Можна себе спитати: чому ж дорійський стиль, найдосконаліший, як на наш смак, стиль античної архітектури, поступився місцем іншим? Теоретик доби Ренесансу каже: «Деякі античні архітектори твердили, що не варто будувати храмів у дорійському стилі, оскільки вони мають хибні та невірні пропорції». У пізніші періоди широко дискутували проблему розташування тригліфів так, щоб вони розташовувалися над кожною колоною та інтерколумнієм, на осі колони і на осі інтерколумнія, а також сходилися на наріжниках фризу. А прецінь то була радше орнаментальна, ніж конструктивна проблема. Проте вона свідчила про те, що храми перестали бути місцем культу, а перетворилися на оздобу міста.
Мистецтво дорійців було глибше й природніше пов’язане з релігією, ніж пізніші стилі античної архітектури. Навіть самим своїм матеріалом. Мармур іонійського та коринфського стилів символізував холод, офіційність і помпезність. Квітучі боги втратили свою міць. Зовсім не байдуже, чи жертву Афіні складати з золота й слонової кістки, а чи з дикого каменю. Для дорійців ця богиня була царівною номадів, блакитноокою дівчиною з м’язами ефеба, яка могла об’їжджати коней. Так само й Діоніс, у минулому покровитель темних сил і оргій, став пізніше поштивим бородатим пияком.
Аби повністю реконструювати дорійський храм, довелося б його помалювати в яскраво-червоний, блакитний та охристий кольори. При цьому здригнулася б рука найбрутальнішого реставратора. Нам хочеться бачити греків умитими дощами, білими, позбавленими пристрастей і жорстокості.
Для повної реконструкції варто було б також відтворити те, що діялося перед храмом. Адже що від нього залишається без культу? Шкура, здерта зі змії, покров таємниць.
На світанку, коли віддавали шану небесним божествам, при заході сонця чи вночі, коли об’єктом культу були підземні сили, йшла процесія з містагогом на чолі до жертовного вівтаря, який стояв перед храмом.
«Старий лицар Нестор умив руки, роздав ячмінь і довго молився до Афіни, обтинав волосини з голови тварини й вкидав їх до вогню. Потім інші, молячись, розкидали ячмінь перед собою. Враз син Нестора, мужній Трасімед, приступив і завдав удару: сокира протяла жили на карку і позбавила життя корову. Дочки й сини затягнули молитовні співи…
Голову тварини підняли вгору і тримали її здалека від землі на широких палицях. Різав вождь Пейсістрат, потекла червона кров, дух від кості відлетів…»
Так було колись; тепер тут сновигають екскурсії, гід безбарвним голосом із докладністю бухгалтера інформує про розміри храму. Він також оповідає про кількість відсутніх колон, наче вибачаючись за руйнацію, і вказує рукою на вівтар, але цей покинутий камінь нікого не зворушує. Коли б відвідувачі мали більше уяви, ніж клацати кодаками, привели б бика і вбили перед вівтарем.
Зрештою, коротка вилазка з автокару не дає поняття по те, чим є грецький храм. Треба провести між колонами принаймні один день, щоб зрозуміти життя каменів під сонцем. Вони міняються залежно від пори дня й року. Вранці вапняк Пестума сірий, ополудні — медовий, коли сонце заходить — пломенистий. Я торкаюся його і відчуваю тепло людського тіла. Наче дрож, пробігають по ньому зелені ящірки.
Надвечір’я. Небо бронзовіє. Золотий віз Геліоса скочується в море. О цій порі, як казав Архіпоет, «тьмяніють усі стежки». Тепер перед храмом Гери п’янко пахнуть троянди, оспівані Вергілієм: «biferi rosaria Paesti»[7]. Колони поглинають живий вогонь заходу. Невдовзі у тьмяніючому повітрі вони стоятимуть, мов спалений ліс.
Арль
Матеушові
Тисячі кольорових лампочок, розвішаних над вулицями, забарвлюють голови сновиг у блазенські кольори. Прочинені двері й вікна повні музики. Невеличкі площі вирують, мов каруселі. Ти наче вскочив у сам вир великого свята. Таким мені видався Арль у перший вечір після приїзду.
Я винайняв кімнату на останньому поверсі в готелі навпроти Музею Реат, у вузькій і стрімкій, як колодязь, вулиці. Заснути було годі. То вже не гомін, а пронизлива вібрація міста.
Я пішов на бульвари у напрямку Рони. «Річко прудка, зроджена з Альп, ти, що несеш із собою ночі і дні, і надії мої туди, куди кличе тебе природа, а мене кохання». Так співав Петрарка. Рона і справді могутня, темна і важка, мов буйвол. Світла провансальська ніч, холодна, проте з прихованим жаром на вершку.