вилетів саме звідти. Дивне відчуття, коли бачиш власні тлінні рештки.
Це не видалось йому настільки жаским, наскільки він міг уявити, якщо б ви запитали його про це, приміром, десять хвилин тому. Дізнатися, що ти мертвий, не так травматично, якщо заразом дізнаєшся, що лишився якийсь ти, який може дізнатися, що ти мертвий.
У провулку знову стало порожньо.
— Просто неймовірно, — сказав Муті.
— СПРАВДІ ДУЖЕ НЕЗВИЧНИЙ ВИПАДОК.
— Ви теж бачили? Що це? — запитав Муті у незнайомця, що вийшов із темряви. — І хто ви? — боязко додав він.
— ВГАДАЙ.
Муті втупився у поставу під каптуром.
— Ой! Я думав, ви не приходите до таких, як я.
— Я ПРИХОДЖУ ДО ВСІХ.
— Я хотів сказати — особисто.
— ІНОДІ. ЗА ОСОБЛИВИХ НАГОД.
— Ну, звісно, це така особлива нагода, що далі нема куди! Хай йому грець, воно було схоже на дракона! Що робити, коли на тебе суне дракон? Хто міг знати, що з-за рогу вивалиться дракон?
— А ЗАРАЗ, ЯКЩО ТИ НЕ ПРОТИ… — сказав Смерть, кладучи свою скелетну руку Муті на плече.
— Ворожка мені колись казала, що я помру у своєму ліжку і навколо побиватимуться мої онуки, — докинув Муті, плентаючись за поважною постаттю. — Що ви про це думаєте?
— Я ДУМАЮ, ВОНА ПОМИЛИЛАСЯ.
— Клятий дракон. Ще й вогнедишний. Я дуже страждав?
— НІ. ЦЕ БУЛО МАЙЖЕ МИТТЄВО.
— Добре. Мені б не хотілося думати, що я дуже страждав, — Муті роззирнувся навколо. — А що зараз?
Унизу під дощем купка чорного попелу розчинялася в калюжі.
Верховний гросмейстер розплющив очі. Він лежав на спині. Брат Клозетник нахилився над ним, щоб зробити штучне дихання. Навіть думки про це вистачило б, щоб кого завгодно висмикнути з непам’яті.
Він сів, намагаючись побороти відчуття, ніби вкритий лускою і важить декілька тонн.
— Ми це зробили, — прошепотів він. — Дракон! Він явився! Я відчув!
Браття перезирнулися.
— А ми нічого не бачили, — сказав брат Тинькар.
— Може, я щось бачив, — віддано промовив брат Дозорець.
— Та не тут! — гаркнув Верховний гросмейстер. — Ви що, хотіли, щоб він матеріалізувався тут? Він був далеко, у місті, лише на кілька секунд… Погляньте! — махнув він рукою.
Браття знічено озирнулися, очікуючи полум’я розплати.
У середині кола магічні артефакти повільно перекидалися на попіл. Просто в них перед очима розсипався амулет брата Клозетника.
— Бодай би мене розірвало, — прошепотів брат Загребун. — Їх випалило!
— Цей амулет коштував три долари, — занив брат Клозетник.
— Але ж воно працює, — сказав Верховний гросмейстер. — Хіба не бачите? Нам вдалося! Ми можемо викликати драконів!
— Якщо перевести на магічні речі, може дорогувато вийти, — задумливо сказав брат Загребун.
— …три долари відвалив. Некисло.
— Влада не дається дешево, — рикнув Верховний гросмейстер.
— Щира правда, — кивнув брат Дозорець. — Недешево. Дійсно, — він знову глянув на купку зужитих магічних артефактів. — Це ж треба! Ми змогли-таки! Адже ми змогли? Отак зібралися й втнули магію!
— От бачиш? — встряв брат Загребун. — А я що казав? Нема чого дрейфити.
— Усі ви були на висоті, — підбадьорив їх Верховний гросмейстер.
— …він правив шість доларів, але сказав, що від душі відриває, віддаючи за три…
— Атож, — заговорив брат Дозорець. — Ми все втямили! Воно анітрохи не колеться. Ми справді втнули магію! І ти ж бачив, Тинькарю, що зі столярки не лізли жодні зубні феї.
Інші закивали. Справдешня магія, і нічого страшного. Треба лише не ловити ґав.
— Ой, стривайте, — сказав брат Тинькар. — Де цей дракон? Ну, ми його дійсно викликали чи ні?
— Питання в тебе дурнуваті, — непевно промовив брат Дозорець.
— Ми дійсно його викликали, — сказав Верховний гросмейстер, обтрушуючи порох зі свого містичного балахона. — І він явився. Але щойно магія закінчилася, він повернувся туди, звідки прийшов. Нам потрібно більше магії, щоб він лишався тут довше. Зрозуміло? Саме сюди ми повинні спрямувати зусилля.
— …три долари абиде не валяються.
— Замовкни!
«Любий тату! — писав Морква. —
Я вже в Анк-Морпорку. Тут не так, як вдома. Напевно, чимало змінилося, відколи тут був дідусь містера Варнеші. По-моєму, люди тут не розрізняють Справедливе і Несправедливе.
Капітана Ваймза я знайшов у простому шинку. Я пам’ятаю, як ти казав, що хороший ґном не повинен ходити до таких місць, але я даремно чекав на нього надворі, тож довелося зайти. Він сидів, поклавши голову на стіл. Коли я заговорив до нього, він сказав: «Мені ще одне, хлопче, воно добре валить». Мабуть, він говорив про випивку. Він наказав мені десь зупинитися, а ввечері зайти до сержанта Колона у штаб Нічної сторожі. Ще сказав, що всім, хто хоче служити у Сторожі, треба перевіряти голову. Мабуть, це роблять з міркувань Охорони Здоров’я.
Я пішов прогулятися. Тут багато людей. Я знайшов район, який називається Затінки. Там я побачив чоловіків, які намагалися пограбувати молоду леді. Я підійшов до них. Вони не вміли правильно битися, і один із них спробував мене вдарити у Життєво Важливий Орган, але я вдягнув Захисток, як мені й наказали, тож він травмував себе. Потім підійшла леді і запитала, чи не хочу я в ліжко. Я сказав, що хочу. Вона відвела мене туди, де живе. По-моєму, це називається пансіон. Ним опікується пані Долоня. Леді, в якої намагалися відібрати гаманець (її звати Ріт), сказала: якби ви його бачили. Він вклав аж трьох, він неймовірний. Пані Долоня сказала: заклад пригощає. Вона сказала: який великий Захисток. Я піднявся в номер і заснув, хоча тут дуже шумно. Ріт будила мене раз чи двічі і запитувала: ти нічого не хочеш? Але в них тут не було яблук. Вони тут кажуть, що я вийшов сухий із води, але я не розумію, про що вони — будь-яка дитина знає, що вийти сухим із води неможливо.
Тут на мене чекає багато роботи. Йдучи до сержанта, я натрапив на місце, яке називається «Гільдія злодіїв»! Я запитав у Пані Долоні, і вона сказала: звісно. Вона сказала, там збираються головні злодії міста. Я пішов у штаб Нічної сторожі до сержанта Колона, дуже огрядного чоловіка, і коли розповів йому про «Гільдію злодіїв», він сказав: не будь йолопом. Гадаю, він говорив несерйозно. Він сказав: не бери собі в голову Гільдію злодіїв, ти повинен робити лише одне — ходити вулицями вночі і опівночі кричати «Все гаразд». А я сказав: а якщо не все буде гаразд? І він сказав: трясця, пошукаєш іншу вулицю.
Хіба так ведуть за собою людей?
Мені дали кольчугу. Вона іржава і кепсько зроблена.
За службу платять 20 доларів на місяць. Коли я їх отримаю, то надішлю тобі.
Сподіваюся, у всіх вас усе добре і шахта номер 5 зараз відкрита. Ввечері я піду до цієї Гільдії злодіїв. Це просто ганьба. Якщо я зможу вдіяти щось, то буду на коні. Я вже починаю засвоювати місцеву говірку.