Я повертаюся у середмістя слідами розмов і музики. Як описати місто, створене не з каменю, а з тіла? Воно має теплу, вологу шкіру і пульс спутаної тварини.
Я п’ю кот-дю-рон у «Кафе де л’Альказар». Щойно барвиста репродукція над баром нагадує мені, що це ж бо тема славетного образу ван Гога Le café de nuit[8], і що він сам тут мешкав у 1888 році, коли прибув до Провансу, щоб осягнути блакить, інтенсивнішу від неба, й жовтизну, більш сліпучу, як сонце. Чи пам’ятають тут його? Чи живий ще хтось, хто бачив його на власні очі?
Бармен знехотя розповідає, що, й справді, є тут un pauvre vieillard[9], який може щось оповісти про ван Гога. Втім, зараз його немає; він приходить зазвичай перед полуднем і полюбляє американські сигарети.
Тож я почав оглядати Арль не від греків і римлян, а від fin de siècle[10].
Наступного дня у «Кафе де л’Алькасар» мені показали отого дідуся. Спершись на паличку, поклавши підборіддя на сплетені долоні, він дрімав над склянкою вина.
— Мені казали, що Ви знали ван Гога.
— А знав, знав. Ким будете? Студент чи журналіст?
— Студент.
Бачу, що ляпнув дурницю, бо дідусь заплющує очі й перестає мною цікавитися. Отож, я виймаю американські сигарети. Принада спрацьовує. Дідусь залюбки затягується димом, допиває вино й уважно дивиться на мене.
— Вас цікавить ван Гог?
— Дуже.
— Чому?
— Він був великим художником.
— Так кажуть. Я не бачив жодного його образу.
Він постукує кістлявим пальцем у порожню склянку, яку я слухняно наповнюю.
— Ну і так. Ван Гог. Він уже помер.
— Проте Ви його знали.
— Та хто його там знав. Жив сам як пес. Люди його боялися.
— Чому?
— Він гасав полями з такими великими полотнами. Хлопці кидали у нього камінням. Я не кидав. Я був тоді занадто малим. Мені тоді було три або чотири роки.
— Отож, ви його не любили?
— Він був дуже смішний. Волосся у нього було, наче морквяне.
І старенький несподівано заходиться сміхом — довго, від щирого серця та з задоволенням.
— То був дуже смішний чоловік. Il était drôle.[11] Волосся у нього було, наче морквяне. Я добре це пам’ятаю, бо те волосся видно було здалеку.
На цьому, власне, й закінчуються спогади чоловічка про пророка.
Вечеряв я у невеликому ресторані поблизу площі Республіки. Провансальська кухня, з якою я познайомився у незначному обсязі та у третьорядних закладах, просто чудова. Насамперед в’їжджає бляшана таця з перекусками, розділена кількома перегородками. Отож: оливки зелені та чорні, невеликі пікантні цибулетки, цикорій, гостро приготована картопля. Потім чудовий рибний суп, кузен короля супів, марсельського bouillabaisse, простіше кажучи — рибний розсіл, заправлений часником і корінцями. Шматок полядвиці, запеченої з перцем. Рис із сусідньої Камаржі. Вино і сир.
На стіні знову репродукції ван Гога: Міст на Роні, Оливковий гай, Листоноша Рулен. «Хороший дядько, — писав про нього маляр, — позаяк він не схотів брати грошей, ми їли й пили разом, що коштувало дорожче… Але це дрібниця, зваживши на те, що позував він дуже добре».
Власник ресторану не був знайомий із маестро, проте пам’ятає часто повторювану у родині розповідь свої матері. Отож, певного пополудня до родинної винниці ввірвався той шалений маляр і криком хотів змусити придбати образ. Ледь вдалося виштовхати його за огорожу. «Він вимагав якихось 50 франків», — закінчив власник ресторану з безмежною меланхолією.
Під час свого перебування в Арлі та сусідному Сен-Ремі ван Гог створив сотні образів і рисунків. Нічого з цього не зосталось у місті, громадяни якого написали до влади вимогу замкнути його у шпиталі для божевільних. Документ цей опублікувала місцева газета. Він зберігається в Арльському музеї у вітрині, на вічну ганьбу підписаних. Онуки вибачили б дідусям жорстокість, але не те, що ті дозволили пройти повз них величезному багатству, яке втілене сьогодні у найменшому ескізі, підписаному іменем Vincent.
Час починати методичне ознайомлення з містом.
Родюча долина Рони століттями вабила колонізаторів. Першими сюди прибули греки, які в VI столітті до нашої ери заснували Марсилію. Арль, розташований у важливому стратегічному й торговельному пункті у гирлі Рони, був спершу невеликою факторією цієї могутньої грецької колонії. Нічого дивного, що пам’яток відтоді збереглося небагато.